Радянські депортації з Литви — це серія із 35Tininis (2003), p. 48 масових депортацій, проведених у Литві — країні, яка була окупована як складова соціалістична республіка Радянського Союзу в 1941 та 1945—1952 роках. Щонайменше 130 000 людей, 70 % з них жінки та дітиAnušauskas (2005), p. 302 були примусово перевезені до трудових таборів та інших примусових поселень у віддалених районах Радянського Союзу, зокрема в Іркутській області та Красноярському краї. Серед депортованих було близько 4500 поляків.Stravinskienė (2012), p. 44 Ці депортації не включають литовських партизанів чи політичних в'язнів (приблизно 150 000 осіб), депортованих до Гулагів (таборів в'язниць).Anušauskas (2005), p. 289 Депортація цивільного населення мала подвійну мету: придушення опору політиці радянізації в Литві та надання безкоштовної робочої сили в малозаселених районах Радянського Союзу. Приблизно 28 000 литовських депортованих загинули в еміграції через погані умови життя. Після смерті Сталіна в 1953 р. Депортованих повільно і поступово звільняли. Останні депортовані були звільнені лише в 1963 році. Близько 60 000 вдалося повернутися до Литви, тоді як 30 000 було заборонено оселятися на батьківщині. Подібні депортації відбувалися в Латвії, Естонії та інших частинах Радянського Союзу (див. Радянські депортації з Естонії та переміщення населення в Радянському Союзі). Литва відзначає щорічний День трауру та надії 14 червня в пам'ять про депортованих.

Історична довідка У серпні 1939 р. Нацистська Німеччина та СРСР підписали пакт Молотова — Ріббентропа, яким розділили Східну Європу на сфери впливу. Прибалтійські держави (Литва, Латвія та Естонія) стали частиною російської сфери. СРСР розпочав підготовку до окупації та включення цих територій. По-перше, він наклав договори про взаємодопомогу, за якими країни Балтії погодились дозволити військові бази для радянських солдатів на їх території. Подальші кроки були затримані зимовою війною з Фінляндією. Навесні 1940 р. Війна закінчилася, і СРСР посилив свою риторику, звинувачуючи Прибалтику в антирадянській змові. Литва отримала радянський ультиматум 14 червня 1940 року. Через два дні пішли майже ідентичні ультиматуми Латвії та Естонії. СРСР вимагав дозволити необмеженій кількості радянських військ проникнути на територію держави та сформувати більш прорадянський уряд. Ради дотримувалися напівконституційних процедур, примусово перетворюючи незалежні країни Балтії на радянські соціалістичні республіки. Вони сформували прорадянські народні уряди та провели показові вибори до народних парламентів. Анексія Литовської РСР, Латвійської РСР та Естонської РСР була завершена до 6 серпня 1940 року.

Ради взяли під свій контроль політичне, економічне та культурне життя трьох держав. Вони швидко впроваджували різноманітну політику радянізації : націоналізацію приватних підприємств, земельну реформу в рамках підготовки до колективізації, придушення політичних, культурних та релігійних організацій. Економічне життя було порушено, а рівень життя знижений. Політичні активісти та інші люди, яких називають " ворогами народу ", були заарештовані та ув'язнені. У червні 1941 року під час першої депортації було депортовано близько 17 000 литовців. Подальші репресії запобігли вторгненню нацистів у СРСР. За тиждень Литва перебувала під нацистським режимом. Спочатку німців зустрічали як визволителів від гнітючої радянської влади. Навіть коли литовці розчарувались у нацистському режимі та організували опір, зокрема Верховний комітет визволення Литви, СРСР залишався «Громадським ворогом номер один».

