Та́ктика військова ( — мистецтво шикування військ, від — шикую війська) — наймасовіша галузь та найстаріша складова (як і стратегія) воєнного мистецтва, що охоплює теорію і практику підготування та ведення бою підрозділами, частинами, з'єднаннями.
Загальні положення Теорія тактики досліджує закономірності, характер і зміст бою, розробляє способи його підготовки і ведення. Вона розробляє теоретично-фундаментальні положення основ, підготування та ведення бою, тактичні вимоги організації, озброєння і військової техніки з'єднань, частин і підрозділів та обладнання простору, в межах якого ведеться бій.
Практика тактики охоплює діяльність командирів, штабів і військ (сил) із підготування і ведення бою.
Тактика підпорядковується оперативному мистецтву і стратегії. Вона обслуговує їх та відпрацьовує такі способи дій, які відповідали б характеру сучасних операцій, забезпечували ефективне використання нових засобів боротьби і успішне виконання завдань, поставлених оперативним мистецтвом і стратегією.
Існує зворотний зв'язок та взаємна залежність між стратегією, оперативним мистецтвом і тактикою. Під впливом розвитку озброєння та військової техніки, удосконалення організаційно-штатної структури військ, змін у способах застосування підрозділів, частин та з'єднань на полі бою та рівню вишколу особового складу, тактика сама примушує вносити зміни в оперативне мистецтво та стратегію.
Теорія і практика підготовки і ведення бою ґрунтується на: принципах ведення бою; розвитку озброєння і техніки; досвіді застосування з'єднань, частин і підрозділів в ході ведення бойових дій і тактичних навчань; завданнях оперативного мистецтва.
Структурно тактика складається із загальної тактики, тактики родів військ і спеціальних військ.
На зміни в принципових положеннях тактики впливають соціальні й технічні процеси, що відбуваються на конкретному етапі розвитку суспільства, загалом, і зокрема конкретної держави, а також вимоги, що випливають із концептуальних основ воєнної доктрини, підготування і ведення військових операцій об'єднань (армійських корпусів, авіаційних корпусів та оперативних об'єднань ВМС), бойових статутів, всебічного аналізу бойового досвіду, керівних документів, які регламентують питання підготування та ведення боїв та інших документів.
Тактика розвивається під впливом появи досконалішої й новішої зброї та військової техніки, і залежить від: стану теорії та практики підготування й ведення бою; стану готовності з'єднань, частин і підрозділів та їхніх управлінь; необхідної кількості та якості сучасної зброї; обладнання простору ведення бойових дій; наявності та готовності захисних і пересувних пунктів управління з'єднань, частин і підрозділів; відповідності організаційно-штатної структури з'єднань озброєнню, формам і способам ведення бою та підготуванню особового складу; поглядів військових фахівців на підготування і ведення бою; досвіду й уроків операцій об'єднань та бойового підготування.
Розвиток військової тактики пов'язаний із розвитком суспільства і поділяються на тактику рабовласницького ладу, тактику епохи феодалізму тактику епохи капіталізму та тактику сучасної епохи. Головним фактором, що впливав на розвиток тактики, була поява нової і удосконаленішої зброї та військової техніки.
Зокрема зміни в тактиці та її розвиток пов'язані з досягнутим рівнем виробництва, який безпосередньо впливав на винаходи нових зразків зброї і бойової техніки, ступенем загального розвитку і станом морального духу військ, їхньої навченності, розвитком стратегії і оперативного мистецтва, організацією військ. Безпосередній вплив на тактику і способи бойових дій роблять люди і військова техніка. Саме тактика — частина військового мистецтва, що зазнає найбільших змін. На тактику впливають також стан і підготованість збройних сил противника, способи їхніх дій та інші чинники.
Нові тактичні прийоми, засновані на можливостях досконалішої військової техніки, знаходяться в постійній боротьбі зі старими способами ведення бою, які перестали або перестають відповідати умовам, що склалися, але зміцнилися в теорії і практиці.
