Гіса́рський запові́дник, повна офіційна назва Гіса́рський держа́вний запові́дник () — природоохоронна територія, розташована в Узбекистані на теренах Кашкадар'їнської області. Заснована 9 вересня 1983 року. Площа охоронюваної зони становить 80 986,1 га, за розмірами це найбільший природний заповідник в Центральній Азії. Заповідник створений задля охорони природних комплексів Гісаро-Алаю: найбільшого в країні льодовика Сєверцова, водозбірного басейну верхів'їв Кашкадар'ї, флори і фауни арчевих лісів.
Флора Гісарського заповідника налічує 910 видів вищих рослин, з яких 250 становлять лікарські та харчові рослини, 80 — ендемічні представники флори Паміро-Алаю, 30 — рідкісні види, занесені до Червоної книги Узбекистану. Фауна Гісарського заповідника включає ссавців 32 види, птахів — 215, плазунів і земноводних разом узятих — 19 видів, риб — 2, безхребетних 950 видів. З числа цих тварин 10 видів ссавців, 17 видів птахів, 1 вид риб та 6 видів комах занесені до Червоної книги Узбекистану, 5 видів місцевих тварин перебувають у Червоному списку Міжнародного союзу охорони природи.
Гісарський заповідник відомий мальовничими краєвидами, карстовими плато з різноманітними порожнинами, видовищними гірськими озерами і водоспадами. На його території розташовано близько десятка пам'яток природи і декілька історичних об'єктів, в тому числі печера Аміра Тимура (Тамерлана), священна гора Хазрет-Султан, інші об'єкти паломництва мусульман. Гісарський заповідник належить до числа важливих об'єктів культурного, екологічного, релігійного туризму.
Історія Значна частина території Узбекистану — це рівнини пустельного і напівпустельного типу, тому гірські області з притаманною їм багатою флорою і фауною становлять особливу наукову, природоохоронну та гідрологічну цінність. З огляду на це в 1975 році у відрогах Гісаро-Алаю був створений Кизилсуський горно-арчевий заповідник. До його охоронюваної зони увійшли унікальні масиви арчевих лісів, чия рослинність і тваринний світ до цього часу потерпали від нищівної експлуатації. А в 1976 році неподалік Кизилсуського з'явився ще один заповідник — Міракинський. До його завдань входила охорона найбільшого в Узбекистані льодовика Сєверцова та верхів'їв річки Кашкадар'ї, яка своїми водами живила Шахрисабзько-Кулябську і Яккабазьку оази, а крім них, ще й Каршинський степ — важливий район садівництва і рослинництваГиссарский заповедник. Общие сведения. // Заповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники Средней Азии и Казахстана. — С. 272. .
Обидва заповідники мали невеликі площі, а це перешкоджало повноцінному виконанню природоохоронних функцій, тому 9 вересня 1983 року їх об'єднали в Гісарський заповідник, чия площа на той момент дорівнювала 76 889 га. Нова природоохоронна територія мала розширений перелік завдань: тепер у Гісарському заповіднику охороняли весь природний комплекс Гісаро-Алаю. А проте через високу небезпеку браконьєрства охорона арчевих лісів залишалась пріоритетною. Деякий час це навіть було відображено в назві установи — Гіса́рський держа́вний го́рно-арче́вий запові́дник. Пізніше назву скоротили, а охоронювану територію трохи збільшили. Станом на 2020 рік вона дорівнює 80 986,1 га. 18 лютого 2020 року навколо найбільш відвідуваних туристами природних пам'яток заповідника (гори Хазрет-Султан, водоспаду Сувтушар, печери Аміра Тимура) встановлено додаткову охоронну зону загальною площею 2000 га. Адміністрація заповідника підпорядкована Державному комітету з охорони природи.
Клімат Терени Гісарського заповідника лежать в одному з найтепліших регіонів Центральної Азії, який відносять до кліматичної зони сухих субтропіків. Достатньо сказати, що середньорічна температура повітря в найближчому до його кордонів місті, Шахрисабзі, становить +16 °C, а максимальна зафіксована на рівні +50 °CГиссарский заповедник. Физико-географические условия. // Заповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники Средней Азии и Казахстана. — С. 272—275. . Водночас клімат у самому заповіднику високогірний з істотними відмінностями температурних показників залежно від висоти того чи іншого поясу. В цілому клімат на його території різко континентальний з помірно холодною вологою зимою, тривалою дощовою весною і дуже спекотним і посушливим літом.
