Принц Петсарат Ратанавонґса (Somdej Chao Maha Petsaraj Ratanavongsa; ; 19 січня 1890 — 14 жовтня 1959) — лаоський державний діяч, член королівської родини, перший прем'єр-міністр Лаосу.
Біографія
Ранні роки Був другим сином принца Бунхона. Народився в королівстві Луанґпхабанґ, яке до 1893 року було васалом Сіаму, а потім перейшло під французький протекторат. Його рідним братом був Суванна Пхума, зведеними братами — Суваннаратх і Суфанувонг. Первинну освіту здобував при дворе в Луанґпхабанґу, а від 1904 року навчався у французькому ліцеї Шасселу-Лоба в Сайгоні. Будучи членом лаоської королівської родини, зміг 1905 року продовжити навчання у Франції, спочатку в ліцеї Монтень, а потім у так званій Колоніальній школі, де готували вищих чиновників для французької колоніальної службиGeoffrey C. Gunn: Phetsarath (1890—1959). Nationalist Laotian Prince. In: Southeast Asia. A Historical Encyclopedia, from Angkor Wat to East Timor. ABC-CLIO, Santa Barbara CA 2004, стор. 1071. Окрім того, Петсарат рік провів в ОксфордіMartin Stuart-Fox, A history of Laos, Cambridge university press, 1997, стор. 45.
Колоніальний чиновник і віцекороль Після повернення до Лаосу 1913 року одружився з принцесою Нінь Кхам Венне та спочатку працював перекладачем у свого батька, потім обіймав різні посади в адміністрації Французького Індокитаю та протекторату Лаос: 1914 року став клерком у канцелярії французького губернатора у В'єнтьяніSavengh Phinnith, Phou Ngeun Souk-Aloun, Vannida Tongchanh, Histoire du Pays lao, de la préhistoire à la république, L'Harmattan, 1998, стор. 139—140, за два роки його призначили на посаду помічника секретаря губернатора; 1919 року він отримав звання Сомдет Чао Ратсапхакінай, яке мав і його батько, що зробило Петсарата одним з найвпливовіших людей у колонії, того ж року став «директором» Лаосу при французькій адміністрації; одночасно до 1930 року був членом Верховної ради Індокитаю та в 1932—1937 роках — членом Економічної ради.
1923 року він також займав пост начальника штабу з політичних та адміністративних справ корінних народів Лаосу. Та посада дозволила йому приймати на державну службу якомога більше число лаосців з метою обмеження впливу в'єтнамців, які на той час займали панівне положення в Індокитаї. Принц також сприяв розвитку традиційної культури та мистецтва, прагнучи відновити інтерес до зміцнення національної ідентичності лаосців у межах принаймні національних еліт. Його міцні позиції в колоніальній адміністрації зробили його найбільш могутнім лаосцем свого часу, навіть більш впливовим, ніж король Сісаванг Вонг, якому французи залишили фактично лиш представницькі функції. Не успадкувавши після смерті свого батька титулу упарата, Петсарат, тим не менше, мав найбільший авторитет і популярність, отримавши прізвисько «король В'єнтьяна»Hugh Toye, Laos, buffer state or battleground, Oxford university press, 1968, стор. 60.
Відомо, що Петсарат установив систему чинів і звань у цивільній службі, правила просування по службі та встановлення пенсії, а також створив лаоську консультативну асамблею, реорганізувавши консультативну раду короля. Принц також реорганізував адміністративний устрій буддійського духовенства та створив систему шкіл для навчання ченців мовою палі. Він створив Інститут права й адміністрації для підготовки офіцерів початкового рівня (самінів), які потім просувались кар'єрними сходами, послідовно отримуючи нові ранги. Він установив правила для винагороди, перепризначення та заохочення гідних державних службовців та створив судову систему, в тому числі цивільний та кримінальний кодекси колоніального Лаосу. За його указом його особистий секретар Сіла Віравонг збирав стародавні лаоські тексти для бібліотеки пагоди Ват Чан, багато з яких у подальшому було виявлено в Національній бібліотеці Бангкока. Попри зусилля принца, число лаосців, які інтегрувались до системи французького колоніального управління, залишалось не надто значним. Так, станом на 1937 рік лише 54 % з 286 штатних посад в адміністрації провінції Луанґпхабанґ були зайняті етнічними лаосцямиMartin Stuart-Fox, A history of Laos, Cambridge university press, 1997, стор. 52-55.
