Вільна Асоціація німецьких Профспілок (; FVdG , іноді перекладається як Вільна Асоціація німецьких Профспілок  або Вільний Альянс німецьких Профспілок) — профспілкова федерація в імператорській та ранній Веймарській Німеччині. Вона була заснована в 1897 році в Галле під назвою "Централізація представників Німеччини" як національна Парасольова організація від локалістського німецького робочого руху . Локалісти відхилили централізацію в робітничому русі після спаду Анти-соціалістичних законів в 1890 і серед привілейованих низових демократичних структур. Відсутність супротиву невдовзі призвело до конфлікту в організації. Різні способи надання фінансової підтримки супротиву були застосовані в 1903 році, того ж року, коли було прийнято нову назву Вільна асоціація німецьких профспілок.

Протягом наступних років після створення FVdG почала займати все радикальніші позиції. В ході переговорів німецького соціалістичного руху щодо впровадження масових страйків FVdG висловив думку, що загальний страйк повинен бути зброєю в руках робітничого класу. Федерація дотримувалась думку про те, що масовий страйк був останнім кроком перед соціалістичною революцією, і надалі більш критично ставилася до парламентських дій. Непорозуміння з основним робочим рухом спровокували виключення членів FVdG із Соціал-демократичної партії Німеччини (SPD) у 1908 році та повного розриву відносин між організаціями. Анархістські та особливо синдикалістські ідеї набирали обертів у FVdG. Під час Першої світової війни FVdG відкидала співпрацю SPD і основного робочого руху з німецькою державою, відомою як Бургфріден. Проте FVdG не вдалося організувати жодного суттєвого опору чи продовжити свою постійну функціональність під час війни. Після Листопадової революції FVdG дуже швидко переросла в глобальну організацію. Це зробило організацію бажаною для шахтарів з Руру, які протистояли реформаторській політиці основних профспілок. У грудні 1919 р. Федерація об’єдналася з кількома незначними лівими комуністичними профспілками, перетворившись у Вільний союз робітників Німеччини (FAUD).

Передумови На думку Анжели Фогель та Гартмута Рюбнера, секретар та видатний профспілковий діяч у 1870-х роках Карл Хілманн був "інтелектуальним батьком" локалістів та анархо-синдикалістського руху. Думка Фогеля та Рюбнера базується на ідеї, що Хілманн був першим у Німеччині, хто вважав створення умов для соціалістичної революції а не поліпшення умов життя робітників головною роллю профспілок. Він вважав, що децентралізована структура федерації профспілок є необхідною. Багато пізніших анархо-синдикалістів, включаючи Рудольфа Рокера, погоджуються з цією ідеєю. Ганс Манфред Бок, навпаки, не бачить доказів впливу Хілмана на FVdG.Rübner 1994, p. 23; Bock 1989, p. 296; Vogel 1977, p. 33–37.

З 1878 по 1890 рік антисоціалістичні закони забороняли всі соціалістичні профспілки. На той час існували лише невеликі місцеві організації, які спілкувалися через посередників — стюартів , які працювали нелегально або напівлегально. Цю форму організації легше було захистити від державних репресій.Vogel 1977, p. 39 and Schönhoven 1985, p. 220. Після того, як закони перестали функціонувати в 1890 році. Генеральна комісія профспілок Німеччини була заснована 17 листопада на конференції в Берліні, щоб централізувати соціалістичний робочий рух. У 1892 р. відбувся з'їзд профспілок в Гальберштадті для організації численних місцевих спілок при комітеті.Schuster 2000. Місцеві жителі, 31 000 з яких були представлені на з’їздіFricke 1976, p. 746. хотіли зберегти багато змін, які були прийняті під час репресивного періоду. Наприклад, вони виступали проти окремих організацій з політичних та економічних питань, таких як партія та профспілка.Vogel 1977, p. 46–47. Вони хотіли зберегти свої низові демократичні структури. Також вони виступали за те, щоб місцеві профспілки об'єднувались делегатами, а не керували централізовано і з обережністю ставилися до бюрократичних структур.Bock 1989, p. 299–300. Пропозиції місцевих жителів були відхилені на з'їзді в Хальберштадті, тому вони відмовились вступати до централізованих профспілок, які стали називатися Вільними профспілками. Вони не відмовлялися від соціал-демократії, а навпаки, вважали себе авангардом у рамках соціал-демократичного руху в Німеччині.Vogel 1977, p. 47.

Головний оплот місцевих жителів був у Берліні, хоча профспілки локалістів існували і в решті Імперії. Каменярі, теслярі та деякі металообробні професії а також ті, що вимагають вищої кваліфікації, як мідники або золотярі та срібники були представлені у великій кількості. До 1891 року в місцевих профспілках працювало щонайменше 20 000 робітників з обробки металу — рівно стільки, скільки в централізованій німецькій профспілці.Bock 1989, p. 298–299

Заснування

На конгресі в 1897 р. В Галле місцеві жителі заснували власну національну організацію - Представницька централізація Німеччини ( Vertrauensmänner-Zentralisation Deutschlands ). Спочатку з'їзд повинен був відбутися роком раніше, але відсутність інтересу змусила його перенести. На з’їзді було 37 делегатів, які представляли 6 803 членів профспілки. Майже дві третини делегатів прибули з Берліна чи Галле. Майже половина делегатів працювала у будівельній галузі, тоді як 14 делегатів були представниками вузькоспеціалізованих професій. Конгрес вирішив створити бізнес-комісію з п'яти осіб, що знаходились у Берліні, для організації політичних акці. Головою комісії став Фріц Катер . Була заснована газета « Солідарність» (« Солідарність» ), але наступного року її назву було змінено на « Die Einigkeit» (« Єдність» ). Спочатку вона з’являлася раз на два тижні, але згодом публікувалася щотижня, починаючи з 1898 р. Müller 1985a, p. 140–145, 148; Bock 1990, p. 60; Müller 1985b, p. 245.