Історія розвитку тактики
Тактика епохи рабовласницького ладу Розвиток тактики йшов від простих способів дій військ на полі бою до складніших. Вже полководці старовини в ході підготування і ведення війн виробляли й удосконалювали прийоми ведення бою. На ранньому рівні розвитку рабовласницького суспільства бій зводився до прямолінійного руху і рукопашної сутички воїнів, озброєних холодною зброєю. Якісне поліпшення зброї, організації військ і навченість воїнів привело до появи досконаліших бойових порядків і відповідної зміни тактики. У давньогрецькій армії виникла фаланга — щільна і глибока (8—12 і більше шеренг) структура важкої піхоти, яка завдавала сильного первинного удару, але була неповоротка і не здатна до маневру на полі бою. Грецький полководець Епамінонд у битві при Левктрах (371 до н. е.) поклав початок застосуванню головного тактичного принципу нерівномірного розподілу військ по фронту в цілях зосередження сил для завдання головного удару на вирішальному напрямку.
Подальший розвиток цей принцип отримав в армії Александра Македонського (IV ст. до н. е.), який уміло створював перевагу в силах для завдання головного удару, комбіновано використовуючи важку і легку кінноту і піхоту. Полководець Ганнібал в битві при Каннах (216 до н. е.) вперше завдав головного удару не на одному фланзі, як Епамінонд і Александр Македонський, а на двох, досягнувши оточення і майже повного знищення більшої за чисельністю римської армії.
Найвищого розвитку при рабовласницькому ладі тактика досягла в армії Давнього Риму. Вже наприкінці IV ст. до н. е. римська армія перейшла від тактики малорухливої фаланги до маневренішої тактики маніпул. Легіон в бою розчленовувався по фронту і в глибину на 30 тактичних одиниць — маніпул (не враховуючи легкоозброєних воїнів), які могли маневрувати і взаємодіяти між собою. У кінці II — на початку I ст. до н. е. маніпулярна тактика була замінена когортною.
Когорта, що складалася з 3 маніпул, стала сильнішою тактичною одиницею, хоча дещо менш маневреною, ніж маніпула. Значну роль у польовій битві стали грати полегшені метальні машини (балісти і катапульти). Подальше удосконалення когортна тактика набула за Гая Юлія Цезаря, який майстерно застосовував різні види маневру і шикування бойових порядків.
Римський військовий теоретик Вегецій (кінець IV ст.) узагальнив досвід римської армії і розробив всілякі бойові порядки і різні способи ведення бою.
Тактика епохи феодального ладу В епоху феодалізму аж до завершення перевороту у військовій справі (XVI ст.), викликаного розвитком вогнепальної зброї, теорія і практика тактики розвивалися повільно. У період формування і перемоги капіталістичного ладу розвинулася лінійна тактика, пов'язана з оснащенням армій вогнепальною зброєю, зокрема артилерією, і підвищенням ролі вогню в бою, а також із комплектуванням армій найманими солдатами, не здібними до самостійних ініціативних дій.
За цією тактичною схемою війська розташовувалися для ведення бою в лінії; результат битви вирішувався фронтальним зіткненням і потужністю рушничного й артилерійського вогню. Лінійну тактику характеризували шаблонність і повільність дій військ.
Глибокі зміни в тактиці сталися під час Великої французької революції і національно-визвольних воєн кінця XVIII — початку XIX століть, які привели до створення в країнах Західної Європи масових армій на основі загальної військової повинності й удосконалення озброєння. До кінця XVIII ст. лінійна тактика вичерпала свої можливості; французькі, російські, німецькі й інші армії перейшли до нової тактики, заснованої на поєднанні колон і розсипних строїв. Ця тактика характеризувалася активністю, рішучістю дій і маневреністю військ, ініціативою начальників, взаємодією родів військ, розчленовуванням бойових порядків по фронту і в глибину. Війська в розсипному строю передували бою нанесенням противникові вогневого ураження, а війська, побудовані в батальйонні колони, завдавали вирішального удару. У вдосконалення нових способів ведення військових дій в кінці XVIII — початку XIX ст. великий внесок зробили Наполеон I, що масово використовував артилерію і кінноту, Суворов О. В. та Кутузов М. І., тактика військ яких характеризувалася рішучим наступом і наполегливою обороною, широким застосуванням маневру військами, завданням одночасних і послідовних ударів, невідступним переслідуванням ворога.
