Футбольний клуб «Дженоа» () — італійський футбольний клуб з міста Генуя. Виступає у Серії A.
Був заснований 7 вересня 1893 року і є найстарішим нині діючим футбольним клубом країни.
За свою довгу історію «Дженоа» дев'ять разів вигравала чемпіонат Італії. Перший титул «Дженоа» здобула у першому чемпіонаті в 1898 році, а останній — у сезоні 1923/24 років. Клуб також один раз виграв Кубок Італії. Історично «Дженоа» є четвертим італійським клубом за кількістю виграних чемпіонатів.
З 1911 року клуб проводить свої домашні матчі на стадіоні Луїджі Ферраріс. З 1946 року арену «Дженоа» ділить із новоствореною командою «Сампдорія». Зустрічі між цими двома командами дістали назву Derby della Lanterna («Ліхтарне дербі», назва якого походить від генуезького маяка). «Дженоа» провела більшу частину своєї післявоєнної історії, балансуючи Серією А та Серією В, з двома короткими періодами виступів у Серії С.
Історія
Перші роки
Клуб був заснований 7 вересня 1893 року під назвою Genoa Cricket & Athletic Club. У перші роки свого існування він в основному брав участь у змаганнях з легкої атлетики та крикету, а футбольна секція мала другорядне значення Оскільки клуб був створений британцями, оригінальні футболки, які носила команда, були білими, того самого кольору, що й футболки збірної Англії. Спочатку італійцям не дозволяли вступати до організації, оскільки це був британський спортивний клуб за кордоном. Клуб «Дженоа» розміщувався на північному заході міста в районі Кампассо, на майданчику П'яцца д'Армі. Засновниками клубу були: , який став першим президентом «Дженоа», , С. Грін, В. Райлі, , Г. М. Сендіс, , Джонатан Саммергіл-старший, Джонатан Саммергіл-молодший, а також , баронет Британської імперії і генеральний консул Її Величності королеви Вікторії в Генуї. Клуб проводив змагання з різних командних та індивідуальних видів спорту, особливо англосаксонської традиції, наприклад, крикет, водне поло чи футбол. Генуя з відкриттям Суецького каналу перетворилася на важливий торговий порт, серед яких була велика кількість британців і гравці клубу любили практикувати свої спортивні традиції тут, часто конкуруючи зі співвітчизниками з екіпажів кораблів, які зупинялись у місті.
З часом з огляду на значний місцевий інтерес, британці зрозуміли, що навіть в Італії британський футбол може мати таку ж популярність і поширення, як це вже було в Англії. У 1896 році, через три роки після заснування клубу, до Генуї прибув британський лікар Джеймс Спенслі, який 10 квітня 1897 року став творцем «Дженоа» як суто футбольного клубу. На той час це був один із найстаріших клубів в італійському футболі, єдиними іншими заснованими клубами було чотири команди в Турині.
Італійцям було дозволено приєднатися до клубу, який перебазувався на новий майданчик в районі Понте Каррега. Перший товариський футбольний матч клубу відбувся 6 січня 1898 року вдома проти збірної команди Турина, складеної з гравців «Інтернаціонале Торіно» та «Торінезе». «Дженоа» програло з рахунком 0:1. Незабаром після цього «Дженоа» здобуло першу перемогу, обігравши на виїзді клуб «Алессандрія» (2:0). Товариські ігри також відбулися проти різних британських моряків, наприклад з лінкору HMS Revenge.
Домінування в чемпіонаті
Футбол в Італії почав розвиватися зі створенням Італійської федерації футболу та чемпіонату Італії з футболу. «Дженоа» брала участь у першому чемпіонаті Італії 1898 році, який пройшов у Турині на велодромі Умберто І і тривав один день, 8 травня. У своїй першій офіційній грі генуезці перемогли туринську «Гіннастіку» з рахунком 2:1, а пізніше того ж дня виграли перший чемпіонат, обігравши «Інтернаціонале Торіно» з рахунком 2:1 в додатковий час. Перший чемпіонський склад був таким: (воротар, травмований під час фіналу), (воротар і лівий захисник), (правий захисник), (півзахисник), Джеймс Спенслі (захисник і капітан), (лівий півзахисник), (півзахисник), (півзахисник), (центральний нападник), (півзахисник) і (правий півзахисник і нападник).