Друга світова війна Титул упарата, скасований після смерті його батька 1920 року, 1941 знову було запроваджено спеціально для ПетсаратаSøren Ivarsson et Christopher E. Goscha, Prince Phetsarath (1890—1959): Nationalism and Royalty in the Making of Modern Laos , Journal of Southeast Asian Studies, 38 (1), стор. 55–81, Université de Singapour, février 2007. На той час колоніальна влада через поразку Франції від Німеччини під час Другої світової війни значною мірою була послаблена та дезорієнтована. Уряд Віші був змушений надати свою згоду на розміщення та широку діяльність у Французькому Індокитаї японських військ, які значно переважали французів за силою, що де-факто було окупацією країни за формального визнання збереження над нею французького суверенітету. Значну роль відіграла також Французько-таїландська війна, за підсумками якої французи під тиском японців були змушені 1941 року передати Таїланду значну частину Лаосу; здебільшого саме з тієї причини, щоб зберегти лояльність лаосців, що залишились під їхньою владою, французи й пошли їм на значні поступкиCarine Hahn, Le Laos, Karthala, 1999, стор. 77-78.
Намагаючись протистояти японській і тайській пропаганді вішистська влада почала підтримувати розвиток лаоської культури, сприяючи концентрації лаоської інтелігенції довкола асоціації Лао Нхай. Шарль Роше, який обіймав у В'єнтьяні посаду керівника освітнього відомства, був особливо активним у тому напрямку, але зрештою вступив у конфлікт з Петсаратом, коли запропонував запровадити в Лаосі як писемність куокнги. Для Петсарата культурна й релігійна самобутність лаосців була невід'ємною частиною національної писемності, тому Роше довелось відмовитись від своєї ідеї.
Лаоські націоналісти скористались слабкістю французького колоніального режиму. 1942 року король вперше скликав уряд Лаосу, який очолив принц Петсарат. На відміну від колишнього спадкового принца, а згодом короля Сісаванга Ваттани, який продовжував зберігати відданість французам, Петсарат прагнув до співпраці з японцями, підготувавши разом з ними у квітні 1945 року переворотHugh Toye, стор. 66, що формально перетворив Лаос з маріонеткової держави на незалежну, коли японці змусили короля проголосити незалежність Лаосу. За наполяганням японців Петсарат при цьому залишився прем'єр-міністромPinnith et al., стор. 88.
Рух за незалежність Петсарат був також — разом зі своїми братами Суванною Пхумою та Суфанувонгом — одним з лідерів лаоського національно-визвольного руху під назвою Лао Іссара. 14 серпня 1945 року Японія формально капітулювала, після чого частину Лаосу зайняли китайські війська, яким Союзники доручили роззброювати японців; у самій країні панував хаос. У В'єнтьяні навколо Петсарата до того часу склалась група прибічників незалежності, до складу якої входили багато лаоських аристократів і відомих діячів. 27 серпня вони захопили владу у В'єнтьяні та змусили японців, які йшли, передавати їм зброю, розраховуючи на те, що США підтримають створення незалежного та єдиного Лаосу та зашкодять поверненню французівPinnith et al., стор. 90-91. Принц Петсарат розірвав відносини з королем, який прагнув до повернення під французьке покровительство, натомість представники руху Лао Іссара прагнули до цілковитої незалежності та єдності країни. Проти них виступили не лише сам король, але й принц Вонг Ум, який правив Тямпасаком на півдні країни, чия підтримка зробила можливим повернення французів.
