Луї Едмон Дюрей (Дюре) (; 27 травня 1888, Париж — 3 липня 1979, Сен-Тропе) — французький композитор першої половини XX століття, який здобув популярність головним чином як один з учасників групи «французька Шістка». Найстарший за віком, перший долучився до Еріка Саті. Потім, в 1930-1950-х роках висувався також як видатний функціонер французької комуністичної партії (ФКП), Президент Народної музичної федерації Франції та секретар товариства «Франція-СРСР».
Біографія Народився в Парижі 27 травня 1888 року в родині типографського робітника. У Паризькій консерваторії Дюрей не вчився і до 19 років не збирався стати професійним музикантом. Його плани різко змінилися в 1907 році після відвідин театру, де виконувалася опера Дебюссі «Пеллеас і Мелісанда». Ще до отримання диплому Вищої комерційної школи (1908) він як вільний слухач приватно надійшов в Школу канторів, де почав брати уроки фортепіано, сольфеджіо, гармонії, контрапункту, фуги і композиції у професора Леона Сен-Рекьйо, однак курс не закінчив і диплому не отримав. Як композитор і диригент Дюрей був самоуком. Водночас з Дюрей Schola cantorum закінчив і сорокарічний Ерік Саті (з дипломом автора музики). У період з 18 до 23 років Дюрей послідовно пройшов через захоплення імпресіонізмом, атональною музикою, нововіденською школою і музикою Арнольда Шенберга. Ранні твори Дюрей написані в досить вишуканій і тонкій (так званій «французькій») атональної манері, серед них особливо виділяються хори a capella на вірші Анрі де Реньє і Шарля Орлеанського.
Ерік Саті і Дюрей Трохи пізніше, в 1911 році Луї Дюрей вперше зіткнувся з творчістю дуже особливого, яскраво-ексцентричного музиканта і композитора Еріка Саті, а через рік - познайомився з ним особисто і став чи не найбільш затятим його послідовником - («сатістом»). Під безпосереднім впливом творчости й особистості Саті Дюрей різко змінює свій стиль і переходить до скупого лінеарного письма, без особливих тональних і гармонійних тонкощів. Саме тоді починається другий і найпродуктивніший період в житті Дюрея, так званий «сатістський період». Свої перші твори Дюрей написав в 1914 році, проте першим його виконаним твором стали «Дзвони» ( Carillons) для фортепіано в чотири руки, зіграні в 1917 році на концерті в честь Еріка Саті.
Одним з перших поштовхів, пробудити музичну молодь Франції до повстання проти «дебюссізму» і академічної затхлості, став спектакль «Парад» на музику Саті. Значення цього вибуху в області естетики й ідеології мистецтва переоцінити було неможливо. В черговий раз за своє життя Саті виступив зухвалим творцем нових шляхів. Навіть через пів століття про цю подію його учасники і свідки згадували надзвичайно яскраво. Ось кілька слів, сказаних Франсісом Пуленком про прем'єру «Параду»:Спектакль, поставлений в 1917 році, в розпал війни, деяким здався викликом здоровому глузду. Музика Саті, така проста, буденна, наївно-штучна, подібно картинам митника Руссо, викликала скандал своєю навмисною буденністю. Вперше (бо пізніше це траплялося часто) мюзик-хол заполонив Мистецтво, Мистецтво з великої літери. І дійсно, в «Параді» танцювали ван-степ. У цей момент зал вибухнув свистом і оплесками. Весь Монпарнас ревів з гальорки: «Хай живе Пікассо!» Орік, Ролан-Манюель, Тайефер, Дюрей і багато інших музикантів кричали: «Хай живе Саті!» Це був грандіозний скандал. У моїй пам'яті, як на екрані, виникають два силуети: Аполлінер, в офіцерській формі, із забинтованим чолом ... Для нього це був тріумф його естетичних поглядів. Й інший силует, немов би в тумані — це Дебюссі, на порозі смерті, шепоче, залишаючи зал: «Може бути! Але я вже так далеко від усього цього!» Деякий час «Парад» незаслужено зневажали, але тепер він зайняв місце в ряду безперечних шедеврів.— Франсіс Пуленк. Мої друзі і я. На противагу академічному Національному музичному товариству і Незалежному музичному товариству, що знаходився під впливом Форе, Равеля і Шмітта, Саті ще під час війни організував «Концерти нових молодих» () Перший концерт цієї групи відбувся в Парижі незабаром після прем'єри «Параду», 6 червня 1917 року, В програмі була сюїта з балету «Парад» Саті, фортепіанне тріо Оріка, «Дзвони» Дюрея і шість поем Онеггера на вірші Аполлінера. Після першого успіху до групи приєднався ще й Ролан-Манюель, який повернувся з фронту.
В кінці війни одним з центрів тяжіння для паризької артистичної молоді став маленький театральний зал на Монпарнасі «Стара голубник» (), на чолі якого стояла співачка Жанна Баторі. Тут проходили вечора новітньої поезії, ставилися п'єси драматургів і звучала музика молодих (і нових молодих) композиторів. Саме «Старий голубник» і ще один невеликий концертний зал на вулиці Юген Ерік Саті вибрав як плацдарм для наступу радикальної композиторської групи, що об'єдналася під егідою «Концерти нових молодих». Саме тут відбулося знайомство між майбутніми членами «Шістки»: Онеггера, Оріка, Тайефер, Дюрей та Пуленком. І тільки один Даріус Мійо в цей час знаходився в Бразилії (на дипломатичній службі). 15 січня 1918 року в театрі «Старого голубника» Жанна Баторі заспівала цикли пісень Онеггера, Тайефер, Оріка, Дюрея, Пуленка і Ролана-Манюель. Прообраз «Шістки» (із заміною відсутнього в цей час Даріуса Мійо) був сформований.
