Православ'я (християнство візантійського обряду) було найбільш ранньою з конфесій, яка поширилася на значній частині території майбутнього Великого князівства Литовського ще за часів Київської Русі. Управління православною церквою у Великому князівстві в різний час здійснювалося в рамках декількох митрополій: Литовської (називалася також «митрополія Литовська і Малої Русі», «Київська, Литовська і всієї Русі»), Галицької, Київськоїй («Київська і всієї Русі»), а від 1458 року — «Київської, Галицької і всієї Русі».
Історія
Церковна організація в регіоні до заснування Литовської митрополії В кінці X — початку XI століття на території полоцьких і турово-пінських земель засновано Полоцьку і Турівську єпископії Київської митрополії Константинопольського патріархату.
За археологічними даними, християнство східного обряду в XII столітті було поширене в басейнах Двіни, Прип'яті і більшої частини басейну Німану, включно з басейном ВіліїГолубович В., Голубович Е. Кривой город — Вильно // КСИИМК, 1945, вып. XI. С. 114—125.; Лухтан А., Ушинскас В. К проблеме становления литовской земли в свете археологических данных // Древности Литвы и Белоруссии. Вильнюс, 1988. С. 89-104.; Kernave — litewska Troja. Katalog wystawy ze zbiorow Panstwowego Muzeum — Rezerwatu Archeologii i Historii w Kernawe, Litwa. Warszawa, 2002..
Від середини XIII століття місцеві князі періодично вступали в союзи з правителями Північно-Східної та Південно-Західної Русі: дочка Брячислава Полоцького Параскева була дружиною Олександра Ярославича, а племінниця Міндовга — дружиною Данила Галицького; князем Новогрудка в другій половині 1250-х років був Роман Данилович. Православними були великий князь литовський Войшелк, який заснував Лавришівський монастир, а також його брат і наступник Шварно Данилович.
Монгольська навала на Русь (1237—1240) стала рубіжною подією в історії православної церкви регіону. Розорення Києва 1240 року призвело до остаточного падіння його авторитету як центру руських земель, а також до необхідності пристосування людей, влади і церкви до нових умов. Серед можливих варіантів розвитку в роздробленій на більше десятка князівств Русі простежувалися два основних. Перший міг реалізовуватися у вигляді співпраці з католицькими країнами, відповідну зовнішньополітичну лінію спробували розвинути галицько-волинські князі. Іншим напрямком була співпраця з монгольськими правителями, які не були серйозною загрозою для позицій православної церкви, що домінувала в регіоні. Обраний на соборі єпископів 1242 року митрополит Кирило обрав шлях співпраці з Ордою: 1252 року йому вдалося отримати від золотоординського правителя Батия ярлик, який гарантує недоторканність православної церкви, а згодом зблизився з ханом Менгу-Тимуром.
У самій же Русі до 1251 року митрополит Кирило спирався на галицько-волинського князя Данила; однак, після активізації ним прозахідної зовнішньої політики, митрополит переорієнтувався на підтримку лояльного до монголо-татар владимирського князя Олександра Невського, після чого перебував переважно в північно-східних окраїнах Русі. Таким чином, київська катедра спорожніла, а митрополит влаштувався у Владимирі-на-Клязьмі. Митрополит Кирило після 1251 року не зміг повернутися на свою катедру з Залісся, а наступний митрополит Максим переселився у Владимир-на-Клязьмі з усім кліром, внаслідок чого київська катедра спорожніла82 правило Карфагенского собора запрещает епископу «оставлять главное место своей кафедры и отходить к какой-либо церкви, в его епархии состоящей, или более надлежащего упражняться в собственном деле и составлять попечение и прилежание о своем престоле».. Константинопольський патріархат, піклуючись про християнське життя у підзвітних йому єпархіях, повинен був ставити на Русь митрополитів, які перебували під захистом галицьких або литовських князів, незалежних від Орди і тевтонських лицарів.
Після монгольської навали Литва виявилася єдиною з земель Київської митрополії, що зберегла незалежність від монголів. Від 1303 року литовські єпархії перебували в канонічному підпорядкуванні митрополиту Ніфонту, катедра якого перебувала в Галичі. Після смерті Ніфонта на його місце поставлено Петра (Ратенського), але митрополит Петро переїхав з Малої Русі в підлеглий Орді Володимир-на-Клязьмі.
