Медієві́стика (, від — середньовіччя) — розділ історичної науки, який вивчає події, побут, культуру та мистецтво, що характерні для середньовіччя.
Медієвіст — історик, спеціаліст із медієвістики. Сучасні медієвісти в Україні — Б. Боднарюк, Л. Войтович, І. Паршин, О. Головко, О. Дьомін, С. Копилов, П. Котляров, В.Крекотень, О.Мишанич, І. Нємченко, С. Сорочан, М.Сулима, Л. Ушкалов та ін.Медієвістика // Словник літературознавчих термінівІ. В. Нємченко П. В. Білоус Ю. П. Ясіновський. Медієвістика // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [вебсайт] / гол. редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2018.
Історія медієвістики На межі XVIII—XIX ст. в історичній науці з'являється дефініція «медієвістика» ( — середній вік). Цим поняттям визначалася галузь історичної науки, в рамках якої вивчалася середньовічна за часом частина всесвітньої історії, фахівці ж з історії середніх віків отримали назву медієвісти.
Не можна оминути й ту обставину, що термін медієвістика, який кінець кінцем був сприйнятий багатьма слов'янськими, романськими, а також німецькою мовами, залишився поза межами англійської. В англофонній історіографії дослідження у царині середньовічної історії позначаються як ‘medieval studies’ (середньовічні студії), а фахівців цього напрямку називають медієвалістами (medievalists).
Сам термін медієвістика набув популярності лише у 2-й половині XX ст. Проте, медієвістика як явище виникла значно раніше. Поняття «середні віки» виникло у XV ст. в середовищі італійських інтелектуалів, які прагнули визначити місце свого часу в загальній хронології історичного поступу. Саме тоді італійський гуманіст Флавіо Бйондо (1392—1463 рр.) якого вважають за першого медієвіста у своїй праці «Декади історії, що починаються від падіння Римської імперії» (Historiarumab inclinatione Romanorum imperii decades) виділив особливий період між часом античності і добою, у якій він жив.І. В. Нємченко. МЕДІЄВІСТИКА // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2009. — 790 с.: іл. Означений період автор описав, як період занепаду, відсталості, дикунства (перш за все, у сфері культури) порівняно з зазначеними іншими двома епохами.
Пізніше, наприкінці XVII ст. (у 1698 р.), професор університету в Галле (Німеччина) Християн Келлер (Целларіус) замість етично-оцінного ввів наукове трактування поняття «середні віки», поділивши історію людства на три частини: період античності, період середньовіччя і період нового часу. Приймаючи поділ історії на давню, середньовічну й нову, він початково пропонував вважати середньовіччям час від заснування Константинополя (331) до його здобуття турками, тобто падіння Візантійської імперії, а також завершення Столітньої війни між Англією та Францією (1453).
Згодом Х. Келлер підкоригував й обґрунтував нові умовні межі цього періоду — від падіння Римської імперії (476) до падіння Візантійської імперії (1453). Після тривалих суперечок сьогодні більшість історичних шкіл, погодившись із нижньою межею (476), умовно приймають за верхню межу відкриття Америки Х. Колумбом, яке збіглося із завершенням Реконкісти — відвоювання Піренейського півострова від арабів (1492) — та переходом більшості європейських країн від феодальних держав до станових або абсолютних монархій.
У питанні «верхньої межі» єдності немає досі. Окремі дослідники підіймають її до зародження Реформації (поч. XVI ст.) і далі (при цьому спираючись на авторитет французького медієвіста Жака Ле Гоффа, який вважає, що в менталітеті загалу, насамперед сільського, не відбилися зміни, які пережили верхи Європи наприкінці XV ст.) або ж, навіть, опускають до початків Відродження (XIV ст.). Останнім часом більшість історичних шкіл дотримуються компромісного варіанту: 500—1500. Фактично така хронологія всесвітньої історії використовується науковцями і зараз, проте до неї додався ще період новітнього часу (ХХ — початок XXI ст.).
