Використання психіатрії в політичних цілях в СРСР — практика боротьби радянської влади з дисидентами та правозахисниками, яка полягала у зловживанні психіатричним діагнозом, лікуванням і утримуванням в ізоляції. Винесення психіатричного діагнозу дозволяло владі уникати гласного судового процесу над інакодумцями шляхом відправлення їх у психіатричні лікарні без суду й на невизначений строк. Крім того, оголошення незгодних психічно хворими дозволяло владі ігнорувати питання про політичних в'язнів.
За визначенням психіатра, президента Асоціації психіатрів України, колишнього дисидента й політв'язня Семена Глузмана, зловживанням психіатрією, зокрема в політичних цілях, є ще й навмисна екскульпація (визнання неосудними) громадян, які за своїм психічним станом не потребують ані психіатричних заходів обмеження, ані психіатричного лікування. За визначенням всесвітньої організації «Глобальна ініціатива у психіатрії», під використанням психіатрії в політичних цілях розуміється зловживання психіатричним діагнозом, лікуванням і утримуванням в ізоляції з метою обмеження фундаментальних прав людини для певних осіб або груп у суспільстві .
В СРСР траплялися систематичні зловживання психіатрією в політичних цілях. Протягом XIX століття в Росії відзначені лише поодинокі випадки використання психіатрії в політичних цілях, поодинокими такі випадки були також у перші роки існування радянської держави См. также: . Набагато частішого характеру політичні зловживання психіатрією набули у 30–50-х роках XX століття, та лише в 1960-х роках психіатрія стала одним із головних інструментів репресій в СРСР.
Психіатрія брежнєвського періоду використовувалася як знаряддя для усунення політичних опонентів (дисидентів) — людей, які відкрито висловлювали погляди, що суперечили офіційно декларованим догмамКороленко Ц. П., Дмитриева Н. В. Психиатрия советского периода. — В кн.: Короленко Ц. П., Дмитриева Н. В. Социодинамическая психиатрия. — Новосибирск: Издательство НГПУ, 1999 г.; Академический проект, 2000 г., ISBN 5-8291-0015-0; Деловая книга, 2000 г. ISBN 5-88687-070-9. Політичні зловживання психіатрією в СРСР були засуджені світовою психіатричною спільнотою Перевод: , що призвело до виходу Всесоюзного наукового товариства невропатологів і психіатрів з Всесвітньої психіатричної асоціації в 1983 році.
Систематичне використання психіатрії в політичних цілях в СРСР припинилося наприкінці 1980-х років, і на початку XXI століття в Росії та інших колишніх радянських республіках відзначаються лише окремі випадки такого роду.
Передісторія. 1920–50-ті роки Протягом перших років існування СРСР було кілька поодиноких спроб використовувати психіатрію в політичних цілях. Найпримітнішим випадком такого роду став випадок одної з лідерів Партії лівих соціалістів-революціонерів Марії Спірідонової, поміщеної до Пречистенської психіатричної лікарні за наказом Дзержинського 1921 року.
Політичні зловживання психіатрією почастішали в 1930-х роках. У політичних цілях використовувалася перша тюремна (спеціальна) лікарня в СРСР — Казанська тюремна психіатрична лікарня НКВС СРСР. За деякими даними, у ній містилося як безліч осіб, що страждали на психічні розлади, так і багато людей без психічних порушень. Існувало ще декілька тюремних психіатричних лікарень у 1940–50-ті роки, до яких належали, зокрема, створена в 1951 році в будівлі колишньої жіночої в'язниці (поруч зі знаменитими «Хрестами») Ленінградська ТПЛ; тюремно-психіатричне відділення Бутирської в'язниці; тюремно-психіатрична лікарня в районі міста Томська..
У тюремних психіатричних лікарнях у сталінські часи й перші післясталінські роки перебували, зокрема, поміщені туди з політичних причин О. Г. Гойхбарг, перший президент Естонії Костянтин Пятс, відомий партійний працівник С. П. Писарев, генерал КДБ СССР Павло Судоплатов (який брав участь у репресіях у сталінські часи і в середині 1950-х років симулював психічне захворювання, щоб уникнути відповідальності), двоюрідний брат першого секретаря Ізраїльської комуністичної партії Мікуніс, колишній начальник штабу ВМС адмірал Л. М. Галлер, знаменитий радянський інженер і авіаконструктор А. М. Туполєв.
