Чарльз Буш

Чарльз Луї Буш (; 23 серпня 1954, Нью-Йорк) — американський актор, сценарист, драматург і імперсонатор (втілювач), відомий своїми виступами на сцені у власних п'єсах в стилі кемп, а також у фільмах та на телебаченні. Він писав і знімався в своїх ранніх п'єсах Off-off-Broadway, починаючи з 1978 року, як правило, в драг-ролях, а також виступав у постановках інших драматургів. Він також писав для телебачення і почав зніматися у кіно та на телебаченні наприкінці 1990-х. Його найвідоміша п'єса — «Казка про дружину алергіка» (2000), яка мала успіх на Бродвеї .

Біографія

Раннє життя Буш народився в 1954 році і виріс у місті Гартсдейл, Нью-Йорк. Він єврейський син Гертруди (до шлюбу Янг) і Бенджаміна Буша.«Charles Busch Biography» , Filmreference.com, accessed January 8, 2012Witchell, Alex. «Shopping With: Charles Busch; After Divas, It's a Challenge To Play a Man» (abstract) . The New York Times, October 19, 1994, Section C; p.1 Його батько, який хотів бути оперним співаком, володів магазином звукозаписів. Його мати померла, коли Бушу було 7 років. У нього є дві старші сестри: Мег Буш, яка раніше була продюсером рекламних роликів Showtime, і Бетсі Буш, дизайнер текстилю. Тітка Буша, Лілліан Блюм, найстарша сестра матері та колишня вчителька, змусила його жити на Манхеттен після смерті матері. Вона сказала інтерв'юеру: "Він був настільким сором'язливий, до патологічності. . . . Перш ніж він переїхав зі мною, я забрала його в Хартсдейл в п'ятницю вдень, і він був як зомбі. Але щойно ми переправились через річку до Нью-Йорка, він став абсолютно новим хлопчиком». Буш інтенсивно цікавився фільмами ще в дитинстві, особливо тими, де головні ролі — жіночі, з 30-40-х років. Блюм наполягала на тому, щоб Буш щодня читав титульну сторінку газети, щоб допомогти йому бути в курсі останніх світових подій.

Буш відвідував Вищу школу музики та мистецтва в Манхеттені. Він закінчив факультет драматургії в Північно-Західному університеті в Еванстоні, штат Іллінойс і отримав ступінь бакалавра в 1976 році. Будучи в університеті, Буш мав складнощі у відіграванні п'єс п'єси і почав писати власні матеріали, наприклад, п'єсу під назвою Сестра Акта про сіамських шоу-близнюків, яка зуміла залучити інтерес до кампусу.

Ранні театральні роки Буш зазвичай грав у своїх п'єсах провідну леді в драг. Він сказав: «Драг це про бути більше, ніж ти можеш бути. Коли я вперше почав перевдягатися, я був не цим сором'язливим молодиком, а потужною жінкою. Це звільнило в мені цілу словник вираження. Це було менш політичним твердженням, ніж естетичним». Його табірний стиль показує одночасно надсилати та відзначати класичні кіно жанри.

Буш, однак, сказав: «Я не впевнений, що означає [campy], але я думаю, якщо в моїх п'єсах є елементи старих фільмів і старомодних п'єс, і я ця велика зіркова жінка», це, безумовно, campy. Я здогадуюсь, проти чого я збунтувався, це думка, що кемпі означає, що щось настільки липке чи погане, що це добре, і що я просто не стосувався цього». Буш гастролював країною в шоу одного актора, яке він написав під назвою «Один із тисячою ролей» у 1978-84.

До 1984 року популярність виступів Буша зменшилася. Він займався різними дивними роботами, такі як тимчасовий помічником офісу, прибиральником квартир, портретним художником «на барміцвах», продавцем телефонів, менеджером магазину, сервірувальником морозива, спортивний гандикаппером та моделлю для художників.

Він подумав, що, можливо, його останньою краплею був скетч, виконаний у салоні Лімбо, виставковому просторі та галереї в Іст-Віллідж на Манхеттені. Скетч став хітом і перетворився Лесбійки-Вампіри Содома (1984). Коли він був відроджений наступного року в домі п'єс Провінстауна , The New York Times описував це як «костюми яскравіші, ніж пінбольні машини, жахливі лінії, жахливі каламбури, зловісна невинність, нешкідлива розпуста … жіночі ролі [Буша] створюють — це веселі вампіри, але й високі комічні персонажі … глядачі сміються на першому рядку та продовжують сміятися що лінії до кінця».Bruckner, D. J. R. „Stage: Vampire Lesbians of Sodom“, The New York Times, June 20, 1985; accessed November 25, 2011.

