Тини́ця — село в Україні, у Бахмацькій міській громаді Ніжинського району Чернігівської області.

Географія Розташовано в східній частині Ніжинського району. На півдні від Тиниці село Григорівка, на сході — Карпичин (Кирпичне) (ліквідований), на півночі — Глибоке, на північному заході фактично межує з містом Бахмач, на захід від села — Шумейків.

Населення

Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваКількістьВідсотокукраїнська205598.42%російська241.15%білоруська50.24%румунська30.14%інші/не вказали10.05%Усього2088100%

Походження назви

Припускають, назва села походить від «тинів», якими вибруковували шлях — по тинах під час пересування на підводах. Також зустрічається форма написання села Отиниця. Також є версія, що село засноване у верхів'ях двох річок: Борзенки та Малий Ромен. Оскільки вони близько підходили одна до одної — стиналися, — це дало назву й селу Тиниця.

Історія

Перша згадка про село 1659. Засноване у болотистих верхів'ях річки Малий Ромен, імовірно, вихідцями з Правобережної України. Належало до Бахмацької сотні Ніжинського полку.

За громадянськими відомостями 1736 у Тиниці було 69 реєстрових козаків, об'єднаних в один курінь, та 42 посполитих.

За даними Генерального опису у 1760-х роках у селі Тиниця була одна церква — Покровська, 46 козацьких і 23 селянських дворів. Селяни належали бунчуковому товаришу Петру Кочубею.Лазаревский А. Обозрение Румянцевской описи Малороссии. Вип. 2: Полки Киевский і Нежинский. Чернигов: Губ. тип., 1867. С. 275.

Важливий період Тиниці — діяльність у селі Олени Василівни Кочубей-Маюрової (нар. 1793 — пом. 1863), дружини дійсного статського радника Олексія Маюрова. Тиниця перейшла до неї у 1816 р. за заповітом матері.

Місцевий краєзнавець пише:

Проте більшість селян страждали від безземелля. Проблема ускладнювалась демографічним вибухом. Малоземелля і злидні примушували тиничан переселятися у Сибір і на Далекий Схід. Так в Уссурійському краї з'явилися Чернігівка, Голінка, Дмитрівка та інші населені пункти, засновані переселенцями з-під Тиниці.

Перша світова війна

Кілька тиничан загинули або стали каліками на фронтах Першої світової війни (загинув Глушко Микола Федорович та інші). Дехто перебував у ворожому полоні. А були ж такі, які відзначились нагородами. Так, Крапивний Семен Данилович звичайною гарматою збив ворожий літак, за що одержав нагороду — Георгіївського Хреста. Тоді в царську армію було мобілізовано практично всіх дорослих чоловіків. В той період широкою популярністю користувались історичні та патріотичні пісні. Найчастіше співали «Ще не вмерла Україна», «Ой, горе тій чайці» та інші.

Перед утворенням УНР у селі крім українців жили євреї, які в основному були продавцями у власних крамницях. Лише один єврей був пастухом, якого селяни прозвали Займаньком. Були також і росіяни.

У маєтку Олени Кочубей-Маюрвої у 1921 року створена сільськогосподарська школа. Пізніше цю школу називали районною колгоспною школою (РКШ).

Період першої присутності комуністів (1920—1941)

За 7 км від Тиниці створена так звана Покровська економія. Землі неї використовувалися добре. Там вирощували зернові та технічні культури, розводили худобу. 1930 року комуністи погромили господарство, а землі передали колгоспу «Вільний пахар». Колгосп ці землі використовував для вирощування жита, пшениці, гречки, цукрових буряків, конопель, кавунів. Працівники цієї економії роз'їхались до інших сіл. А господарство останнього працівника Бурима Миколи було перевезено в Тиницю.

1928 нічого не віщувало наближення Голодомору. Коштом окремих громадян села придбаний механічний млин (змонтували по правій стороні григорівського шляху). Керували млином Захлюпаний Пантелій Данилович та Кравець Федір Іванович. Така мельниця була збудована і в Закревщині, її назвали Коцюбчиною. Стояла вона на правій стороні дороги, яка тягнеться до Бахмача навпроти Лиману. Крім цього навколо села працювали вітряки. Їх було шість. Також були вітряки в Кирпичному і Батуринському хуторах. А в часи створення колгоспів будівництвом млинів зайнялись колгоспи. І вони були створені в колгоспах «Вільний пахар», 12-річчя РСЧА, 15-річчя ВЛКСМ. Спочатку ці млини працювали дією двигунів внутрішнього згорання, а пізніше, коли село було електрифіковане, млини стали працювати дією електродвигунів.