У 1955 році С. П. Писарев, який піддався репресіям за критику КДБ у зв'язку з так званою справою лікарів, почав після свого звільнення кампанію проти політичних зловживань психіатрією. Він домігся призначення спеціальної комісії ЦК Компартії, яка прийшла до висновку, що зловживання дійсно відбувалися, і підтвердила висловлені Писаревим звинувачення у визначенні помилкових діагнозів, яке призвело до того, що психічно здорові люди піддавалися ізоляції в тюремних психіатричних лікарнях. Унаслідок сотні здорових людей були випущені з лікарень, а винуватці їхніх діагнозів були відсторонені від справ. Однак згодом відсторонені комісією лікарі та адміністратори повернулися на свої місця, учасники комісії — видалені під різними приводами з апарату ЦК. Практика госпіталізації інакодумців, які не страждали на психічні захворювання, тривала.
Основний період. 1960–80-ті роки
Юридична ситуація У жовтні 1960 року Верховна Рада РРФСР прийняла Кримінальний кодекс РРФСР, який замінив собою Кримінальний кодекс 1926 р. Для засудження дисидентів використовувалося понад 40 статей КК РРФСР, до того ж у республіканських КК змінювався лише номер статті, але зміст був ідентичним. «Найвживанішою» статтею, за якою проходили дисиденти, у КК РРФСР 1960 року була стаття 70 КК «Антирадянська агітація і пропаганда».
Стаття КК 64 «Зрада Батьківщині», що містила згадування про «втечу за кордон або відмову повернутися з-за кордону в СРСР», дозволяла піддати репресіям, зокрема, тих, хто намагався емігрувати за кордон. Завдяки статті 72 «Організаційна діяльність, спрямована на вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації» в ув'язненні опинялися члени організацій (у тому числі соціалістичних і комуністичних), створених не за вказівкою влади, а з ініціативи пересічних громадян. Особи, засуджені за статтями 70, 64 й 72, нерідко опинялися у психіатричних лікарнях.
У 1966 році був виданий Указ Президії Верховної Ради РРФСР «Про внесення доповнення до Кримінального Кодексу РРФСР», що доповнював низку статей, які використовувалися для засудження дисидентів, статтями 190.1, 190.2, 190.3 такого змісту: стаття 190.1 — «Поширення завідомо неправдивих вигадувань, що ганьблять радянський державний і суспільний лад»; стаття 190.2 — «Наруга над Державним гербом або прапором»; стаття 190.3 — «Організація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок».
У Кримінальному кодексі РРФСР існувала (проте в 1960-ті роки була вилучена з кодексу) стаття 148, згідно з якою «поміщення до лікарні для душевнохворих завідомо здорової людини з корисливих або особистих цілей» мало каратися позбавленням волі на строк до трьох років.
Як зазначає історик-архівіст, консультант Комісії з реабілітації жертв політичних репресій при Президентові РФ А. Прокопенко, оголошення неугодних людей неосудними дозволяло без привернення уваги світової громадськості й пов'язаного з цим шуму ізолювати їх у психіатричних лікарнях. До того ж можна було заявляти, що в СРСР сповідається найліберальніша концепція права, оскільки правопорушник у подібних випадках розглядається скоріше як хворий, якого слід лікувати, ніж як злочинець, який підлягає кримінальному покаранню.
Окрім політичних статей, до інакодумців, зокрема тих, які поміщалися до психіатричних лікарень, часом застосовувалися і кримінальні статті — наприклад, стаття 209 «Систематичне заняття бродяжництвом або жебрацтвом»; звинувачення в «хуліганстві», «паразитизмі», «участі в незаконній торгівлі». Використання кримінальних статей було ще одним способом уникнути широкого громадського резонансу, який в низці випадків отримували політичні справи.