Буш та його співробітники незабаром створили серію шоу, в основному в Лімбо Лаунджі, таких як Теодора, Вона-Сука Візантії (1984) та Ангел Таймс-Сквер (1985, Провінстаун Дім П'єс). Компанія назвала себе „Театром у Лімбо“ та привернула лояльних геїв. Інші ранні п'єси включають Pardon My Inquisition або Kiss the Blood Off My Castanets (1986), в якій Буш „грав як Марію Гарбанзу, повію, так і схожу на неї вишукану Маркесу дель Драго“.„Charles Busch, 'Pardon My Inquisition, or Kiss the Blood Off My Castanets' Listing“ , doollee.com; accessed January 8, 2012Bennetts, Leslie. Busch Writes His Own» , The New York Times (abstract), August 13, 1987, Section C, p. 21 та Psycho Beach Party, який проходив з липня 1987 р. по травень 1988 р. «У своєму останньому втіленні містер Буш — це косичка, яка хоче стати серфером на Psycho Beach Party, який відкрився минулого тижня в Театрі гравців». Інші роботи включають «Даму в питанні», яка проходила з липня по грудень 1989 року в Театрі Орфей (спочатку вироблявся театром WPA), та «Червона ляка на заході сонця», що проходила з червня по вересень 1991 року в театрі «Лортел».

Він переписав книгу для мюзиклу «Ankles Aweigh» для постановки 1988 року, поставленої оперним театром Goodspeed в Іст-Хаддамі, штат Коннектикут. Рецензент New York Times зазначав, що «тут і там видно безпомилкові сліди дотику містера Буша. Наприклад, у кумедній серії виступів, актор Френк Сіано бере кілька ролей, серед них тенор, що розгулюється, священик, що знаходиться на відстані, і, мабуть, мати провідних дам мюзиклу. А деякі нерозумні каламбури та, як це можна було б назвати, кольорові прицільні приціли несуть чудовий відбиток містера Буша. „Klein, Alvin. “Ankles Aweigh Gets Goodspeed Revamping» , The New York Times (abstract), September 11, 1988, Section 12CN, p. 13 Буш був членом Гільдії письменників Америки з 1989 року.

Його Чарльз Буш Ревю був створений у бальному театрі в травні 1993 року в Нью-Йорку. Рецензент «New York Times» написав «Мелодраматичним штамам» Міста без жалю ", містер Буш уособлює себе ковзаючим підлітком підліткового віку, приклеєним до шкіряної червоної вінілової сукні, яку випадково вбивають під час побиття двома шкіряними -грані юнаки. Як і в його п'єсах, таких як «Вампірські лесбійки Содома» і «Леді під питанням», скейт ілюструє майстерність містера Буша у прийнятті естрадного кітчу та за допомогою перетягування, щоб надати йому кілька додаткових поштовхів глупоти. Серед нью-йоркських драг-виконавців він, безумовно, самий злагоджений ". Рецензент прийшов до висновку, що «навіть коли матеріал менший, ніж скрутний, шоу … залишається незмінно чарівним та пильним».

Також у 1993 році він виступив у відродженні «Покоївки Жана Джента» в компанії Off-Broadway Classic Stage Company у ролі Соланжа.Brantley, Ben. «Review/Theater; Drag Star Tries On a More Serious Context» , The New York Times (abstract), September 30, 1993 У 1993 році він написав роман « Шлюби загубленої Атлантиди», вигадане переповідання про створення вампірських лесбійок Содома.Busch, Charles. Whores of Lost Atlantis, Hyperion (1993) Зелене серце Буш адаптував із новели Джека Річі в музичний твір, який був створений Театром клуб Манхеттена в Театрі естрадних мистецтв у Нью-Йорку, що відкрився у квітні 1997 року. У огляді «Нью-Йорк Таймс» Бен Брантлі відзначався «Ця лагідна сучасна байка про жадібність і романтику, з книгою Чарльза Буша та піснями Расті Мегі майже ніколи не знімається, крім випадків, коли її власність беруть на себе … в той час, як книга містера Буша Повна смішні рядки, тексти містера Мейді часто плоскі або копіткі. Концепції пісень часто надихаються».Brantley, Ben. «Theater Review.How Cold Villainy Adds Warmth» , The New York Times, April 11, 1997.

