Кизи́лтепе́ ( (kızıl — червоний, tepe — пагорб) — місто в Туреччині, в Південно-Східній Анато́лії (Турецький Курдистан). Є найбільшим містом і адміністративним центром однойменного району провінції Мардін.
Назва За багато років існування місто декілька разів міняло свою назву. Перший найстаріший відомий топонім в історії Кизилтепе: Дунайсі́р (, ). Через те, що в районі проживало багато вірмен, наступним ім'ям, яке отримало місто, було Тілерме́н або Тіль-Арме́н (, (أرمن — вірменський, تل — пагорб)). Потім до 1931 року місто йменували Кочхіса́рE. J. Brill's First Encyclopaedia of Islam 1913—1936 E.J. Brill's The Encyclopaedia of Islam 1980 або Косе́р (, або )Katalog der Deutschen Nationalbibliothek. В ісламських джерелах місто фігурує як Дунайсір, так і Кочхісар.
Після створення турецької держави Указом від 13 жовтня 1929 року було засновано однойменний район під старою назвою Кочхісар, а в 1931 році назву міста і району було змінено на Кизилтепе і місту було надано статус районного центру провінції Мардін.
Історія Дата заснування поселення Кизилтепе достеменно не відома, але сходить за роки до Різдва Христового. Його історія базується на історичних артефактах та залишках стародавніх поселень, які перетворилися на руїни. З огляду на археологічні знахідки, вважається, що життя в цьому районі почалося не менше як 2000 років томуUmut Parlıtı. Mezopotamya'da Halaf seramikleri ve Önasya'da yayılım alanlarının incelenmesi. Yüksek Lisans Tezi, Arkeoloji Anabilim Dalı, Sosyal Bilimler Enstitüsü. — Adana: Çukurova Üniversitesi, Mart 2011. Cilt I. — 619 с.. Місцем першого поселення в районі, вочевидь, є Харамхатта́т, невелике селище за 10 км на південь від сучасного центру міста.
Район Кизилтепе протягом всієї історії був жвавим торговим і житловим центром поселень, розташованих на дорогах, що з'єднують Урфу і Діярбакир з Мосулом. Ці маршрути відігравали помітну роль у середньовічній анатолійській турецькій історії, на ранніх етапах тюркизації Анатолії та у зв'язках між Анатолією та Північною Сирією. Так склалося завдяки заснуванню міста на родючих землях Месопотамії, а також розташуванню на перехресті Шовкового шляху, важливої торговельної артерії між Азією та Європою. Через цю особливість місто було свідком багатьох воєн, було неодноразово пограбоване різними завойовниками, і входило до складу різних держав.
Близько 1600 року до н. е. територія сучасної провінції Мардін належала до першої в Малій Азії великої імперії, заснованої хеттами. Потім на ці землі вторглися дорійці, які поклали край пануванню хеттів. В X столітті до н. е. іонійські, еолійські і дорійські греки заселили все узбережжя Малої Азії і заснували багато міст і поселень. В VII—VI ст. до н. е. західну частину Малої Азії завоювали лідійці. В 546 році до н. е. Крез, останній цар Лідії, втратив свою імперію під натиском персів, які почали панувати на всій території Малої Азії, включаючи грецькі приморські міста.
Ахеменіди (Перське царство) Імперія Ахеменідів — Перське царство в 539—331 роках до н. е. було найбільш динамічною державою Близького Сходу. Під час правління імператора Дарія І Персія почала управлятися шляхом поділу на регіони під керівництвом сатрапів, а регіон Мардіна був пов'язаний з сирійсько-фінікійсько-палестинською сатрапією. Перське панування в регіоні закінчилося в 331 р. до н. е., коли Александр Македонський розбив перську армію Д́арія III під Ербілєм.
Селевкіди Після смерті Александра Македонського в 323 р до н. е. полководці і військові правителі (діадохи) почали ділити між собою імперію на держави-наступники. Внаслідок цієї боротьби регіон Мардіна перейшов до династії Селевкідів, які захопили майже всю східну частину колишньої імперії.
