Це́рква Схо́ду ( ʿĒḏtā d-Maḏenḥā), яку також називають Пе́рською Це́рквою або Не́сторіанською Це́рквою — християнська церква східно-сирійського обряду, що базується у Верхній Месопотамії. Вона була одна з трьох основних частин східного християнства, що виникла з христологічних суперечок V і VI століть, поряд з Орієнтальними православними церквами та Православною церквою. Розкол 1552 року породив суперницькі патріархати, іноді два, іноді три. З другої половини XX століття три церкви претендують на спадщину Церкви Сходу.
Церква Сходу організувала себе в 410 році як національна церква Сасанійської імперії через Собор Селевкиї-Ктесифон. У 424 р. він проголосив себе незалежним від церковної структури Римської імперії. Церкву Сходу очолював Патріарх Сходу, що сидів у Селевкії-Ктесифоні, продовжуючи лінію, яка, згідно з її традицією, сягала ще до Апостольської ери. Згідно з її традицією, Церква Сходу була заснована апостолом Хомою у І столітті. Її літургійним обрядом був східно-сирійський обряд, який використовує Божественну літургію святих Аддая та Марія.
Церква Сходу, яка входила до складу Великої Церкви, спілкувалась із тими, хто знаходився в Римській імперії, поки Ефеський собор не засудив Несторія в 431 р. Прихильники Несторія знайшли притулок у Сасанідській Персії, де Церква відмовилася засудити Несторія в єресі, яку приписували Несторію. Тому її називали Несторіанською церквою всі інші східні церкви, як халкедонські, так і нехалкедонські, а також західна церква. Політично Перська та Римська імперії воювали між собою, що змусило Церкву Сходу дистанціюватися від церков на римській території.Procopius, Wars, I.7.1–2* Greatrex–Lieu (2002), II, 62Joshua the Stylite, Chronicle, XLIII * Greatrex–Lieu (2002), II, 62Procopius, Wars, I.9.24* Greatrex–Lieu (2002), II, 77 Нещодавно "несторіанський" апелятив був названий "прикрою помилковою назвою" і теологічно неправильним вченням. Сама Церква Сходу почала називати себе несторіанством, вона анафемувала Ефеський собор і у її літургії Несторій згадувався як святий. Philip Wood. The Chronicle of Seert: Christian Historical Imagination in Late Antique Iraq. OUP Oxford; 29 August 2013. . p. 140.
Продовжуючи бути спільнотою дхіммі після завоювання мусульманами Персії (633 – 654), Церква Сходу відіграла важливу роль в історії християнства в Азії. Між 9 та 14 століттями вона представляла найбільшу у світі християнську конфесію з точки зору географічного масштабу. Вона заснувала єпархії та громади, що простягалися від Середземного моря та сучасних Іраку та Ірану, до Індії (християн Св. Хоми), монгольських держав у Середній Азії та Китаю за часів династії Тан (7 - 9 століття). У 13-14 століттях церква пережила останній період експансії за часів Монгольської імперії, де впливова церква східного духовенства сиділа при монгольському дворі.
Ще до того, як Церква Сходу зазнала стрімкого занепаду в області розширення в Центральній Азії в 14 столітті, вона вже втратила позиції на своїй батьківщині. "Величина занепаду вказує на зменшення списку міст в регіоні Персії, де проживають єпископи Церкви Сходу. У 1000 році в цьому списку було 68 міст. До 1238 року їх було 24, а після Тимура Ленга - лише 7 ".Douglas Jacobsen. The World's Christians: Who they are, Where they are, and How they got there. John Wiley & Sons; 21 March 2011. . p. 314. Після роздробленості Монгольської імперії зростаючі китайські та ісламські монгольські керівництва витіснили і майже викорінили Церкву Сходу та її послідовників. Після цього Церква Східних єпархій залишалася значною мірою обмеженою Верхньою Месопотамією та християнами Святого Томи на узбережжі Малабару (сучасна Керала, Індія).
