Перший тріумвірат (60—53 рр. до н. е.) — неофіційний політичний союз у пізній Римський республіці між трьома приблизно однаковими за могутністю політичними та військовими лідерами: Гаєм Юлієм Цезарем, Марком Ліцинієм Крассом та Гнеєм Помпеєм Великим; з метою протистояння сенату і збільшення особистої влади та політичного впливу.
Не зважаючи на назву (тріумвірат), союз не був офіційною магістратурою. Альянс був укладений таємно і тому обставини та час його утворення лишаються невідомими. Втім, явно спільні дії членів союзу сучасники помітили у 60 до н. е., коли Красс і Помпей підтримали обрання Юлія Цезаря консулом.
Назва Альянс трьох політиків в історії отримав назву «Перший тріумвірат» після використання цього позначення французом Samuel Broe у заголовку своєї книжки «The History of the triumvirates. The First that of Julius Caesar, Pompey and Crassus. The Second that of Augustus, Anthony and Lepidus» у 1681 році. У книжці союз Цезаря, Помпея і Красса названо Першим тріумвіратом по аналогії з Другим тріумвіратом Августа, Антонія і Лепіда, які офіційно іменувалися тріумвірами. Після цього термін «Перший тріумвірат» набув широкого вжитку у XVIII столітті і довгий час вважалося, що назва походить з епохи античності.
Насправді в античних джерелах такої назви не існувало, як і єдиного позначення: сучасник подій Варрон свій памфлет про тріумвірат назвав «Триголовим чудовииськом» (), Светоній та Патеркул позначали тріумвірат як societas (товариство, об'єднання), Тіт Лівій — як conspiratio (таємна угода, змова).
Починаючи з XX ст. сучасні історики намагаються уникати назви «Перший тріумвірат», оскільки вона вважається некоректною, бо союз Цезаря, Помпея і Красса не був офіційною магістратурою і, таким чином, це позначення вводить в оману. Однак, термін «Перший тріумвірат» виявився дуже зручним і тому широко використовується в науково-популярній літературі.
Передумови У сер. II ст. до н. е. римська аристократія, що була представлена у сенаті, розділилася на дві політичні групи: оптиматів і популярів. Переважаючий вплив мала консервативна більшість оптиматів, яка намагалася обмежити повноваження народних зборів і плебейських трибунів, а також розширити повноваження сенату і змінити політичний устрій держави так, щоб доступ до політичних посад отримували лише вихідці з вузького кола родин аристократів-нобілів. При чому, формально ця політична група виступала «за збереження старих порядків», які гарантували цій зовсім невеликій, але дуже впливовій верстві суспільства, економічні й політичні привілеї, що сприяли її подальшому збагаченню та тлі загального зубожіння більшості звичайних римських громадян.
Популяри практично завжди були в меншості. Вони виступали за збереження і розширення повноважень виборних республіканських інститутів (народних трибунів і народних зборів), які б захищали права римських громадян і шляхом реформ зменшили напругу у суспільстві, яка постійно проявлялася у протистоянні патриціїв і плебеїв, згодом, римських громадян і їх союзників-італіків. Популяри намагалися прийти до влади спираючись на підтримку широких мас, які бачили в популярах своїх захисників.
Чергове протистояння між лідером популярів Гаєм Марієм і лідером оптиматів Луцієм Корнелім Суллою переросло у дві громадянські війни 88—87 до н. е. і 83—82 до н. е. з масовими вбивствами опонентів. Друга війна завершилася повною перемогою оптиматів, фізичним знищенням багатьох популярів і їхніх прихильників, встановленням диктатури Сулли (82—79 до н. е.) під формальними гаслами відновлення республіки. Фактично, це був прецедент військового захоплення влади і встановлення одноосібної диктатури. Навіть після формальної відмови від посади диктатора, Сулла зберігав свій тотальний вплив на політику держави і, перед прийняттям важливого рішенням, лідери сенату приїздили «радитися» з ним.