Перші французькі колоніальні війська опинились у Лаосі вже 2 вересня 1945 року, і їхній командир, полковник Імфе, перш за все зажадав від короля відправити Петсарата у відставку. Останній на той час вів перемовини із Суфанувонгом, який перебував у В'єтнамі та співпрацював з Хо Ші Міном: Суфанувонг поінформував брата про свій план створити спільно з В'єтмінем єдиний «індокитайський блок» для боротьби проти колоніалізму, втім Петсарат, який не довіряв в'єтнамцям, відмовився приєднатись до ньогоLaos — Events in 1945, U.S. Library of Congress. 8 жовтня 1945 року Суфанувонг створив у Тхакхеку Лаоську визвольну армію, натомість Лао Іссара залишалась під контролем Петсарата. 10 жовтня 1945 року король оголосив про відставку Петсарата, у відповідь на що Петсарат, який отримав звістку про це, та його прибічники сформували 12 жовтня 1945 року тимчасову «народну раду», що проголосила незалежність і єдність ЛаосуPinnith et al., стор. 92-93.
Серед 10 членів тієї ради були в тому числі два брати Петсарата, Суванна Пхума та Суфанувонг. 20 жовтня 1945 року Петсарат був проголошений лідером незалежної лаоської держави (Патет Лао), одночасно рада оголосила про повалення короляPinnith et al., стор. 94-06Stuart-Fox, стор. 61-62. У той же час відповідно до домовленостей, яких було досягнуто на Потсдамській конференції, на територію Лаосу почали наступ китайські війська, яким частково вдалось витіснити французів, котрі прагнули до відновлення контролю над Лаосом.
Прагнучи прискорити здобуття своєї незалежності, Петсарат, попри японський а потім і китайський тиск, імовірно, все ж не мав радикальних антифранцузьких настроїв. Так, відомо, що він заборонив своїм прибічникам у В'єнтьяні скинути у Меконг статую Огюста Паві. Передусім він не бажав того, щоб контроль Франції над Лаосом було замінено на контроль будь-якої іншої країни, що висловив жартом: «Я надто старий, щоб вивчати китайську чи англійську». Головною метою Петсарат вбачав донесення до Франції думки про те, що часи змінилисьHugh Toye, стор. 75-76.
Вигнання У березні 1946 року французи та китайці уклали мирну угоду, після чого Франція змогла повернутись до продовження окупації Лаосу, невдовзі зайнявши В'єнтьян. До травня 1946 року весь Лаос знову опинився під їхнім контролем. Керівництво Лао Ісара на чолі з принцом Петсаратом ще 24 квітня було змушене тікати до Таїланду, де вони сформували уряд у вигнанні під покровительством тамтешнього прем'єр-міністра Пріді Паноміонга. Незадовго до своєї втечі прибічники незалежності зустрічались із королем Сісавангом Вонгом, який погодився повернутись на престол єдиного Лаосу. Після фактичного падіння уряду Лао Іссара король видав указ про оголошення нечинними всіх законів, ухвалених у країні від 4 квітня 1945 рокуCarine Hahn, Le Laos, Karthala, 1999, стор. 93-96.
Лаоські вигнанці у Бангкоку не були єдиною політичною силою, а були розрізненою групою, що включала комуністів й антикомуністів. Після створення французами єдиного Королівства Лаос, якому дозволили стати автономним членом Французького Союзу, різні радикальні лаоські формування, в тому числі принц Суфанувонг, спільно з в'єтнамським В'єтмінем і камбоджійською Кхмер Іссарак взяли участь в Індокитайській війні проти французів та уряду Королівства Лаос. З їхніх загонів виник прокомуністичний рух Патет Лао. Представники поміркованого крила Лао Іссара, такі як принц Суванна, однак, шукали примирення з королем, дистанціювавшись від Петсарата 1949 року. 25 жовтня 1949 року відбулись їхні перемовини з Францією та Королівством Лаос, на яких прибічникам незалежності запропонували амністію в обмін на саморозпуск уряду в екзиліPinnith et al., стор. 100—101; ті перемовини засудив Петсарат. 9 листопада 1949 року члени уряду у вигнанні, в тому числі й Суванна Пхума, повернулись до В'єнтьяна. Суфанувонг, якого звільнили з посади в уряді незадовго до його саморозпуску, відмовився, однак, припинити боротьбу. Петсарат же формально припинив політичну діяльність, утім залишився у вигнанні в Бангкоку та перебував «між двох стільців»Jacques Dalloz, La Guerre d'Indochine, Seuil, 1987, стор. 129—130.