Литовська православна митрополія
На вимогу великого князя литовського Гедиміна, близько 1317 року Констатинопольский патріарх Йоанн Гликіс створив православну митрополію Литви з центром у литовському Новгородку — Малому Новгороді (сучасний Новогрудок)Соловьёв А. В. ВЕЛИКАЯ, МАЛАЯ И БЕЛАЯ РУСЬ , на яку було поставлено митрополита Феофіла (перший і останній на цій кафедрі). Йому підпорядковувалися єпископи Полоцький і Турівський. Резиденція литовського митрополита () спочатку була в Новогрудку, потім резиденція була влаштована і Вільні. Підвладне Орді Київське князівство з 1320-х років було під впливом Великого князівства Литовського, а з 1362 року у складі ВКЛ.
В низки дослідників існує думка, що Литовську митрополію було створено в 1315—1317 роках, ймовірно на прохання спрямоване Витенем до Константинопольського патріарха, оскільки в актах константинопольського синоду 1317, 1327 і 1329 років є підпис одного з членів синоду — Литовський (). В акті 1329 року зазначено його ім'я — ФеофілMiklosich M., Müller L, Acta patriarchatus Constantinopolitani. Wien, 1975. p. 72, 143, 147.Шевченко И. И. Некоторые замечания о политике Константинопольского патриархата по отношению к Восточной Европе в XIV в. // Славяне и их соседи. Вып. 6. Греческий и славянский мир в средневековье и раннее новое время. Москва, 1996. с. 134—135.. Примітно, що в кількох списках єпархій Константинопольського престолу, складених за Андроніка II Палеолога, написано, що Литовська митрополія існувала з 6800 (1291/2) року, а в одному списку датою заснування Литовської митрополії зазначено 6808 (1299/1300) рікGelzer H. Ungedruckte und ungenugend veroffentlichte Texte der Notitiae Episcopatuum, ein Beitrag zur byzantinischen Kirchen — und Verwaltungsgeschichte. // Munchen, Akademie der Wissenschaften, Hist., l, Abhandlungen, XXI, 1900, Bd. III, ABTHDarrouzes J. Notitae episcopatuum ecclesiae Constantinopolitanae. Paris, 1981.; Miklosich F., Muller J. Acta et diplomata graeca medii aevi sacra et profana. Vindobonnae, 1860—1890. Vol. 1—6. ; Das Register des Patriarchat von Konstantinopel / Hrsg. v. H. Hunger, O. Kresten, E. Kislinger, C. Cupane. Wien, 1981—1995. T. 1—2.. У списках з Розписів є уточнення — Литва, діоцез Великої Русі зі столицею в Малому Новгороді«τά Λίτβαδα, ένορία όντα τής Μεγάλης Ρωσίας». См: Rhalles G. A., Potles M. Σύνταγμα τών ϑείων καί ίερών κανόνων… Athens,1859. T. V. P. 490—495.Памятники древнерусского канонического права / РИБ, т. 6, СПб., 1880. стб. 92-94.. А. Павлов припустив, що датування 1292 роком є, швидше за все, помилкою переписувача, і вірогідною датою заснування Литовської митрополії слід вважати 1300 рікПавлов А. С. О начале Галицкой и Литовской митрополий и о первых тамошних митрополитах по византийским документальным источникам XIV в. 40 стр. // Русское обозрение. 1894. кн. 5 (май). с. 236—241.
За литовського митрополита Феофіла, 1328 року на соборі, в якому брали участь єпископи Марк Перемишльський, Феодосій Луцький, Григорій Холмський і Стефан Турівський, єпископом Володимирським поставили Афанасія, а Галицьким — ТеодораRegel W. Analecta Byzantino-Russica. Petropoli; Lipsiae, 1891. P. XXXII—XXXVIII, 52—56..