У 1944 році нацистська Німеччина програвала війну, а Радянська Росія поступово просувалася. У липні 1944 року Червона армія досягла литовських кордонів в рамках операції «Багратіон». Більша частина литовської території була взята під час Балтійського наступу. Останній бій у Клайпеді закінчився у січні 1945 року. Передбачаючи повернення радянського терору, близько 70 000 литовців відступили до Німеччини попереду наступаючої Червоної Армії. Зазвичай це були політичні та культурні активісти, художники та вчені, більш освічені та заможніші. Проводячи перші повоєнні роки як переселенці, вони врешті оселилися в інших країнах, найчастіше в США, формуючи культурно активну литовську діаспору. Тих, хто залишився в Литві, забрали в армію (близько 80 000 солдатів). Чоловіки уникли призову, приєднавшись до литовських партизан, збройним антирадянським опором. Збройний опір надихнув на громадянську та політичну непокору, на що Ради відповіли переслідуваннями: різанинами, стратами, арештами, депортаціями тощо.

Процедури депортації

Для проведення депортації будуть залучені додаткові солдати, техніка та транспортні засоби. Однак депортації трималися в суворій таємниці. У лютому 1946 року Юозас Барташунас мав єдиний громадський порядокAnušauskas (1996), p. 317 Збройні групи солдатів оточували цілий будинок посеред ночі. Вночі було більше шансів знайти всіх вдома і легше було тримати операцію тихою, не насторожуючи інших жителів. Кожному, хто перебуває всередині, включаючи новонароджених та людей похилого віку, буде наказано упаковувати їжу та інші предмети першої необхідности (точний перелік того, що слід чи можна брати, варіювався між депортаціями та залежав від щедрості солдатів). Якщо хтось намагався чинити опір або втікати, його розстрілювали або били. Часто сім'ї розлучалися, і траплялися випадки, коли батьки, діти або подружжя добровільно повідомляли на залізничну станцію, щоб їх депортували разом із захопленими родичами.Anušauskas (1996), p. 322 Поїздами часто користувались вагонами для худоби без будь-яких зручностей. Подорож часто тривала тижнями, а то й місяцями. Умови були антисанітарними, пасажирам часто бракувало їжі та води. Часто поїзди повідомляють про смерть, особливо серед дітей та людей похилого віку, перед тим, як дістатися до пункту призначення.Anušauskas (1996), p. 323 В одному випадку поїзд із депортованими зігнав із рейок, внаслідок чого загинуло 19, а 57 людей було поранено.Anušauskas (1996), p. 324 Хоча офіційні вказівки (наприклад, вказівки Сєрова 1941 р.) Часто передбачали м'яке поводження з депортованими, насправді захоплені люди піддавались жорстокому поводженню та викрадали ті кілька речей, які їм дозволяли упакувати.

Депортації

Перша депортація в 1941 році

Перша масова депортація була ретельно спланована Радами. Вже наприкінці літа 1940 року високопоставлені радянські чиновники почали натякати на заплановані масові арешти та депортації.Anušauskas (1996), p. 70 НКВС розпочав реєстрацію та відстеження всіх «антирадянських елементів», тобто людей, які, як вважали, виховують антирадянські установки виключно на основі їх соціального становища, політичної приналежности, релігійних переконань тощо. Зокрема, це було націлено на поліцейських, членів Литовського націоналістичного союзу, Союзу литовських стрільців, різних католицьких організацій. Загалом, за підрахунками НКВС, йому потрібно було зареєструвати 320 000 осіб, або близько 15 % литовського населенняAnušauskas (1996), pp. 44–45 яке з членами родини становило близько половини населення.Anušauskas (1996), p. 80 Готуючись до депортації, НКВС склав списки людей, які будуть депортовані під час першої кампанії, визначив їх викривальне походження, простежив членів їх сімей та розташував їхнє поточне місце проживання. Список був рідким і постійно змінювався. Наприклад, у звіті від 13 травня 1941 р. Було зафіксовано 19 610 осіб, яких слід заарештувати та депортувати до таборів, та 2954 осіб (переважно членів сімей арештованих), яких слід депортувати до таборів.Anušauskas (1996), pp. 83–89 Через місяць їх кількість змінилася до 8 598 заарештованих та 13 654 депортованих членів сім'ї, що чітко вказує на політику ліквідації цілих антирадянських сімей.Anušauskas (1996), pp. 89–91