Цар Селевкідів Анті́ох IV Епіф́ан намагався поширити еллінську культуру серед корінних народів регіону, і на це відреагували арамеї і вірмени в Парфії. Це протистояння почало перетворюватися в конфлікти, і зрештою парфяни стали досить сильними, щоб загрожувати присутності в регіоні Селевкідів під керівництвом царя Мітріда́та I. Селевкіди почали втрачати один за одним свої важливі центри на узбережжі Т́игра. Остаточно вони позбулися влади над регіоном під час військових дій у 129 р. до н. е., які вели сирійський цар Анті́ох VII Сіде́т та парфянський цар Фраа́т II.
Осроена (Едеське царство) У той час як вплив парфян в регіоні збільшувався, арамеї разом із вождями арабського племені орроі (осроі)Кондратьєва І. В. Давні Східні Церкви: ідентифікація, історія, сучасність. Монографія. К.: «Видавничий дім Дмитра Бураго», 2013. 508 с., що захопили західну частину Межиріччя (Осроену), в 132 до н. е. заснували в регіоні Шанлиурфи Едеське царство, головним містом якого була Ед́еса.
Царство, вплив якого сягав до території сучасного Кизилтепе, недовго залишалось незалежним. Місцеві володарі змушені були визнавати над собою владу парфянських царів, а потім, при правителі Абѓарі I, Едеське царство було завойоване внаслідок тиску вірменів. Протягом 88—70 років до н. е. якийсь час Осроена входила до складу вірменської держави Тиграна II.
Велика Вірменія Тигра́н II, зійшовши на престол в 95 до н. е., почав об'єднання Вірменії. У 94 році до н. е. він уклав військово-політичний союз і поріднився з понтійським царем Мітрід́атом VI Євпа́тором. В результаті цієї домовленості Тигран підпорядкував Сирію і території на сході, углиб Передньої Азії, а Мітрідат — Малу АзіюТ. Моммзен. История Рима. 1993..
В 93 р. до н. е. Тигран II розпочав війну спочатку проти Каппадо́кії, а потім на сході — проти старих ворогів Вірменії парфян. Перейшовши річку Тигр, Тигран II захопив міста Едесу і Ніс́і́біс. Війна закінчилася у 85 р. до н. е. укладенням миру, за яким Парфія поступилася Вірменії всією Месопотамією і визнала себе залежною від Тиграна II. У 83 р. до н. е. в столиці Селевкідів — Антіо́хії, Тигран II Великий був проголошений царем Сирії і прийняв титул «царя царів» (шахінша́ха)Плутарх. Сравнительные жизнеописания в двух томах. 1994..
Об'єднавши величезну кількість підкорених земель у своє царство, Тигран II Великий почав у 77 р. до н. е. будувати на крайньому південному заході власне Великої Вірменії (на північ від міста Діярбаки́р, на місці сучасного міста Сильва́н в Південній Туреччині,) нову столицю, якій дав назву Тигранаке́рт.
Заснування Тигранакерту спричинило великі зміни в етнічному складі населення регіону Мардіна. Для протидії персидському впливу і з метою подальшої еллінізації, згідно з «Географією» Страбона, Тигран переселив до нової столиці Великої Вірменії жителів 12 підкорених еллінських містСтрабон. География в 17 книгах. Книга XI. Кавказ, Гиркания, Парфия, Бактрия, Мидия, Армения, тоді як Аппіан оцінює кількість насильно переселених з Каппадокії та Кілікії в 300 тисячАппиан. Римская история: Митридатовы войны.. Плутарх згадує, що окрім греків з Кілікії Тигран переселив багато євреїв, насильно викрав у Тигранакерт населення зруйнованих районів Адіабе́ни, Ассириї, Кордуе́ни, Каппадокії та Коммаге́ни, які були підкорені ним близько 77 року до н. е.: «З інших народів він зігнав з колишніх місць також кочові племена арабів, яких поселив ближче до своєї столиці, щоб використовувати їх».
З часом спорідненість з Мітрідатом VI Євпатором втягла Тиграна у війну з римлянами. Але він не тільки не готувався до війни, а й був зайнятий виключно продовженням будівництва Тигранакерта. Така бездіяльність монарха під час Третьої Митридатової війни стала його великою політичною помилкою, що призвела до фатальних наслідків для його держави. Під час битви під стінами Тигранакерта 6 жовтня 69 р. до н. е. Тигран II зазнав поразки від війська римського полководця Луку́лла.