Ще під час диктатури, Сулла провів ряд законів, що значно розширили повноваження сенату. Після його смерті, сенат, де більшість складали оптимати, повернув собі владу. Втім, проти оптиматів виступали різні верстви суспільства, що створювало нестабільну політичну обстановку, при якій ті чи інші сили робили ставку на нечисленних, але відомих політиків-популярів, і авторитетних воєначальників, сподіваючись з їхньою допомогою отримати преференції. Так, у 63 до н. е. відбувся невдалий заколот Сергія Катіліни, який був придушений одним з лідерів оптиматів Цицероном. Серед учасників змови називалися Марк Красс і Юлій Цезар, однак ступінь їх участі у заколоті залишається не з'ясованою.
Учасники тріумвірату, їх наміри
Наприкінці 60-х до н. е. серед римських державних діячів найяскравіше виділяються три постаті: Гай Юлій Цезар, Гней Помпей Великий і Марк Ліциній Красс, які, незважаючи на свій політичний вплив і багатство, не могли одноосібно протистояти оптиматам, тому вони вирішили об'єднати свої зусилля для збільшення свого впливу на сенат.
Відомий полководець Гней Помпей Великий нещодавно повернувся переможцем і тріумфатором з Третьої Мітрідатової війни (74—63 до н. е.), його підтримувала армія і ветерани, для яких він хотів добитися виділення землі, але це рішення ще треба було провести через сенат, який свідомо не хотів його приймати, щоб не збільшувати популярність Помпея.
Марка Ліцинія Красса сучасники вважали чи не найбагатшою людиною світу. Частину своїх статків він отримав у спадок і стрімко примножив їх на перекупі майна людей, які потрапили у списки проскрипцій під час терору Сулли. Він опирався на популярність у стані вершників-публіканів (відкупників податків). Марк захищав їх інтереси, а вони хотіли знизити суму відкупу для провінції Азія, що дуже постраждала під час війни з Мітрідатом, і тепер там зібрати податки у колишньому обсязі було складно. Сенат же відмовлявся підтримати ініціативу Краса.
Життєві шляхи Помпея і Красса вже перетиналися раніше: під час громадянської війни 83—82 до н. е. вони разом були у таборі Сулли, однак конкурували між собою за славу переможців у її битвах. Ще більше розкол між ними посилився після повстання Спартака 73—71 до н. е., коли Красс здобув важку вирішальну перемогу над повстанцями, але сенат визнав головним переможцем Помпея і саме його удостоїв тріумфу. Після цього Помпей і Красс ворогували та взаємно блокували в сенаті ініціативи одне одного, чим користувалися сенатори-оптимати.
Юлій Цезар хоча і належав до патриціанського роду і активно використовував родинні зв'язки з відомим героєм та популяром Гаєм Марієм, але за славою і багатством значно поступався і Крассу, і Помпею, однак він підтримував хороші відносини з обома іншими майбутніми тріумвірами. Цезарю бракувало політичного впливу та популярності і лише шляхом масових підкупів він зміг перемогти на виборах великого понтифіка у 63 до н. е. Гроші на підкупи він запозичив у лихварів і вліз у величезні борги: у 61 до н. е., коли Цезаря було призначено пропретором в провінцію Дальня Іспанія, кредитори не випускали його з Риму, поки за нього не поручився Марк Красс. У своїй провінції Цезар здобув кілька перемог над повсталими місцевими племенами і в 60 до н. е. достроково повернувся в Рим, щоб встигнути виставити свою кандидатуру на посаду консула на наступний рік. Своїми масовими щедрими роздачами він здобув прихильність плебсу, виставляючи себе їх захисником від свавілля аристократів; втім, домогтися перемоги на виборах консула без подолання спротиву рішуче налаштованих проти нього сенаторів-оптиматів він самостійно не міг.
Утворення альянсу. Події 60 та 59 рр. до н.е Спочатку союз був таємним, і хоча його існування не викликає сумнівів, обставини та час його утворення достеменно не відомі. Більшість античних істориків та вчених XIX—XXI століть вважають, що альянс був створений у 60—59 до н. е.