Розподіл відбувся в самій церкві, але до 1830 р. залишились два єдині патріархати та окремі церкви: Ассирійська церква Сходу та Халдейська католицька церква (східна католицька церква у спілкуванні зі Святим Престолом). Стародавня Церква Сходу відокремилася від Ассирійської Церкви Сходу в 1968 році. У 2017 році Халдейська католицька церква налічувала приблизно 628 405 членів, Ассирійська церква Сходу 323 300, тоді як Стародавня Церква Сходу мала 100 000. Це не враховуючи християн св. Хоми, які також роздроблені на кілька різних конфесій, включаючи дві католицькі та кілька інших православних філій.
Передумови
Декларація Церкви Сходу в 424 р. про незалежність її глави, Патріарха Сходу, якій дев'ять років передував 431 Ефеському собору, який засудив Несторія і заявив, що Марію, матір Ісуса, можна схарактеризувати як Богородицю. Два із загальновизнаних екуменічних соборів були проведені раніше: Перший Нікейський Собор, в якому брав участь перський єпископ, в 325 році, і Перший Константинопольський Собор у 381. Церква Сходу прийняла вчення цих двох соборів, але проігнорував 431 Собор та наступних, вважаючи, що вони стосуються лише патріархатів Римської імперії (Рим, Константинополь, Александрія, Антіохія, Єрусалим), і всі вони були для нього "західним християнством".
Теологічно Церква Сходу прийняла доктрину діофізитів, яка підкреслювала відмінність божественної та людської природи Ісуса.
У 6 столітті і пізніше Церква Сходу значно розширилася, створивши громади в Індії (християни Св. Хоми), серед монголів у Середній Азії та в Китаї, який став домом для процвітаючої громади під династією Тан з 7 - 9 століття. У розквіті між 9-14 століттями Церква Сходу була найбільшою християнською церквою у світі в географічному масштабі; єпархії простягалися від її центральної частини у Верхній Месопотамії до Середземного моря і аж до Китаю, Монголії та Центральної Азії, Анатолія, Аравійський півострів та Індії.
З самого піку географічного масштабу церква вступила в період стрімкого занепаду, який розпочався в XIV столітті, в основному через зовнішній вплив. Китайська династія Мін скинула монголів (1368) і викинула з Китаю християн та інші іноземні впливи, а багато монголів у Середній Азії прийняли іслам. Мусульманський тюрко-монгольський лідер Тимур (1336–1405) майже викорінив решту християн на Близькому Сході. Несторіанське християнство залишалось значною мірою обмеженим громадами у Верхній Месопотамії та Малабарському узбережжі Індійського субконтиненту.
У ранній сучасний період розкол 1552 р. призвів до низки внутрішніх поділів і, зрештою, до розгалуження його на три окремі церкви: Халдейську католицьку церкву у повному спілкуванні зі Латинською церквою та незалежні Ассирійську церкву Сходу та Стародавню Церкву Сходу.
Опис як несторіанський
Несторіанство — це христологічна доктрина, яка підкреслює розрізнення людської та божественної натури Ісуса. Це приписувалося Несторію, Константинопольському патріарху з 428 по 431 рік, доктрина якого являла собою кульмінацію філософської течії, розробленої вченими в Антіохійській школі, особливо наставником Несторія Теодором Мопсуестійським, і викликала суперечки, коли публічно кидав виклик використанню титул Богородиці (дослівно "Носій Бога ") для Марії, матері Ісуса. Він стверджував, що Ісус мав дві вільно поєднані природи, божественний Логос та людського Ісуса, і запропонував Христостоко (буквально, "Носій Христа") як більш підходящий альтернативний титул. Його заяви викликали критику з боку інших видатних церковників, зокрема Кирила, Олександрійського патріарха, який брав провідну участь в Ефеському соборі 431 р., який засудив Несторія за єресь і скинув його з посади Патріарха.