2 січня 1899 року Спенслі, аби наголосити вид спорту, який найбільше практикують члени клубу і який уже приніс їм чемпіонство, запропонував змінити назву на Клуб крикету та футболу () і під цією назвою команда взяла участь у наступному чемпіонаті/ Також відбулась зміна кольорів клубу і замість білих футболок з'явились біло-блакитні вертикальні смуги, за що команда дістала прізвисько «б'янкоблу» (). Другий чемпіонат тривав два тижні, але «Дженоа» як фіналіст одразу потрапила до фіналу і виграла свій другий титул лише за підсумками одного матчу, який відбувся 16 квітня 1899 року, вдруге перемігши «Інтернаціонале Торіно», цього разу з рахунком 3:1.
У чемпіонаті 1900 року «Дженоа» втретє поспіль стала чемпіоном, спочатку перемігши місцевих суперників «Самп'єрдаренезе» з рахунком 7:0 і встановивши таким чином рекорд результативності турніру, якого не могла побити жодна команда в лізі до 1910 року. У другому матчі, який був фіналом чемпіонату, генуезці з рахунком 3:1 обіграли «Торінезе»
Перед чемпіонатом 1901 року «Дженоа» знову змінила свої клубні кольори, взявши свої знамениті червоно-сині барви, які використовує й донині і тому стала відома як россоблу (). У цьому турнірі генуезці вперше стали другими, програвши у фіналі «Мілану» 0:3, але у наступному турнірі 1902 року «Дженоа» взяла реванш у міланців, обігравши їх у фіналі 2:0. У подальші два сезони генуезці зберігали за собою звання чемпіона Італії, в обох випадках обігруючи у фіналі «Ювентус» (3:0 і 1:0 відповідно).
Тоді ж «Дженоа» стала першою італійською футбольною командою, яка зіграла міжнародний матч, коли вони відвідали Францію 27 квітня 1903 року, де зіграли з командою Ніцци, вигравши матч з рахунком 3:0. Крім перемоги в чемпіонаті Італії в 1904 році, цей рік був також визначним тим, що клуб створив молодіжну команду, яка виграла перший сезон другого дивізіону Італії.
Починаючи з турніру 1905 року, коли вони посіли 2-ге місце у чемпіонаті, «Дженоа» втратило позиції в Італії, а інші клуби, такі як «Ювентус», «Мілан» і «Про Верчеллі» активізувалися. У 1906 році «Дженоа» знову не змогло перемогти, посівши 3-тє місце після «Мілана» та «Ювентуса», а 18 березня матч проти «Ювентуса» в Турині був припинений через перше в історії італійського футболу вторгнення вболівальників на поле. Матч було переграно 1 квітня в Мілані на нейтральному полі, і перші два спеціальні фан-поїзди були організовані з Турина та Генуї.
1907 року «Дженоа» вперше залишилося без медалей чемпіонату, не пройшовши попередній раунд, а на турнір 1908 року Італійська футбольна федерація вирішила заборонити використання іноземних гравців. З моменту створення «Дженоа» завжди мало велику кількість британських футболістів, тому команда, як і кілька інших провідних клубів країни, таких як «Мілан», «Торіно» та «Фіренце», відмовилась від участі у турнірі. Наступного сезону федерація скасувала це рішення, і «Дженоа» повернулось до змагань, маючи у своєму складі таких гравців як Луїджі Ферраріс, а також кількох легіонерів зі Швейцарії, зокрема , який прийшов з «Базеля», але генуезька команда вилетіла у півфіналі від «Про Верчеллі» (2:3, 1:1). Тоді ж виникла ідея будівництва нового стадіону «Марассі» в однойменному районі Генуї, який на момент завершення будівництва мав місткість 25 000 і був порівнянний з британськими стадіонами того часу. Він був офіційно відкритий 22 січня 1911 року матчем між «Дженоа» та «Інтером», а у 1933 році стадіон отримав ім'я капітана «Дженоа» та героя Першої світової війни Луїджі Ферраріса, яке носить і дониніGiancarlo Rizzoglio, La grande storia del Genoa, Genova, Nuova Editrice Genovese..