Тактика епохи капіталізму Подальший розвиток тактики пов'язаний із впровадженням у війська з 2-й половині XIX ст. нарізної зброї, що володіла в порівнянні з гладкоствольною більшою далекобійністю, скорострільністю і влучністю. Досвід бойових дій показав, що застосування колон на полі бою стало неможливим, оскільки вони несли великі втрати від прицільного артилерійсько-стрілецького вогню ще на етапі зближення з противником. Тому, в ході Кримської (1853—1856), франко-пруської (1870—1871), російсько-турецької (1877—1878) воєн здебільшого завершився перехід до стрілецьких ланцюжків. У наступі піхота стала застосовувати перебігання, переповзання і самоокопування, поєднувати вогонь, маневр і удар. В обороні, з метою підвищення її стійкості, стали широко застосовувати інженерне обладнання місцевості, отримала значний розвиток польова і довготривала оборона, особливо під час Російсько-японської війни 1904—1905 років.
У Першій світовій війні 1914—1918 рр. насичення армій швидкострільною артилерією, автоматичною зброєю, поява нових засобів боротьби (танки, авіація тощо) і різке збільшення чисельності армій створили передумови для подальшого розвитку тактики. Створення оборонних позицій, ешелонованих углиб, широке застосування траншей, ходів сполучення, інженерних загороджень і застосування різних видів зброї робили оборону усе міцнішою в порівнянні з силами і засобами сторони, що наступає, що зумовило перехід до позиційних форм збройної боротьби.
Починаючи з 1915, головною проблемою тактики стає прорив позиційного фронту. З цією метою стали створювати декілька ешелонів стрілецьких лав — «хвиль», що слідували одна за одною на дистанції 50—75 м з інтервалами між бійцями 1 м, але при цьому війська, несучи великі втрати, все ж не могли прорвати ворожу оборону. Сторона, що наступала, намагалася руйнувати оборонні споруди противника і прокладати дорогу піхоті масованим вогнем артилерії.
З цією метою застосовувалася багатоденна артпідготовка, але й вона не забезпечувала придушення вогневих точок на всю глибину оборони противника. В 1918 році воюючі сторони остаточно відмовилися від застосування «хвиль» і ланцюжків і перейшли до групової тактики або тактики штурмових груп, такої, що була розчленовуванням стрілецьких ланцюжків на дрібні піхотні групи (відділення, взводи), посилені легкими кулеметами, рушничними гранатометами і вогнеметами, що дозволяло краще використовувати можливості піхоти.
Поява в 1916 танків і артилерії супроводу підсилила вогневу й ударну потужність військ, що наступають, і дозволила досягти значних успіхів у здійсненні тактичного прориву ешелонованої оборони противника. Наступ вели методично за принципами: артилерія руйнує, піхота займає. Піхота наступала на вузьких ділянках прориву: дивізія — близько 2 км, полк — 1000—1200 м, батальйон — 400—600 м. До кінця війни бій став загальновійськовим, оскільки в нім тактичні завдання вирішувалися спільними зусиллями піхоти, артилерії, танкових військ, інженерних військ — сформувалася тактика сухопутних військ.
Надалі тактика сухопутних військ розвивалася під час Громадянської війни в Росії 1918—1920 років, Українсько-польської війни 1918—1919 років, Греко-турецької війни 1919—1922 років тощо.