Після 431 р. державна влада в Римській імперії придушила несторіанство."Nestorian" . Encyclopædia Britannica. Retrieved January 28, 2010."Nestorius" . Encyclopædia Britannica. Retrieved 11 November 2018.
Саме після трохи пізнішого Халкідонського Собору (451 р.) Церква Сходу сформулювала своєрідну теологію. Перша така формулювання була прийнята на Синоді Бет-Лапата в 484 р. Вона була розроблено далі на початку VII століття, коли в першій успішній війні проти Візантійської імперії Сасанідська Перська імперія включала широкі території, заселені західними сирійцями, багато з яких які були прихильниками міафізитської теології Східного Православ'я, яку її опоненти називають "монофізитизмом" (євтихізм), теологічна точка зору найбільше протиставляється несторіанству. Вони отримали підтримку від Хосрова II під впливом його дружини Ширін. Черпаючи натхнення у Теодора Мопсуестійського, Бабай Великий (551-628) виклав, особливо у своїй Книзі Союзу, те, що стало нормативною христологією Церкви Сходу. Він підтвердив, що два (сирійський термін, множина qnoma, що не відповідає точно грецьким φύσις або οὐσία або ὑπόστασις) Христа є незмішаними, але вічно в його єдиному (<πρόσωπον prosopon "особа"). Як це траплялося також із грецькими термінами φύσις (physis ) та ὐπόστασις ( іпостась ), ці сирійські слова іноді сприймали як щось інше, ніж те, що передбачалося; зокрема "два " тлумачився як "дві особи". Раніше Церква Сходу сприймала певну плинність висловлювань, завжди в рамках теології диофізитів, але зі збором Бабая 612 р., який канонічно санкціонував формулу "двох у Христі", було створено остаточне христологічне розмежування між Церквою Сходу та "західними" церквами Халкідонії.
Справедливість приписання несторіанства Несторію, якого Церква Сходу шанувала як святого, заперечується. Девід Вілмшерст стверджує, що протягом століть "слово" несторіан "використовувалося як термін зловживання тими, хто не схвалював традиційне східно-сирійське богослов'я, як термін гордості багатьох його захисників і як нейтральний та зручний описовий термін іншими. Сьогодні загалом вважається, що цей термін несе стигму". Себастьян П. Брок говорить: "Асоціація між Східною Церквою та Несторієм має дуже слабкий характер, і продовжувати називати цю церкву "несторіанською", з історичної точки зору, є абсолютно оманливим і неправильним - незважаючи на надзвичайно образливий образ і порушення екуменічних добрих манер".
Окрім свого релігійного значення, слово "несторіани" також вживалося в етнічному значенні, як це показує фраза "католицькі несторіанці".Gertrude Lowthian Bell, Amurath to Amurath (Heinemann 1911), p. 281Gabriel Oussani, "The Modern Chaldeans and Nestorians, and the Study of Syriac among them" in Journal of the American Oriental Society, vol. 22 (1901), p. 81 ; cf. Albrecht Classen (editor), East Meets West in the Middle Ages and Early Modern Times (Walter de Gruyter 2013), p. 704
Організація та структура На Соборі в Селевкиї-Ктезифоні в 410 р. Церква Сходу була задекларовано на чолі з єпископом перської столиці Селевкиєю-Ктезіфоном, який в актах собору згадувався як Великий або Великий митрополит, і якого незабаром після цього стали називати католикосом Сходу. Пізніше використовувався титул патріарха.
Церква Сходу мала, як і інші церкви, висвячене духовенство за трьома традиційними орденами єпископа, священика (або пресвітера) та диякона. Також, як і інші церкви, він мав єпископську владу: організація по єпархіях, кожна з яких очолювалась єпископом і складалася з кількох окремих парафіяльних громад, які контролювали священики. Єпархії були організовані в провінції під владою митрополичого єпископа. Посада митрополичого єпископа була важливою, що мала додаткові обов'язки та повноваження; канонічно посвятити патріарха могли лише митрополити. Патріарх також відповідає за патріархію.