Рішення про створення національної організації, ймовірно, була наслідком кількох факторів. По-перше, основні профспілки дедалі більше реформувались і централізувались. По-друге, місцеві жителі здобули впевненість завдяки своїй участі у страйку робітників доків у Гамбурзі наприкінці 1896 - початку 1897 рр. Vogel 1977, p. 53–55. По-третє, втрата членства (наприклад, берлінські металурги приєдналися до DMV у 1897 р.) переконала місцевих жителів у необхідності дій. Müller 1985a, p. 140–141.

Відносини представників Централізації до SPD були неоднозначними. Організація була об'єднана зі SPD та підтримала Ерфуртську програму . Müller 1985a, p. 141. У той же час партія здебільшого виступала проти заснування Централізації представників і закликала своїх членів приєднатися до централізованих профспілок. FVdG залишалася пов'язаною зі SPD , яка, у свою чергу, терпіла це, оскільки SPD боялася, що розкол призведе до великої втрати членів. FVdG заявила, що повернеться до централізованих профспілок, як бажало керівництво SPD , лише якщо централізовані профспілки приймуть організаційні принципи FVdG.

У перші роки централізації серед представників Німеччини домінувала дискусія про те, як фінансувати страйки окремих місцевих профспілок. Проблема полягала в тому, чи могли місцеві профспілки зберегти свою автономію при отриманні фінансової допомоги. Спочатку вся підтримка між місцевими організаціями була добровільною. Але ця система ставала дедалі недоцільнішою, особливо після того, як на рубежі 20 століття відбулися численні великі страйки, в яких роботодавці реагували більш агресивно - часто шляхом блокування робітників. У 1899 р. Комітет бізнесу вважав, що повинен підтримати страйк у Брауншвейгу . Вона взяла позику, яка була виплачена за рахунок доходів та за рахунок пожертв берлінських профспілок. Наступного року Бізнес-комітет набрав 8000 марок боргу, підтримавши страйки. Частина боргу була виплачена могли, а решта розподілена між місцевими профспілками. Müller 1985a, p. 146–147

Ця практика була замінена в 1900 році набагато складнішою системою оцінок та пожертв, призначених для збору грошей на підтримку страйків. Ця система була замінена в 1901 році, оскільки була непрактичною. Система 1901 року вимагала від кожної місцевої профспілки та центрального комітету створення страйкових фондів. Місцеві профспілки отримували б підтримку страйків з Берліна за певних обставин, а фонд центрального ділового комітету поповнювався б усіма організаціями-членами в розмірах, пропорційних їхньому члену та середній зарплаті їхніх членів. Ця система теж виявилася проблематичною, оскільки карала більші, заможніші профспілки - особливо будівельних робітників у Берліні, які мали вищу заробітну плату, але також вищі витрати на життя. З 1901 по 1903 рр. багато невеликих організацій приєдналися до федерації, проте членство в FVdG впало, оскільки система підтримки карального страйку витіснила деякі більші профспілки. У 1903 р. Федерація не лише змінила свою назву на Вільну асоціацію німецьких профспілок, але й вирішила повернутися до старої системи добровільних внесків. Ця система зберігалася до 1914 року. Бізнес-комітет працював над тим, щоб профспілки вносили максимум. Часто комітет вдавався до погроз, щоб зібрати кошти на страйк. Фріц Катер назвав це необхідною для руху диктатурою, але місцеві організації все ще мали набагато більшу автономію, ніж їхні колеги в інших німецьких федераціях праці. Müller 1985a, p. 151–155

Радикалізація та вигнання зі SPD Протягом першого десятиліття 20 століття FVdG була перетворена з локалістичної федерації профспілок у синдикалістичну трудову організацію з анархістськими тенденціями. Процес був розпочатий зі смертю Густава Кеслера, найважливішого ідеолога в FVdG, в 1903 році. Його роль значною мірою взяв на себе лікар Рафаель Фрідеберг . Müller 1985b, p. 246.

У 1903 р. Суперечка між FVdG і Вільними профспілками в Берліні призвела до втручання партійної комісії та спонсорування переговорів, спрямованих на об'єднання двох крил німецького робочого руху. На засіданні FVdG пішло на ряд компромісів, що призвело до протестів членів. Незабаром більше третини членів вийшло з профспілки. Конгрес FVdG 1903 р. обрав групу для продовження переговорів із Вільними профспілками. Ця група вимагала від Вільних профспілок прийняти локалістичні організаційні принципи як необхідну умову для об'єднання. Колегія FVdG зрозуміла, що цей попит нереальний, але сподівалася, що виключення ревізіоністів зі СДПН під час дебатів щодо тез Едуарда Бернштейна зміцнить їх позицію. Неможливість примирення між ними стала очевидною до березня 1904 р., оскільки об'єднання, передбачене як керівництвом СДПН, так і Вільними профспілками, було скоріше на шляху інтеграції FVdG до Вільних профспілок. Müller 1985a, p. 170–172.

Розчарування FVdG у соціал-демократичному русі поглибилося під час масових дебатів . Про роль загального страйку для соціалістичного руху вперше було обговорено в FVdG в 1901 р. Vogel 1977, p. 56. На з'їзді СДПН в 1903 році в Дрездені Рафаель Фрідеберг запропонував обговорити цю тему, але його пропозиція була відхилена конгресом. Müller 1985a, p. 173–174. Наступного року була прийнята пропозиція Вільгельма Лібкнехта та Едуарда Бернштейна ініціювати дискусію на цю тему, оскільки вони дистанціювались від позицій Фрідеберга. Müller 1985a, p. 179–180.