Він взяв на себе головну роль у своїй комедії «You Should Be So Lucky», яка відкрилася в компанії «Первинні сцени», Нью-Йорк, у листопаді 1994 року. Бен Бранлі в своєму огляді «The New York Times» написав, що «Крістофер зображений автором п'єси Чарльзом Бушем, легендарним виконавцем з перетягування, який досі рідко ступав на нью-йоркську сцену без блискучої сукні та на підборах, досить високих, щоб викликати запаморочення. Тут, надягаючи штани, сорочку з мандариновим коміром та відсутню помітну туш або помаду, містер Буш справді здається незавершеним. Він ходить із сумно-мішковим спадом, а коли розмовляє, тоненьким, самосвідомим голосом опускає голову. Крістофер, очевидно, незакінчена душа, яка ще не знайшла своєї участі в житті, і, як він зауважено зауважує, «я не унікальний: тисячі нас живе в особливих обставинах по всьому Селу». . . . «Вам слід так пощастить» … це дуже смішна, надзвичайно щедра робота, яка стосується крапки «я» в особистості ".Brantley, Ben. «Theater Review.Charles Busch Takes On a Trouser Role» , The New York Times, November 3, 1994.

Інші твори 1990-х включають столову «Swingtime», виготовлену в Blue Angel, Нью-Йорк, у серпні 1995 року. Рецензент «New York Times» писав, що «Як цього вимагає момент, містер Буш, коли гранд дам претендує, фарш, саша, око очі, кидає найвиграшніші посмішки та безрозсудно кидає імена дорогих, дорогих друзів (Джоан Крофорд, Лоретта Янг, Жанетт Макдональд, Коул Портер). У нього є шлях з піснями на кшталт «Ти ніколи не дізнаєшся» та рядками на кшталт «Ми у війні, пані, і нам треба перемогти».Van Gelder, Lawrence. „Theater Review; Charles Busch Replaces Female Lead“ , The New York Times, August 25, 1995 Його одноосібна вистава «Перевернувши мою перуку» пройшла в театрі WPA, Нью-Йорк, починаючи з грудня 1996 року. Бен Брантлі у своєму огляді для The New York Times написав, що історія — це «сумна, але піднесена особиста історія не дуже злі мачухи, яка хотіла лише зробити належним чином свою сім'ю і отримати трохи гламуру від життя. . . . Однак, багато професійних королей-перетяжок є лише імперсонаторами. Містер Буш справді є ілюзіоністом і особливо вражає смугу. Тут, у своїх різноманітних втіленнях — від жорсткої, але доброзичливої приспівки нічного клубу епохи заборони до приміської домогосподарки, яка на вечір стає Едіт Піаф — він забезпечує живий міст між виготовленими образами жіночості та фантазіями, які вони надихають. Містер Буш, популярний кроссовер з першого кроку, вампірські лесбійки Содома десять років тому займає особливе місце у світі тяганини. Йдучи делікатною межею між прихильністю та глузуванням, він уникає як полеміки, так і пафосу більшості чоловіків, які грають у жінок».Brantley, Ben. Flipping+My+Wig+&st=nyt «Theater Review.Between a Female Image and Fantasy», The New York Times, December 20, 1996.

Він написав королеву Амаранту, яка грала в театрі WPA, починаючи з жовтня 1997 року; Бен Брентлі з «The New York Times» написав, що досліджує «сексуальну ідентичність на нові рівні складності та щирості».Brantley, Ben. «Theater Review.Charles Busch Plays It Straight, So to Speak» , The New York Times, October 24, 1997.

Його п'єса Die, Mommie, Die! вперше був виконаний у Лос-Анджелесі, відкрившись у липні 1999 року в Коустській грі. Роберт Хофлер писав у «Variety» рецензент написав, що «Die! Мамочко! Помер!» — це найсмішніша, найдосконаліша і без сумніву, робота Чарльза Буша. . . І це навіть не починає справлятись з його парадом перук і насосів, які, як завжди, він носить із значною грацією і недооціненістю». Майкл Філіпс з «Los Angeles Times» назвав шоу «приводом бачити беззаперечного виконавця в дії». Виставу було адаптовано до однойменного художнього фільму 2003 року .

Кіно та телебачення