Операція розпочалася в ніч на п'ятницю 13 червня і була проведена військами НКВС та НКГБ з Росії, України та Білорусі.Anušauskas (1996), p. 94 Іван Сєров видав інструкцію, відому як Інструкція Серова, де детально описував спосіб утримання депортованих та транспортування до поїздів. В інструкції підкреслювалось, що депортація повинна проводитися якомога крадькіше, щоб мінімізувати паніку та опір. Кожна виконавча група з чотирьох осіб отримала завдання депортувати дві сім'ї.Anušauskas (1996), p. 82 Згідно з офіційними інструкціями, кожна сім'я могла взяти до їжі, одягу, взуття та інших необхідних предметів, але свідки свідчили, що ці вказівки часто не виконувались. Багато сімей залишилися не готовими до подорожі чи життя за призначенням.Anušauskas (1996), pp. 95–96 Відповідно до офіційних вказівок, підписаних Мечисловашем Гедвіласом та Іцикасом Мескупасом, майно, яке залишали депортовані, мало бути поділене на особисте майно (одяг, постільна білизна, меблі, посуд) та інше (мистецтво, інвестиції, торговий інвентар, нерухомість, сільськогосподарські тварини, сільськогосподарський інструмент та техніка). Особисте майно мало бути передане представнику депортованого, який продавав би майно та передавав гроші первісним власникам. Інше майно мало бути конфісковане та продане або використано місцевими радянськими чиновниками.Anušauskas (1996), p. 98 Ці вказівки не виконувались, і люди повідомляли про широке пограбування залишеного майна.Anušauskas (1996), p. 99

Депортація тривала, але 16 червня було підраховано, що Ради все ще пропали безвісти близько 1400 осіб зі свого списку. Потребуючи дотримання своїх квот, радянські чиновники 16–18 червня спішно заарештували ще 2000 осіб. Поїзди з депортованими зібрались у Наужоджі Вільня, де чоловіків (використовуючи різні виправдання, що потребують додаткового огляду, допиту чи оформлення документів) було відокремлено від своїх сімей і завантажено до поїздів, що прямували до таборів.Anušauskas (1996), p. 100 Загалом було 17 поїздів; вони виїхали 19 червня і досягли пунктів призначення між 30 червня і 9 липня.Anušauskas (1996), p. 106 Офіційний звіт НКВС, підготовлений 19 червня, містив 17 485 депортованих, але офіційна статистика була неповною та заплутаною.Anušauskas (1996), pp. 101—104 Дослідницький центр геноциду та опору Литви простежив та опублікував долю 16 246 депортованих.

Перші повоєнні депортації

До 1944 року нацистська Німеччина відступала вздовж Східного фронту, а радянські війська досягли території Литви до середини 1944 року. У жовтні 1944 р. Радянські чиновники, в тому числі Сергій Круглов, який мав досвід депортації чеченців та інгушів, розпочали циркулювати ідеї щодо депортації сімей «бандитів» — чоловіків, які уникали призову до Червоної Армії та приєдналися до литовських партизанів.Anušauskas (2005), pp. 292—293 Однак такі заходи не були практичними на час війни. Натомість проводилась підготовка до депортації будь-яких литовських німців, їх сімей та більш далеких родичів. Потяг з 1000 людей виїхав з Каунаса 3 травня і прибув до пункту призначення лише в червні.Anušauskas (2005), p. 293 Депортовані безкоштовно надавали робочу силу плантаціям бавовни в долині річки Вахш.Anušauskas (2005), p. 294 Через особливо погані умови життя за перші два роки загинуло близько 580 депортованих.Anušauskas (1996), p. 382