У становленні медієвістики особливу роль зіграли так звані «антиквари» або «ерудити», XVI—XVIII ст., які збирали, коментували та публікували першоджерела. Інші, не володіючи їх знаннями, технікою дослідження та навичками, створювали, не спираючись на їхні праці, свої історичні наративи. Це були «історики». Під впливом ідеалів ренесансного гуманізму історієписання стало у XVI ст., як ніколи популярним та престижним зайняттям. Створювалася та виходила друком неміряна кількість «історій», частина з яких природно стосувалася періоду середньовіччя. Втім переважна їх більшість нагадувала скоріше літературні, ніж історичні у нашому сучасному розумінні твори. Досконалість мови та стилю, риторичні прикраси, звитяга античних героїв та митців як приклад для наслідування, повчальний характер — ці риси робили ренесансну історію родом мистецтва (ars historica). Подібне відособлення двох сторін єдиного процесу – здобування історичних знань та історієписання – продовжувалося загало́м до кінця XVIII ст.
Для цього періоду характерним є створення наукових спільнот, які направляли свої колективні зусилля на пошук, критичне вивчення та публікацію середньовічніх джерел. Великий внесок у розвиток середньовічних студій XVII—XVIII ст. внесли мавристи – вчені ченці Конгрегації святого Мавра, ордену бенедиктинців, та боландисти – вчені єзуїти. Мавристи уважно розглядали текст з точки зору його автентичності. Вчена полеміка між мавристами та боландистами — bella diplomatica XVII ст. сприяла поглибленню вивчення середньовічних документів («дипломів»), вдосконаленню методів їх аналізу. Історична критика середньовічних джерел призвела до формування допоміжних історичних наук: латинської палеографії та дипломатики, історичної хронології, сфрагістики, грецької палеографії.
Також варто згадати важливий внесок до вивчення середньовіччя світських «ерудитів» XVII ст., не пов'язаних з науковими угрупованнями таких як Єт'єн Балюз, Шарль Дюканж, Генрі Спелмен, Лодовіко Антоніо Мураторі, Ґотфрід Вільгельм Лейбніц та ін.
Духовні лідери доби Просвітництва, як правило, зневажливо ставилися до студій антикварів, а ще гірше – до епохи, яку ті вивчали. Наприклад Вольтер, щиро ненавидів середньовіччя. Та саме у творах XVIII ст. – Анрі де Буленвільє та «просвітника» Шарля Монтеск'є вперше з'являється термін «феодалізм» (féodalité, від , «феод» — одиниця «благородного» тримання землі), який згодом став широко використовуватися стосовно доби середньовіччя.
Просвітителі XVIII століття ототожнювали середні століття зі «старим порядком» і пануванням феодалізму. В їх роботах були поставлені проблеми генезису феодалізму, ролі міст і походження «третього стану». Романтичний напрямок в історіографії початку XIX століття ідеалізувало лицарство і феодальні порядки, породивши зацікавлення до побуту і культури Середньовіччя.
Становлення медієвістики як наукової дисципліни сягає XIX століття. Вона зазнала значного вплив філософії Іммануїла Канта і Георга Гегеля, а потім позитивістів О. Конта і Г. Спенсера. Прагнення істориків-позитивістів перетворити історію на «точну науку» зажадало ускладнення дослідницької методики, проведення суворого джерелознавчого аналізу на основі зовнішньої і внутрішньої критики джерела, зіставлень даних різних матеріалів, реконструкції прихованої інформації.
XIX століття з його захопленістю середньовічним минулим європейських народів під впливом романтизму першої половини й філософії позитивізму у другій половині сторіччя створило сприятливе середовище для розвитку академічних студій у цій галузі, які успішно продовжувались. Притаманне попередньому періоду розділення вчених на тих, хто вивчає документи, й тих, хто «пише історію», було подолане. Науковці Німеччини, Франції, Англії, а також вітчизняні автори XIX ст., фактично, відтворили медієвістикиу як особливу галузь історичної науки, що спиралась на критичний аналіз даних письмових джерел, як наукову та навчальну дисципліну.