На найнижчих ділянках заповідної території середньорічна температура становить +14 °C, середня температура найхолоднішого місяця — січня — переходить за позначку в 0 °C у мінусову зону. Середня температура найтеплішого місяця — липня — становить близько +30 °C. Температурні екстремуми, зафіксовані в низькогір'ях, дорівнюють, відповідно –25 °C в січні та +38…+40 °C в липні. На висотах 1800—2400 м сума активних температур перевищує 3000—3500 °C. Тривалість безморозного періоду в цьому поясі не більше 200 днів. На висотах 3200—3400 м середньорічна температура повітря падає нижче відмітки в +5 °C, а середні температури навіть найтепліших місяців (липня, серпня) не перевищують +10 °C. Безморозний період з температурами вищими за +5 °C триває тут лише 50—100 днів. Снігова лінія у Гісарському заповіднику пролягає на висоті 4100 м, однак і нижче неї іноді трапляються невеликі льодовики і сніжники, що не тануть влітку.
Вологозабезпеченість Гісарського заповідника обумовлена двома географічними особливостями: по-перше, його приналежністю до гірської зони, завдяки чому над його територією випадає багато опадів; по-друге, розташуванням в глибині континенту, через що вони розподіляються по сезонах року й висотних поясах вкрай нерівномірно. Середньорічна кількість опадів у Гісарському заповіднику коливається від 550 до 750 мм, причому вона збільшується разом із висотою. З цієї суми 64 % випадає в холодний період року. Зима в нижньому гірському поясі триває 2—2,5 місяці, у високогір'ях — значно довше. В теплий сезон більшість опадів у нижньому гірському поясі припадає на місяці з відносно невисокою температурою, в той час як з травня по вересень дощів тут практично не буває. У високогір'ях влітку зрідка бувають дощі, а над снігової лінією навіть сніг. Таким чином, основну частину опадів складають тверді, внаслідок чого вже наприкінці весни тут встановлюється практично безхмарна погода, а влітку панує спека і посуха.
Сильна пересіченість гірського рельєфу призводить до появ місцевих вітрів, яким притаманна зміна напрямку в залежності від часу доби. Вночі вітри дують з гір у долини, а вдень маса повітря рухається з долин по схилах угору.
Географія Гісарський заповідник цілком лежить у межах Кашкадар'їнської області Республіки Узбекистан. Своєю північною частиною він прилягає до державного кордону між Узбекистаном і Таджикистаном, з півдня і південного сходу обмежений адміністративним кордоном між Кашкадар'їнською і Сурхандар'їнською областями. Східний кордон заповідника окреслюють вододільні хребти західної частини Гісарського хребта, зокрема, хребет (система) , найвища вершина якого — Ходжапір'ях (4425 м) — до заповідної території не входить. Західні кордони заповідника чітких фізичних меж не мають. Територія Гісарського заповідника носить кластерний характер, тобто складається з чотирьох просторово ізольованих ділянок — Гіланської, Міракинської, Танхаздар'їнської, Кизилсуської. Усі вони розосереджені між трьома районами області: Шахрисабзьким (50 892 га), Яккабазьким (16 002,1 га) і Камашинським (14 092 га). Безпосередньо до кордонів заповідника наближені 13 населених пунктів, в яких проживає 30 000 мешканців. Адміністрація природоохоронної установи знаходиться в місті Шахрисабз.
З фізико-географічної точки зору Гісарський заповідник розташований у Західному Паміро-Алаї, в межах гірської системи Гісаро-Алай, де він обіймає західні схили Гісарського хребта. Охоронювана територія простягається з півночі на південь на 90 км, а з заходу на схід — на 37 км. Усі заповідні ділянки лежать на висотах від 1750 до 4421 м, власне гірські вершини у заповіднику не нижчі за 2500 м. Найвища точка охоронюваної зони — безіменний пік у гірській системі Турткуйлик. Крім нього, вирізняються значною висотою гори Ходжакаршавар (4303 м) і Хазрет-Султан (4266 м). Особливість цієї території полягає в тому, що вона одночасно зазнає впливу вологих повітряних мас, що переміщуються з Північного Паміро-Алаю, і сухого повітря, яке надходить з пустель Турану.
