Мілош Црнянський (Чонград, 26 жовтня 1893 — Белград, 30 листопада 1977) — сербський письменник, журналіст, перекладач, критик і дипломат. Відомий як поет, автор коротких оповідань, романіст і публіцист. Є однією з найвизначніших постатей сербської літератури XX століття. Входить до списку 100 найвідоміших сербів.
Біографія Црнянський народився в бідній буржуазній родині. Його батько Тома був чиновником низького рангу — муніципальним нотаріусом. Через свою темпераментну підтримку сербської меншини його «заслали» з Банату, з Іланджі (яку Црнянський називав Іланчею за її старою назвою), до Чонграда, який, за словами Црнянського, тоді вважався своєрідним «Сибіром державних службовців». Його матір звали Марина Вуїч, і вона була родом з Панчева. Црнянські — давній священицький рід в Іланджі, парафія якого закінчувалася священиком Йованом, сином священика Димитрія. До цього його предки жили в Ітебеї. Маленького Црнянського охрестили в православній церкві Святого Миколая в Сентеш, у «серці Угорщини», а його хрещеним батьком був румун Лерінц Пінце.
Дитинство та шкільне життя Мілош Црнянський виріс у Тімішварі з 1896 року, в патріархально-патріотичному середовищі, яке вселило в його душу культ Сербії та її минулого як найулюбленішої реліквії. Найглибші та найтриваліші відчуття свого дитинства та юності він пережив у типово сербському національному та релігійному контексті: церковна школа, ікона Святого Сави, ладан, православний сербський цвинтар з похоронним ритуалом та панахидою, вечірні оповідання та пісні про Сербію, гайдучія та страта на палю. Зростання в сербських традиціях мало великий вплив на Црнянського та його особисті погляди на життя та творчість.
Мілош Црнянський здобув початкову освіту в сербській релігійній школі під керівництвом вчителя Душана Берича в Тімішварі. Він закінчив Тімішварську гімназію під керівництвом католицьких ченців-піарів. За його власними словами, він був посереднім учнем до смерті батька, тобто до п'ятого класу гімназії, коли вирішив «бути серед найкращих у майбутньому», чого йому й вдалося. Влітку 1912 року він поїхав до Опатії, а потім вступив до Рієцької експортної академії. Грав у футбол у клубі «Викторија» в Сушаку (східна частина Рієки).
У 1913 році він вступив на медичний факультет Відня, який так і не завершив.
Црнянський опублікував свій перший вірш «Судба» в дитячому журналі «Голуб» у Сомборі в 1908 році. А в 1912 році його вірш «У почетку беше сјај», надісланий з Бечкерека, був надрукований у сараєвській «Босанској вили».
Перша світова війна
Звістка про вбивство австро-угорського спадкоємця престолу Франца Фердинанда застала його у Відні. На самому початку Першої світової війни Црнянський зазнав помсти з боку австрійської влади за постріли Принципа з револьвера в Сараєво, але замість тюремної форми його одягнули в форму австро-угорського солдата та відправили на Галицький фронт атакувати росіян, де він невдовзі був поранений. Він був рядовим австро-угорського імператорського та королівського 29-го полку зі штаб-квартирою у Великому Бечкереку. Більшу частину часу з 1915 року Црнянський провів ті трагічні воєнні дні в самоті військового шпиталю у Відні, від якого більше пахло йодоформом, ніж порохом, і лише ближче до кінця війни він опинився на італійському фронті. Сцени воєнних руйнувань назавжди закарбувалися в його пам'яті. «…Фронт, лікарні, а потім знову фронт, і любов, любов усюди, до хліба і до цукру, все мокре, все дощ і бруд, тумани смерті» — це були погляди на життя, в яких визрівав молодий Црнянський.
У 1916 році він працював у Дирекції державних залізниць у Сегеді. Наступного року його повернули до армії та перевели до Коморанів та Острогонів. У Відні в 1918 році він вступив до Експортної академії, чого давнім бажанням його дядька, який помер «незадовго до цього».
Період між двома світовими війнами У 1919 році він вступив до Белградського університету, де вивчав літературу та редагував газету «Дан».