1329 року на Русь приїхав Феогност, який повинен був налагодити союзні відносини між Константинополем і Сараєм. Феогност, виконуючи умови ординців, не визнав єпископом Ростовським Гавриїла, поставленого в цьому році за участю Феодора Галицького, і відлучив від церкви Олександра Михайловича Тверського і псковичів, які чинили опір ординській владі. Олександр Михайлович виїхав до Литви і, отримавши там підтримку єпископату Литовської митрополії і князя Гедиміна, повернувся до Пскова. 1331 року у Володимирі-Волинському Феогност відмовився хіротонізувати в єпископи Новгорода і Пскова Арсенія (обраного собором єпископів: Феодором Галицьким, Марком Перемишльським, Григорієм Холмським і Афанасієм Володимирським). Феогност поставив у Новгород свого кандидата , але Василь уклав з київським князем Федором угоду про прийняття на службу в Новгороді племінника Федора — Гліба Гедиміновича. Феогност 1331 року вирушив в Орду й Константинополь зі скаргами на російсько-литовських єпископів та князів, але патріарх Ісайя звів галицького єпископа Феодора в ранг митрополита. Литовська катедра залишилася незаміщеною до 1352 рокуGeizer H. Beiträge zur russischen Kirchengeschichte aus griechischen Quellen // Zeitschrift für Kirchengeschichte. — XIII. — 1892. — P. 261.Соколов П. Русский архиерей из Византии и право его назначения до начала XV века. — Киев, 1913. — С. 271..
На соборах галицько-литовських єпископів 1332 року єпископом Чернігова поставлено Павла, в 1335 році єпископом Брянська поставлено Івана. 1340 року Любарт (Дмитро) Гедимінович став князем Галицьким. Поставлений Феогностом новгородський архієпископ Василь, отримавши з Константинополя 1341 року хрещаті ризи і білий клобук, став незалежним від митрополита. 1346 року галицько-литовські єпископи єпископом Смоленська поставили Євфимія. У свяченні Євфимія брав участь єпископ Білгородський Кирило. В середині 1340-х років Білгородська, Чернігівська, Полоцька, Володимирська, Турово-Пінська, Смоленська, Галицька, Перемишльська, Холмська, Луцька та Брянська єпархії входили в галицьку митрополію. Під управлінням Феогноста перебували Владимиро-Суздальська митрополича область, Ростовська, Рязанська та Сарайская єпархії. За Тверську єпархії і Псковську республіку йшла боротьба між Литвою, Новгородською республікою і Московським князівством. За Перемишльську, Галицьку, Володимирську і Холмську єпархії йшла війна за галицько-волинську спадщину.
У вересні 1347 року, незабаром після перемоги в громадянській війні і воцаріння на імператорському престолі, Іоанн VI Кантакузин, прагнучи опертися на союз з Ордою, назвав авторитетного в Орді митрополита Феогноста митрополитом Київським і всієї Русі, а від супротивників Орди (єпископів Малої Русі і князя Любарта) зажадав підкоритися митрополитові ФеогностуMiklošich F., Müller I. Acta et diplomata graeca medii aevi sacra et profana. Vol. I. Vindobonnae, 1860. Akt CXVII, CXVIII, CXVIX, p. 261—266.. Синод затвердив декрети Кантакузина, та новий патріарх Ісидор викликав галицького митрополита на суд у КонстантинопольMiklošich F., Müller I. Acta et diplomata graeca medii aevi sacra et profana. Vol. I. Vindobonnae, 1860. Akt CXX, CXXI, p. 267—271.. Православні Малої Русі і Литви не підкорилися вимогам кантакузинської партії, і 1352 року в Константинополі відмовилися поставити в митрополити претендента на литовську катедру Теодорита. Його хіротонізував патріарх Тирновський. Греки вважали поставлення Теодорита неканонічним і обізвали литвинів вогнепоклонникамиDarius Baronas. Trys Vilniaus kankiniai: gyvenimas ir istorija. Vilnius, 2000.. Візантійський історик Никифор Григора в 1350-х роках писав, що народ «Русь» поділяється на чотири Русі (Мала Русь, Литва, Новгород і Велика Русь), з яких одна майже непереможна і не платить данини Орді; цієї Руссю він називав Литву Ольгерда. Теодорита визнавав архієпископ Великого Новгорода Мойсей (усунутий з Новгорода близько 1330 року, повернувся на новгородську катедру 1352 року; писав у Константинополь скарги на Феогноста). Теодорит перебував на митрополичій катедрі в Києві до 1354 року. Через відсутність документів невідомий точний титул Теодорита, з якими він був поставлений в Тирнові; І. Меєндорф припускає, що це міг бути титул «Митрополита Київського і всія Русі»Мейендорф И., прот. Византия и Московская Русь: Очерк по истории церковных и культурных связей в XIV веке. Paris: YMCA-PRESS, 1990. гл.7.