Період Гарбатта «Дженоа» тривалий час залишалось без чемпіонства і нове керівництво россоблу було сповнене рішучості повернути титул чемпіона Італії до Генуї. В результаті у 1912 році вони запросили професіонального тренера Вільяма Гарбатта, колишнього англійського футболіста, якому через серйозну травму довелося достроково припинити кар'єру футболіста, після чого він переїхав до Генуї, де працював вантажником у порту. Гарбатт став першим професіональним тренером в історії італійського футболу і був відомий своєю харизмою, а також тим, що постійно курив свою люльку. Гравці охрестили його «містером» і з тих пір італійці взагалі називають тренерів цим терміном.
Влітку 1913 року шотландець став головою клубу і розпочав підсилення команди, запросивши до команди зокрема Ренцо Де Веккі. Також у 1913 році Девідсон, порушуючи правила Федерації, найняв футболістів Арістодемо Сантамарію та Енріко Сарді, які виступали за інший генуезький клуб «Андреа Доріа». Гравців, які з'явилися в банку, щоб перевести чек в готівку, впізнав касир, фанат «Дорії», який і повідомив Федерацію, що «Дженоа» оплачує виступи своїх гравців, незважаючи на те, що професіональний футбол був заборонений. В результаті команді могло загрожувати виключення з чемпіонату, але все обійшлось лише дискваліфікацією гравців.
За кілька років до того була створена збірна Італії з футболу і «Дженоа» відіграла важливу роль у становленні команди, оскільки Гарбатт з 1 травня 1913 року по 17 травня наступного року був головним тренером збірної, а такі футболісти клубу як Ренцо Де Веккі (який деякий час навіть був капітаном «адзуррі»), Едоардо Маріані та Енріко Сарді були основними гравцями збірної.
Тренер Гарбатт приніс передові методи тренувань в Італію, і з приходом двох яскравих британських нападників, і , «Дженоа» одразу повернулося на високий рівень і в сезоні 1913/14 вони лише на 2 очки відстали від чемпіона Північної Італії клубу «Казале», яке в підсумку і потрапило до національного фіналу, де обіграло «Лаціо» та стало чемпіоном країни.
Втім вже наступного сезону 1914/15 «Дженоа» змогло взяти реванш і виграти титул чемпіона Північної Італії. Однак цього сезону національний фінал не міг бути зіграний через початок Першої світової війни, крім того турнір у Південній Італії також не встигли завершити, тому «Дженоа» не мала команди, з якою б можна було зіграти і в 1919 році, після закінчення війни, федерація офіційно визнала генуезький клуб чемпіоном Італії, і цей титул став їх першим за одинадцять сезонів. Втім війна завдала серйозних наслідків для клубу, оскільки гравці Луїджі Ферраріс, , Карло Марассі, та Клаудіо Казанова загинули під час бойових дій в Італії, у той час як засновник клубу, Джеймс Спенслі був убитий у Німеччині.
Після війни «Дженоа» змушена була компенсувати втрати. Так, були запрошені молоді таланти лігурійського футболу, як-от воротар Джованні Де Пра, майбутній лідер клубу і збірної Італії, та захисник Дельфо Белліні, який згодом виграв бронзу Олімпіади 1928 року. У півзахисті з'явилась зіркова трійка Оттавіо Барб'єрі (праворуч), Етторе Леале, (ліворуч), і Луїджі Бурландо (в центрі), які разом виступали і за збірну, а в нападі себе яскраво проявляв ще один збірник Арістодемо Сантамарія, який повернувся до Генуї після виступів за «Новезе». З такими гравцями «Дженоа» знову стало однією з найсильніших команд країни і мала численних уболівальників по всій Італії та Аргентині, куди мігрували багато генуезців. Також клуб став першою італійською командою, що організувала тур в Південній Америці, Аргентині та Уругваї, де вони грали проти місцевих збірних.
У сезоні 1921/22 «Дженоа» вийшло у фінал чемпіонату Північної Італії, а наступного року виграло його і вийшло до національного фіналу. Там, перемігши «Лаціо» з рахунком 6:1 за сумою двох матчів. генуезці здобули свій восьмий титул чемпіона Італії, не програвши жодного з двадцяти восьми зіграних матчів турніру.