Відтоді Црнянський живе як репатрій, який, подібно до нещасного героя Гомера, повертається на свою Ітаку після довгої одіссеї. Однак, якщо Одіссей знав, як зберегти свій бадьорий дух і життєву твердість, то Црнянський, разом з усім своїм поколінням, повернувся на спустошену батьківщину з втомою та покірністю. «У великому хаосі війни, — казав молодий поет, — я був непохитний у своїх печалях, задумливості та нечіткому відчутті самотності». Як у своїх воєнних, так і повоєнних віршах цей стомлений репатрій щиро оспівував свою покору та втрачені ілюзії. З цих блукань кривавими полями битв світу Црнянський повертається з думками про необхідність руйнування хибного міфу про «вічні» цінності громадянської етики.
І в поезії, і в житті він живе як сентиментальний анархіст і втомлений пораженець, який сумно дивиться на залишки своєї молодості, тепер забризкані кров'ю та плюнуті в багнюку. Він відчував себе тоді членом прогресивних соціальних сил і голосно заявляв про себе за соціалізм, але його бунт тих років був лише «кривавим вибухом» якогось невиразного соціального осаду, принесеного війною.
Літературна творчість Мілоша Црнянського в цей період була вагомим внеском у зусилля його покоління знайти нову мову та вираз для нових тем і змісту. Розповідаючи про літературну програму свого поетичного покоління, він писав: «Як секта, після стількох років, коли мистецтво означало розвагу, ми приносимо неспокій і потрясіння, словами, почуттями, думками. Якщо ми ще не висловили це, то безперечно маємо це про себе. Від мас, від землі, від часу це перейшло до нас. І це не можна задушити… Ми порвали з традицією, бо кидаємося головою в майбутнє… лірика стає пристрасним сповіданням нової віри». У зовсім новому вірші та з великою кількістю емоційної гіркоти він потім розповідав про свій бунт, оспівував безглуздість війни, різко заперечував міфи про Видовдан і саркастично висміював оману про «золотий вік», який був обіцяний людству. Силою свого проникливого поетичного слова він перетворив багато цінностей громадянської ідеології на руїни, але не міг і не вмів, як побачити ці руїни та почати заново. Црнянський був сильним як у віршах, так і в прозі в ті повоєнні роки, поки в ньому жив бунт проти війни.
У 1920 році він познайомився з Відою Ружич, з якою одружився в 1921 році. Вона була дочкою колишнього міністра освіти Добросава Ружича. Того ж року Црнянський поїхав з Відою до Парижу та Бретані, а на зворотному шляху подорожував Італією. У 1922 році він був вчителем у гімназії Панчево, і того ж року здобув ступінь на філософському факультеті в Белграді.
З 1923 по 1931 рік він був професором Четвертої белградської гімназії.
Співробітник авторитетної газети «Политика». Водночас він видавав «Антологију кинеске лирике» та був журналістом газети «Време». У 1927 році перші продовження його роману «Сеобе» були опубліковані в «Српском књижевном гласнику».
Його журналістські подорожні репортажі, створені між двома світовими війнами, містять естетичні наміри цього жанру.
У вересні 1926 року, будучи редактором журналу «Наша крила» («Наші крила»), він викликав Тадіє Сондермаєра на дуель.
У період 1928—1929 років він був аташе з питань культури в посольстві Королівства Югославія в Берліні. На його запрошення столицю Німеччини відвідав його друг, письменник Велько Петрович.
У 1930 році він отримав премію Сербської академії наук за роман «Сеобе». У наступні роки він подорожував кораблем по Середземному морю та робив репортажі з Іспанії.
У 1934 році він заснував газету «Идеје» (Ідеї), в якій писав, серед іншого, про Святого Саву та сербізм. Газета припинила вихід наступного року.
У журналі «Време» 22 травня 1934 року Црнянський відповів на статтю Мирослава Крлежі, в якій він відповів на попередню критику нібито лжепацифістів Црнянського. Црнянський стверджував, що Крлежа був лжепацифістом, оскільки підтримував австрійські військові зусилля під час Першої світової війни, псевдомарксистом, він стверджував, що Крлежа неадекватно приписував самому Црнянському погляди, висловлені персонажем його роману, Мілош Црнянський писав, що Крлежа не був людиною для тонкого аналізу інтелекту, а як письменника він характеризував його як автора жорстоких діалогів та маніакальних романів.