Знаковою подією тут були вибори консулів у 60 до н. е. — заради виборів Юлій Цезар влітку 60 року достроково повернувся зі своєї провінції до Риму,Plut. Caes. 13 аби виставити свою кандидатуру, і щоб зробити це, йому довелося відмовитися від тріумфу, який він заслужив за свої перемоги в Дальній Іспанії.Plut. Cat. Min. 31App. BC. 2.8
Загальної згоди щодо дати утворення Тріумвірату не має як у історичних джерелах, так і в літературі: Плутарх, Аппіан, Тит Лівій і Діон Кассій кажуть, що домовленість була досягнута до виборів консулів (літо 60 до н. е.);Plut. Pomp. 47; Caes. 13; Crass. 14App. BC. 2.9Liv. Per. 103Dio Cass. 37. 54.3 Гай Веллей Патеркул відносить формування тріумвірату до 59 до н. е..Vell. 2. 44.1 На думку ж Едуарда Меєра, таємничість договору не дає змогу встановлення точної дати його утворення.Ed. Meyer. Caesars Monarchie und das Prinzipat des Pompeius. Stuttgart — Berlin, 1922, S. 59—60 А доктор історичних наук Сергій Утченко свого часу, зазначив:Утченко С. Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи / С. Л. Утченко. — М.: Наука, 1969. — с. 103
Щодо того, хто ж був центральною фігурою у створенні тріумвірату, то серед істориків досі не має згоди. Т. Моммзен, Сергій Утченко, Р. Сміт та вважали Цезаря ініціатором об'єднання.Моммзен, Т. История Рима: в 4 т. / Теодор Моммзен. — Ростов н/Д.: Феникс, 1997. — Т. 2 (кн. III продолжение, кн. VI). — 640 с. — Т. 3 (кн. IV продолжение, кн. V). — с. 198—201Утченко С. Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи / С. Л. Утченко. — М.: Наука, 1969. — с. 101Smith R.E. The Significance of Caesar's Consulship in 59 B.C. / R.E. Smith // Phoenix. — 1964. — Vol. 18. No. 4. — P. 305—313.Gelzer M. Caesar: Politician and Statesman / M. Gelzer. — Oxford: Blackwell, 1968. — P. 68 — 69 та вважають ініціатором Помпея.Mitchell T.N. Cicero, Pompey, and the Rise of the First Triumvirate / Thomas N. Mitchell // Traditio. — 1973. — Vol. 29. — P. 21 — 22Syme R. Roman Revolution / Ronald Syme. — Oxford: Oxford University Press, 2002. — P. 35 — 38
А Г. Стентон та Б. Маршалл доводили, що становище учасників на момент виборів у консули, були зовсім різне. Цезар мав лише посаду верховного понтифіка, а відтак не міг отримати консульство самостійно. Дослідники говорять, що союз Помпея і Красса використовував Цезаря задля лобіювання своїх цілей в сенаті.Stanton G.R., Marshall B.A. The Coalition between Pompeius and Crassus in 60 — 59 B.C. / G.R. Stanton, B.A. Marshall // ZAG. — 1975. — Bd. 24, H. 2. — P. 205—219.
Окрім цього, Сергій Утченко наголошував, що на початковому етапі все ж Красс був найвпливовішим політиком.Утченко С. Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи / С. Л. Утченко. — М.: Наука, 1969. — с. 102
Все ж Цезар у випадку обрання його консулом мав змогу суттєво посприяти прийняттю всіх постанов Помпея на сході, наділення його ветеранів землею і перегляду положення азіатських відкупників-публіканів. Самостійно провести ці закони Помпею заважав Луцій Ліциній Лукулл, якому допомагав Марк Ліциній Красс.Утченко С. Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи / С. Л. Утченко. — М. : Наука, 1969. — с. 96 Після того як Цезара обрали консулом, він почав політику примирення Помпея і Красса.Dio Cass. 37. 55.1Suet. 19.2
Щодо мотивів Красса, то причини для незадоволення сенатом були і у нього. Він захищав інтереси публіканів, які безрезультатно намагалися знизити суму відкупу для провінції Азія.Billows R.A. Julius Caesar: The Colossus of Rome / Richard A.Billows. — London & New York: Routledge, 2009. — P. 110
Діяльність Протистояння із сенатом Цезар, вже обіймаючи посаду консула, почав просувати аграрний закон. Вочевидь, варто розділяти два аграрні закони. Е. Меєр наполягає на цьому та наголошує, що ці закони об’єднали основи законопроєктів Сервілія Рулла з вимогами, які невдало висував трибун Флавій на користь Помпея.Ed. Meyer. Caesars Monarchie und das Prinzipat des Pompeius. Stuttgart — Berlin, 1922, S. 62—63