Комуністичний геноцид

Село стало жертвою геноциду українців 1932—1933 років, проведеного урядом СРСР. Комуністичний терор голодом торкнувся більшості родин Тиниці: . Наводить слова мешканки села Гриценко Ганни Матвіївни, 1919 року народження, спецкаталог Чернігівської ОДА.

Терор голодом тривав і 1934 року, зберігалася висока смертність серед старших людей і дітей: Опитано Зуб Марію Тихонівну, 1921 року народження, спецкаталог Чернігівської ОДА.

Під час Голодомору в Тиниці також комуністи знищили дзвіницю, а цегляну огорожу розібрали і віддали в с. Курінь, де з неї побудували двоповерхову школу, яка існує досі. Потім після війни у церкві був приймальний пункт зерна. Пізніше ця будова була переведена під клуб. Там була і бібліотека. В 1970-х роках будівлю церкви зруйнували, а на її місці зробили їдальню, яка тепер у власності фермера Артака Сагателяна.

До приходу німецьких військ у селі лютували банди НКВД СССР. Так, до 1937 року директором Тиницької школи був Пелех Й. П., завучем — Діденко Ю. А., учителем української мови та літератури — Ісаєнко К. М. Їх усіх трьох викрали комуністи, а потім таємно розстріляли. У післявоєнні роки самі ж і реабілітували, але компенсацій родичам не виплатили.

Період союзу Сталіна та Гітлера

1940 на південній околиці села, на площі 84 га, створений військовий аеродром. На примусових роботах були й тиничани. Люди згадують:

12 липня 1941 — друга хвиля мобілізації тиничан.

19 серпня 1941 року частину насильно мобілізованих тиничан направили в Алма-Ату, у війська НКВД СССР.

Часи німецької присутності (1941—1943)

У Державному архіві Чернігівської області збереглася справа Р-3427, де містяться докладні дані про життя села в роки німецької окупації. Зокрема, документ-розпорядження Бахмацької райуправи Рейхскомісаріату Україна «про нарахування трудоднів члену громади Савченку» — мешканцю села. За період німецької окупації не відомий жоден факт голодної смерті, тоді як 8 років перед тим у селі траплялися випадки канібалізму від терору голодом, влаштованим комуністами.

13 вересня 1943 року сталінське бюро пропаганди повідомило: «На Ніжинському напрямі війська… продовжували успішний наступ і просунувшись вперед від 10 до 17 кілометрів, зайняли понад 40 населених пунктів, у тому числі районний центр Чернігівської області КОМАРОВКА, великі населені пункти ВОЛОВІЦА, СТЕПАНОВКА, БРІТАНИ, ЕВЛАШОВКА, БУРКОВКА, ПЕЧІ, МАЛИЙ САМБУР, ВЕЛИКИЙ САМБУР, ТИНИЦЯ , ГОЛЕНКИ, ГАЙВОРОН, ДЕПТОВКА, КОШАРИ, ГАЛКУ та залізничні станції КРУТИ, ВАРВАРОВСЬКИЙ». Всі ці населені пункти постраждали внаслідок комуністичного терору голодом 1932—1933 років, який призвів до смерті від 10 до 40 % мешканців.

Жорстокими були розправи німців над мешканцями окремих міст і сіл, яких підозрювали у зв'язках з партизанами. Так, у с. Тиниця Бахмацького р-ну каральним загоном СС, за наказом німецького обер-лейтенанта Гартмана, у клуні громадянина Кучера були спалені живими 112 активістів села.

У приміщенні сільськогосподарської школи, після "визволення" села, знаходився шпиталь, де лікували солдатів. Медсестрами працювали: Іващенко Ганна Андріївна (с. Тиниця), Крапивна Марія Іванівна (с. Курінь), Гриценко Олексанра Іванівна (с. Курінь), Рябченко Анастасія Хомівна (с. Курінь), Василенко Галина (м. Бахмач), Гриценко Любов (м. Бахмач), Потупко Марія (с. Тиниця), Іващенко Марія Іванівна (с. Тиниця). Шпиталь працював у складі сталінських військ до вторгнення у Польщу. Медсестра Іващенко Марія Іванівна з поля бою винесла двох поранених солдат сталінської армії. Докладна історія про ці події на сайті села Тиниця .