Дипломатична служба, еміграція
Між 1935 і 1941 роками він працював на дипломатичній службі в Берліні та Римі. Після початку Громадянської війни в Іспанії Црнянський працював кореспондентом газети «Време» зі штаб-квартири Франко. Як людина, яка не мала гарної думки про комунізм і сталінізм, він виявляв більше симпатій до військ генерала Франко, але у своїх текстах він також дуже критично ставився до цієї воюючої сторони. Після Іспанії, як кореспондент з Риму, він висловлював симпатії до деяких аспектів політики Муссоліні. Зокрема, він вказував на близькість ідеології Муссоліні до соціалістичних ідей. Він також вказував на лицемірство деяких західних країн, які, хоча самі були колоніальними державами, обурювалися імперіалізмом Італії.
Після початку Другої світової війни його евакуювали з Риму, і в серпні 1941 року він вирушив до Лондона через Мадрид і Лісабон.
Црнянський провів Другу світову війну та багато післявоєнних років у вигнанні в Лондоні, де в 1951 році отримав британське громадянство.
Як противник Тіто та комуністичної ідеології, він залишився в Лондоні та жив у вигнанні. Тут він працював на різних посадах. Він був бухгалтером у взуттєвому магазині Helstern на Бонд-стріт та рознощиком книг для Hatchards на лондонській Пікаділлі, поки його дружина шила ляльок та сукні для універмагу Herods. Попутно Црнянський здобув ступінь в Лондонському університеті та ступінь з готельного менеджменту та менеджменту.
Відразу після закінчення Другої світової війни його (разом з іншими видатними сербськими письменниками, такими як Дучич та Вінавер) виключили з системи освіти комуністичною владою, і лише у 1980-х роках було запропоновано повернути його твори до основної навчальної програми. У той час Бранко Чопич заявив, що лише найкращі письменники повинні складати основу, на відміну від критеріїв повоєнної влади, коли письменників рекомендували за національністю та «які були відомі як письменники лише у своїх родинах».
Протягом свого життя у вигнанні він ніколи публічно негативно не висловлювався про комуністичний режим чи новостворену державну систему, оскільки вважав, що зрада батьківщини є найбільшим гріхом і найбільшим ганьбою.
Црнянський опублікував велику кількість праць різної тематики та змісту:
Повернення до Белграда
Про можливість повернення до Республіки Югославія йому натякнув під час зустрічі в Лондоні знайомий з юності, художник і комуністичний функціонер Моша Піяде.
У професійних та інших книгах, виданих у СФРЮ, Црнянський був зображений як фашист або шанувальник фашизму.
Він повернувся до Югославії в 1965 році в супроводі посла Югославії в Лондоні Срджо Пріци. Після прибуття він відмовився від британського громадянства, яке отримав після закінчення Лондонського університету. Спочатку він жив у готелі «Белград Ексельсіор» поблизу Парламенту. У пошуках берегів свого життя він був у захваті від Белграда, який сяяв у його ностальгії , «як людський сміх крізь сльози». У віршах, присвячених Белграду, він зворушливо та натхненно висловлював свої почуття повернення з довгої життєвої одіссеї:<poem> У тобі немає безглуздості та смерті...
Ти перетворюєш сльози, як дощ, на барвисті веселки...
І коли настане час, коли моє старе серце затихне, твоя акація впаде на мене, як дощ. “”(Скорбота над Белградом)</poem>Він помер у Белграді 30 листопада 1977 року та був похований «з гідністю, але не з помпою» на Алеї заслужених громадян на Новому кладовищі в Белграді.
Згідно з побажаннями заповіту, Національна бібліотека Сербії отримала спадщину Мілоша Црнянського у 1979 році.
Данило Бечкович зняв про нього документальний фільм «Crnjanski…».
Горана Райчевич написала 767-сторінкову монографію «Агон і меланхолія». Життя та творчість Мілоша Црнянського, за яку вона отримала нагороду імені Лази Костича та нагороду Ніколи Мілошевича у 2021 році.