Психологічна несамостійність, нестійкість поглядів і постійний пошук зовнішньої опори, як творчої, так і дружньої є одним з головних ознак особистості Дюрея. Саме звідси ростуть його творчі зміни і перебіги від одного вчителя або зразка - до іншого. Разом з тим, можна сказати, що Дюрей кожен раз був вірним учнем і другом. У кількох концертах «Нових молодих» 1917 року, влаштованих Еріком Саті проти групи «просто молодих», Равеля, Дюрей виступав разом з Жоржем Оріком і Жаком Іберія, всіляко демонструючи свою повну лояльність Еріку Саті. Після прем'єри балету Саті «Парад» Дюрей пише очевидно наслідувальну сюїту «Циркова вистава» для фортепіано, яку скоро досить грубо вилаяв сам об'єкт наслідування, Ерік Саті. Потім Дюрей (тимчасово) переметнувся до групи сателітів Моріса Равеля (група «Молоді»), але ще через півроку (після прем'єри драми «Сократ» Саті) знову повернувся назад. Саме в цей час він пише ще кілька творів відверто епігонського характеру (так чи інакше присвячених Саті). Його «Епіграми Феокрита» і «Вірші Петронія» (1918 року) несуть на собі неприкриті сліди впливу «Сократа» - що кожен раз приводило до великого незадоволення Саті, який не цінував імітаторів і ніколи не прагнув прокласти для своїх учнів (реальних і можливих) «битий шлях» для наслідування.«Прошу мати на увазі, раз і назавжди: не існує ніякої школи Саті. Так званий "Сатізм" просто не зміг би існувати. Саме в мені він знайшов би свого найпершого і непримиренного ворога.
У мистецтві не повинно бути ніякого поклоніння і рабства. У кожному своєму новому творі я навмисно збиваю з пантелику своїх послідовників: і за формою, і по суті. Це, мабуть, єдиний спосіб для артиста, якщо він бажає уникнути перетворення в главу школи, так би мовити, класного наглядача».— Ерік Саті. "Ні казармі!", "Півень", Париж, червень 1920Безсумнівно, що чимала частина пафосу цих слів була адресована особисто Луї Дюрею, який постійно дратував Саті поєднанням, здавалося б, непоєднуваних якостей: епігонства і мінливості. Анітрохи не менше, ніж наслідування не подобалося Саті бачити, як Дюрей в 1917 році дозволив «спокусити себе» Равелю, який не гребував у виборі засобів, щоб налагодити контакти з молодими музикантами і, не вагаючись, вербував собі прихильників в оточенні Саті. Зрештою, щоб виказати своє крайнє несхвалення Дюрею, Саті дійшов до того, що через півтора року оголосив про свій вихід з лав заснованих ним же самим «Нових Молодих», чим викликав остаточний розпад цієї групи (і прискорив її подальше перетворення в «шістку»)Луї Дюрею, особисто в руки Мій дорогий Дюрей. Чи не будете Ви настільки люб'язні, щоб більше не розглядати мене як учасника в групи «Нові Молоді» Цей лист «про свою відставку» Саті не відправив поштою, а вручив особисто в руки Луї Дюрею, до того ж жодним словом нічого не пояснив. У документальному фільмі, знятому на початку 1970-х років, Дюрей з сумною посмішкою зобразив цю сцену, яка міцно врізалася в його пам'ять. На початку 1920-х років в своїх лекціях про «Шістку» Саті (як би намагаючись помститися) стане визначати Дюрея як «чистого імпресіоніста», термін, який в цю епоху боротьби різних музичних тенденцій означав безнадійну відсталість. Крім того, Дюрей був не тільки схильний до імпресіонізму, але і виявився єдиним з «Шістки», хто не пройшов через захоплення джазом.
І тим не менше, не дивлячись на всі особисті проблеми і конфлікти, повага і до Саті, і до Равеля (одночасно) залишилася у Дюрея в крові (як у вірного учня). Між іншим, він і Онеггер стали тими двома «відпущенцями» з Шістки, які відмовилися підписати їдкий памфлет Саті проти Равеля, в якому була така центральна фраза: «... Равель не прийняв Орден Почесного легіону, але вся його творчість цей орден приймає ...».
Ще 28 липня 1919 (за півроку до знаменитої статті Колле, що стала маніфестом «Шістки»), Жан Кокто написав про тих же шість молодих композиторів, присвятивши Дюрею по-справжньому проникливі рядки.
Луї Дюрей працює на самоті. Він уникає важких спілкувань, уникає джунглів. Своє дарування він розвиває неухильно, ставлячи його на службу прекрасної душі. «Напис на апельсиновому дереві» і «Три вірші Петронія» — це віхи, які без жодного шуму відзначили народження нової школи. «Бестіарій»: там, де Пуленк стрибає на щенячі лапах, Дюрей витончено ступає копитцями лані. І той, і інший поробляють це природно. Тому про них однаково люблять говорити. «Епіграмам Феокрита» я б дорікнув занадто прямому впливу «Сократа» Саті. Це мармурова тінь від нього. А Квартет - твір вільний. ... «Образи Крузо»: голос в супроводі малого оркестру створюють атмосферу, що нагадує «Поля і Віржіні» Саті. Тему Крузо холостяк Дюрей розкрити прямо-таки зобов'язаний. Сюїта без екзотики. Він оспівує не острів, а ловлення і тугу за островом. Шум моря, який слухають, припавши вухом до раковини, — це не справжній морський шум.
- Жан Кокто. Зі збірки «Чистий аркуш»