Нова якість історичного знання в XIX столітті зумовило появу напрямку «соціальна історія», найяскравіші представники якого у Франції 1830–1840-х років — О. Тьєррі і Ф. Гізо — зуміли досягти сполучення політичної і соціальної історії, заклавши основи уявлень про «соціальну стратифікацію суспільства». Багатство та різноманітність спадщини медієвістів XIX ст. унеможливлює стислий огляд, хоч й найзагальніший, їхніх наукових доробок.
Європейська медієвістика XIX століття переживала підйом. Почалося масове звернення істориків до архівів, що перетворилися на наукові установи. Для навчання роботи в архівах створювалися спеціальні школи, наприклад Школа хартій в Парижі (1821 рік). Зростання числа історичних досліджень, варіативність наукових підходів стимулювали розвиток історіографії як спеціальної області історичних знань. Складалися національні школи, видавалися спеціалізовані історичні журнали («Historische Zeitschrift», з 1859 року; «Revue historique», c 1876 року, «English Historical Review», з 1886 року), продовжилися започатковані ще в XVIII столітті (або здійснювалися вперше) великі зведені публікації джерел з історії окремих країн Європи («Monumenta Germaniae Historica», «Recueil des historiens des Gaules et de la France», «Histoire litteraire de la France», «Calendars of State papers», «Rerum britannicarum mediivi scriptores» і ін.). Започатковувалися наукові товариства та академії регіональної історії (перші такі спілки з'явилися в Англії в XVII столітті).
Під впливом позитивізму була істотно розширена характеристика середньовічного суспільства, за рахунок звернення дослідників до вивчення економічної історії та основних соціальні інститутів — громади, дідизни (вотчини), міста, цеху, гільдії, станів (Н. Д. Фюстель де Куланж, Е. Глассон, П. М. Виолле, Ж. Флакк, А. Се, Дж. Кембл, Г. Дж. С. Мейн, Т. Роджерс, Е. Фрімен, Ф. Пелгрев, Л. фон Ранке, Г. Маурер, Г. Вайц, К. Бюхер, К. Т. фон Інама-Штернегг, К. Лампрехт).
Помітний вплив на медієвістику XIX століття справила методологія марксизму, яка запропонувала нові пояснення історичного процесу. Стверджуючи не тільки комплексне, але і системне бачення історичного процесу, марксисти підкреслювали його стадіальних характер. У традиціях протиставлення матерії і духу вони наполягали на економічній детермінанті розвитку. Надмірна політизованість марксистської методології, класовий підхід і монізм в оцінках історичного процесу викликали неприйняття марксизму значною частиною істориків.
Криза гуманітарних наук, яка наступила наприкінці XIX — початку XX століть, супроводжувалася різкою критикою, як позитивізму так і марксизму, прихильників яких звинувачували в крайньому матеріалізмі і недооцінки ролі свідомості. Гіперкритика і крайній релятивізм в процесі пізнання призвели до того, що багато досягнень історичного знання XIX століття були відкинуті.
У західній медієвістиці XX ст. найвпливовішим напрямком став той, який запропонували французькі історики школи «Анналів». Часопис «Аннали», започаткований 1929 р. Марком Блоком та Люсьєном Февром, об'єднав коло однодумців, які прагнули вивчати, за виразом М. Блока, «тотальну», чи «глобальну», історію, тобто усі без винятку аспекти життя людини, не надаючи переваги якомусь одному з них. Фернан Бродель, який у другій половині 40-х й до кінця 60-х рр. світової війни очолював школу «Анналів», а пізніше Жак Ле Гофф, Жорж Дюбі, Емманюель Лє Руа Лядюрі, Філіпп Ар'єс та ін., досліджучи економічну та соціальну історію доби середньовіччя та раннього модерного часу, демографічні процеси у суспільстві, вперше звернулися до проблем родини, шлюбу, дитинства, смерті, матеріальних обставин життя людини, тобто до кола питань, яке отримало загальну назву «історії повсякденності». Великою заслугою істориків школи «Анналів» становлять їхні дослідження масової свідомості, менталітету людей середньовіччя на підставі суттєвого оновлення традиційної джерельної бази.