Примусові заходи медичного характеру (поміщення осіб, звинувачених за кримінальними й політичними статтями та визнаних неосудними, до психіатричних лікарень) в РРФСР офіційно регулювалися статтями 11, 58-61 Кримінального кодексу 1960 року, статтями 403—413 Кримінально-процесуального кодексу й підзаконними нормативними актами (інструкціями). У статті 58 КК РРФСР зазначалося:
Існував і інший варіант розвитку подій — госпіталізація без порушення кримінальної справи, у межах медичних нормативних положень. У 1961 році набула чинності «Інструкція з невідкладної госпіталізації психічно хворих, які становлять суспільну небезпеку», затверджена МОЗ СРСР (від 10 жовтня 1961 року 04-14/32). Вона фактично легітимувала позасудове позбавлення волі й насильство над здоров'ям людей через владне свавілля й застосовувалася в тих випадках, коли будь-які законні підстави для арешту були відсутні або ж коли влада прагнула уникнути судового процесу, який міг би привернути увагу громадськості. Надалі ця інструкція перевидавалася (для внутрішньовідомчого користування) з незначними змінами.
Людина, госпіталізована відповідно до «Інструкції з невідкладної госпіталізації…», могла перебувати у психіатричному стаціонарі як завгодно довго. В інструкції було відсутнє право людини, яка госпіталізується, на захист, користування послугами адвоката і періодичний перегляд рішень про недобровільну госпіталізацію.
Розширення мережі психіатричних лікарень У радянській психіатрії переважала така тенденція, як посилене будівництво все більшої кількості психіатричних лікарень. У 1935 році на території СРСР функціонувало 102 психіатричні лікарні і 33 772 койко-місця; до 1955-го — близько 200 психіатричних лікарень, які мали 116 тисяч ліжок. З 1962 року по 1974-й кількість койко-місць зросла з 222 600 до 390 тисяч.
29 квітня 1969 року Ю. В. Андропов направив до ЦК партії проєкт плану розширення мережі психіатричних лікарень і пропозиції щодо вдосконалення використання психлікарень для захисту інтересів радянської держави і суспільного ладу. Крім того, приймалися й відповідні закриті постанови ЦК партії й Ради Міністрів.
Спеціальні (тюремні) психіатричні лікарні (скорочено — СПЛ, ТПЛ) були створені в 1930-х роках з ініціативи А. Вишинського. З початку 1960-х рр. створюється широка й постійно зростаюча мережа тюремних психіатричних лікарень. Динаміка їхнього будівництва в 1960-ті роки виглядала таким чином: 1961 рік — Сичовська ТПЛ (Смоленська область); 1964 рік — Благовіщенська ТПЛ (Амурська область); 1965 рік — Черняхівська ТПЛ (Калінінградська область) і Костромська ТПЛ (Костромська область); 1966 рік — Мінська СПЛ; 1968 рік — Дніпропетровська СПЛ; 1970 рік — Орловська СПЛ.
Також проводилося розширення площ лікарень, у зв'язку з чим збільшувався рівень їхнього заповнення. Наприклад, у 1956 році в Казанській і Ленінградській ТПЛ був відзначений найнижчий рівень заповнення — відповідно 324 і 384 хворих, а до 1970 року він зріс більш ніж у 2 рази: 752 хворих у Казанській і 853 в Ленінградській. Загальна кількість людей, які перебували на лікуванні в психіатричних лікарнях спеціального типу МВС СРСР у 1968 році, за архівними даними, становила 2465 осіб, а до кінця 1979 року вона виросла більш ніж у 2,5 раза і склала 6308 осібЦентральный архив Федеральной службы безопасности РФ, д. Н685; ф. 55, оп. 2, д. 739, 852. У 1986 році тільки в шести найбільших спеціальних психіатричних лікарнях МВС СРСР — Казанській, Ленінградській, Орловській, Сичовській, Черняхівській, Благовіщенській — знаходилося в ув'язненні 5329 людей.
За словами доктора історичних наук Л. О. Корольової, до середини 1980-х рр. було відомо про існування 11 психлікарень спеціального типу, до числа яких входили Дніпропетровська, Казанська, Ленінградська, Мінська, Орловська, Сичовська, Черняхівська, два «спецсанаторії» в Київській та Полтавській областях та ін. Однак Жак Россі у книзі «Довідник з ГУЛАГу» згадує, що до кінця 1970-х рр. у СРСР було вже близько сотні «психотюрем»; крім власне «психотюрем», у багатьох лікарнях Міністерства охорони здоров'я були камери в розпорядженні органів держбезпеки або внутрішніх справ.