Східна Римська імперія Край вірменському пануванню в регіоні поклала Східна Римська імперія (Візантійська імперія), що просуваючись до Західної Азії, захопила рівнину, на якій розташувалися Кизилтепе і Нусайбін.
Парфяне Тим часом, скориставшись вірмено-римської війною, проти влади Вірменії виступили парфяне, підбурювані Римом. Тигран II виявився не в змозі вести війну відразу проти двох могутніх держав — Рима і Парфії. Проти нього повстала і частина вірменської знаті, і населення завойованих вірменським царством країн і міст. У зв'язку з цим Тиграну II довелося підписати в 66 році до н. е. договір з римським полководцем Ґне́єм Помпе́єм Великим, за яким Велика Вірменія втратила майже всі свої завоювання, а Сирія, Коммагена і Кілікія потрапили під владу Риму. Третя Мітрідатова війна різко зміна політичну карту Східного Середземномор'я і утвердила гегемонію Риму майже у всій Малій Азії.
Арамеї Територія південного сходу Малої Азії до I століття н. е. була поділена на різні арамейські князівства. В 115 році н. е. велика частина арамеїв, що прийняли християнство з початком нашої ери, була знищена в східній кампанії римського імператора Траяна. Під час наступу Траяна на північно-західну Месопота́мію були зайняті основні міста — Нісібис (Нусайбін) та Мардін. Наприкінці року Месопотамія була також оголошена римською провінцією.
Сасаніди У III столітті регіон став зоною конфлікту Сасанідської Держави і Римської імперій, він постійно переходив з рук у руки і кордони були досить мінливими.
Візантія Впродовж перебігу з IV по VI століття внаслідок розділу Римської імперії на східну (елліністичну, грецьку) та західну (латинську) виникла Візантія (Східна імперія). В часи свого правління (324—337) візантійський імператор Костянтин I (Великий) реорганізував імперію, зробив столицею Константинополь (Царгород, Віза́нтій), і запровадив на державному рівні християнство.
Гуни В середині V століття Східна Римська імперія неодноразово переживала навалу гу́нів. Каган гунів Атті́ла після невдалого походу до Персії і Вірменії в 447 році захопив великі території Візантії і приєднав їх до Гунської імперії. Але спроби взяти сильно укріплений Константинополь не зробив, натомість уклав з імператором Феодо́сієм II мир.
У 502 році регіон Кизилтепе-Мардіна став штаб-квартирою Візантії на сході. Сасаніди створили сильний гарнізон в Нусайбіні, зміцнивши імператора Фла́вія Анаста́сія.
Східна Римська імперія періоду правління Юстиніа́на I (527—565) досягла найбільшого територіального розмаху. Останні два століття свого існування (IV та V століття) імперія існувала вже тільки як регіональна держава. Вже з другої половини VI століття, після періоду Юстиніана І держава ввійшла у смугу економічного і військового занепаду. Падіння дисципліни і засилля варварів-леґіонерів підривало військо зсередини, і Візантія поступово втрачала свої володіння на заході та сході, одночасно захищаючись від ланґоба́рдів, вестґо́тів та персів.
Тюрки У середині 50-х років VI століття на кордонах з'явилися тюрки, які в союзі правителем сасанідської Персії шахиншахом Хосро́вом І Ануширва́ном здолали ефталі́тів. Тюрки прагнули здобути право вільної торгівлі між Китаєм та Візантією, але Великий шовковий шлях монопольно контролювали перські шахи, тому тюркські правителі вирішили взяти Персію в дипломатичну блокаду. У своїх планах вони розраховували на Візантію.
Авари У 60-х роках VI століття на кордоні дунайських провінцій Візантії з'явилися авари. У 558 р. до Візантії вирушило посольство Аварського каганату — кочовики зобов'язувались охороняти кордони імперії на Дунаї, а басилевс мав виплачувати їм за це щорічну данину. Відчувши свій вплив на імперію, аварська знать почала вимагати від Константинополя збільшення данини і дозволу селитися на землях, а потім авари разом з подунайськими слов'янами почали дедалі частіше нападати на Візантію.