Рельєф заповідної зони дуже складний. Основну частину заповідника займає гірський масив, що простягнувся в субмерідіанальному напрямку від вершини Хазрет-Султан до гори Ходжапір'ях. Масив глибоко прорізають долини великих річок: з півночі — Магіана (притоки Зарафшана), з заходу — Кашкадар'ї, з півдня — а і Тупалангдар'ї (твірних Сурхандар'ї). На південний захід від гори Ходжапір'ях масив розпадається на хребти системи Байсунтау, що розходяться на кшталт віяла. Один з північних відрогів цієї системи, хребет Чакчар, разом із долиною річки Аксу окреслює масив останцевих гір. Їхні підніжжя сильно еродовані, схили складені відслоненнями вапняків, а вершини висотою понад 3000 м мають вигляд безлісих плато. В цих горах дуже розвинені карстові форми рельєфу: печери, колодязі, підземні порожнини тощо. За 50 км від північного кордону заповідника розташовані найбільші в Центральній Азії печерні системи хребта Киртау, в самому ж заповіднику до історичних і природних пам'яток відносять печери Аміра Тимура, Чильсим, Гул, Мансура, Угріні-зіндоні тощо. Ходи печери Чильсим при ширині 15—16 м сягають, за різними джерелами, 263—1000 м завдовжки, навесні та влітку до цієї порожнини з плато Кизилшавар просочується вода, яка у найбільш дощовий сезон утворює підземну річку. Печера Аміра Тимура сягає завдовжки 870 м, її ширина коливається від 7—10 до 100 м. В цій порожнині також є своя водойма — підземне озеро завширшки 50—60 м. Крім того, у долині Кизилшавар утворилися близько сотні безіменних карстових колодязів середньою глибиною 30—40 м, найбільш звивисті з цих порожнин мають протяжність до 1500 мСачко А. В. Результаты спелеологических исследований карстового плато Кызыл-Шевар (республика Узбекистан) // Спелеология и карстология. — 2012. — № 9. — С. 22—28..
На решті заповідної території переважають типово гляціальні ландшафти: круті піки тут чергуються з пологими перевалами, вкритими невеликими сніговими полями; нижче по схилах розвинені трогові долини з льодовиками, підперті моренами; на схилах значної крутизни часто утворюються кам'яні річки, причому вони переважають на схилах південної експозиції (як, наприклад, на горі Зохчахона). Також часто трапляються реліктові форми льодовикового рельєфу. До таких належать долини льодовиків, що відступили у минулі геологічні епохи, а зараз заповнені моренним матеріалом, а також невеликі льодовикові озера, що утворились внаслідок перекриття долин моренними валами.
Середньогір'я Гісарського заповідника обіймають висотний пояс від 1800 до 2200 м, вони відносно пологі, а тому придатні для землеробства. В історичному минулому ці землі були густо заселені та розорані, тепер на місці колишніх садів утворились лісосади і перелоги. Нижче цього поясу гірські річки часто утворюють вузькі каньйоноподібні долини, чиї стіни являють собою скелясті відслонення, осипи, завали. Особливо мальовничо в таких місцинах виглядають пістряві відслонення гіпсоносних порід — червоних пісковиків, глин, сланців. Однак більшість подібних ландшафтів розташовані за межами заповідної території.
Гідрологія Легкі кам'янисті і щебенисті ґрунти Гісарського заповідника погано утримують воду, що сприяло розвиткові на його теренах густої гідрографічної мережі. Заповідну територію дренують великі річки (Акдар'я), Ханакасу, , Кизилдар'я (Кизилсу), а у високогір'ях беруть початок ще 120 струмків. Три річки, що беруть початок на теренах Гісарського заповідника (Акдар'я, Танхизидар'я, Кизилдар'я), забезпечують потребу в питній воді шести районів Кашкадар'їнської області на 35—40 %.