Часи другої присутності комуністів (1943—1991) Указом Президії Верховної Ради УРСР 10 червня 1946 року населені пункти Тиницької сільської Ради — село Тиниця і хутір Закревщина вважати за один населений пункт, який іменувати село Тиниця.

Після закінчення Другої світової війни комуністи відновили колгоспне рабство та вдалися до нової акції терору голодом у 1946—1947. При чому скористалися відсутністю чоловіків у селі — вони насильно утримувалися у сталінському війську до 1950—1951 років.

Після засудження сталінізму — початок стабілізації життя та відбудова господарського села. Основні роботи відбулися на порозі 1970-х років. Оброблялося майже 5000 гектарів землі, утримували 3,6 тисячі голів худоби, 6 тисяч свиней. У селі почали працювати об'єкти соціальної сфери.

Директором семирічної школи був Левченко Микола Іванович, завучем — Пономаренко Петро Іванович. Пізніше директорував Фейгін Самійло Давидович, а завучем був призначений Крапивний Гаврило Семенович.

Пізніше директором був призначений Козяр Максим Григорович, а з 1986 року Оніщенко Олександр Васильович. Завучами в свій час були Клочок Л. П., Малецька Тетяна Петрівна, а потім Петрич Валентина Федорівна.

У 60-80-роках XX століття розпочинається активне будівництво закладів соціальної сфери. Так у 1962 році побудоване приміщення школи, у 1962—1964 роках приміщення контори колгоспу імені Ілліча, у 1971 році Будинок культури, 1981—1983 роках магазини, а у — 1989 році приміщення амбулаторії. У 70-ті роки XX століття село було електрифіковане та радіофіковане.

У 1964 році в селі споруджено надгробки на Братських могилах жертвам нацизму, а у 1981 році відкрито Меморіал «Вірним синам Батьківщини» в якому перепоховали воїнів-визволителів села Тиниці (285 чоловік).

Звільнення України

Селяни масово проголосували за відновлення державного суверенітету України 1 грудня 1991 року. Почалася епоха декомунізації Тиниці, яку змогли загальмувати колишні активісти КПУ.

Село активно культивує високоякісні сорти полуниці, яка йде на продаж до міст, насамперед Бахмача.

2009 року почалося будівництво православної церкви. Попередню зруйнували у 1930-х роках комуністичні вандали.

Поля та ферми взяли в руки вірмени, німці та інші васали, які не мають відношення до Тиниці .

Десь в 90-х роках у село прибув отець Миколай, який перше богослужіння провів на місці колишньої церкви. А пізніше під церкву виділили приміщенні колишнього магазину. В цьому приміщенні богослужіння відправляються і досі. Отець Миколай добре облаштував той будинок іконами та іншими потрібними церковними речами. Щоразу проходить служба Божа у супроводі хору, в якому співають односельчани та матушка Марія Іванівна. Атрибутика церкви має гарний вигляд, бо все зроблено зі смаком і умінням. Отець Миколай має намір побудувати нову церкву.

Раніше заробітну плату працівники одержували своєчасно. За затримку її видачі винних посадовців притягали до відповідальності. Однак купити за ті гроші було складно. Разом з карбованцями видавали спеціальні талони. І тільки з грішми і такими талонами можна було придбати якийсь товар. Потім гроші на вкладах в Ощадбанку були заморожені, а повертали їх не повністю. Спочатку видавали по 48 грн з однієї книжки, потім — по 50 грн, а в 2008 році по 1000 грн (отримали не всі охочі) і лише з однієї ощадкнижки. А на вкладах було по кілька тисяч. Повернути їх всі відразу держава не змогла.

У Бахмачі на початку 2004 р. збанкрутів хлібзавод і перестав випікати хліб. Тепер хліб завозять з Ніжина, Прилук та Конотопу та від окремих підприємців з Бахмача. Щоправда постачання хліба та хлібобулочних виробів організовано непогано. Щоранку їх у село завозять свіжими.