О́роки (самоназва ульта́, на́ні) — малочисельна народність на Далекому Сході Азії.
Територія проживання і чисельність Ороки є корінним народом Далекого Сходу Азії, зокрема, вони проживають на сході острова Сахалін (Російська Федерація) і на півночі острова Хоккайдо (Японія).
За даними перепису населення Російської Федерації 2002 року, в країні проживало тільки 346 осіб орокської національності. Про чисельність ороків у Японії сучасні дані відсутні, однак відомо, що в 1989 році в околиці м. Абасірі на о-ві Хоккайдо існувала орокська громада у складі 20 осіб.
За результатами Перепису населення України у 2001 було зафіксовано 959 осіб, які самоідентифікували себе як ороки, щоправда, тільки 12 з них (тобто трохи більше відсотка) назвали орокську мову рідною, ще 179 осіб (бл. 1/5) рідною вважають українську, решта — переважно російську. Ці дані є помилковими.
Дані з мови та етнічної спорідненості Орокська мова належить до тунгусо-маньжурської мовної групи. Серед ороків поширена російська мова, лише невелика частка з них володіє рідною мовою.
Мовно і культурно ороки близькі до інших тунгусо-маньжурських народів Приамур'я — нанайців, ульчів, орочів, удегейців; щодо господарської діяльності відрізняються від них розведенням оленів.
Дані з господарства і етнографії У минулому основну роль у житті ороків відігравало рибальство, а оленярство мало підсобне,транспортне, значення.
Традиційне житло ороків узимку — конічний чум (подібний до евенкійського), за літнє житло правив близький за типом до орочського двосхилий намет, критий корою дерев.
Ороки поділялися на екзогамні патрилінійні роди.
У радянський час майже всі ороки, що проживали на північному сході Сахаліну, були об'єднані в одному оленярському колгоспі.
Виноски
Література Новикова К., Сем Л. Орокский язык // Языки мира: Тунгусо-маньчжурские языки. М., 1997. (рос.)