Свято-Пантелеймонівський Великобілинський чоловічий монастир - ставропігійний чоловічий монастир Православної церкви України в селі Велика Білина Самбірського району Львівської області. Намісником монастиря є титулярний єпископ Боярський Геронтій (Олянський). Офіційний життєпис єпископа на сайті Православної церкви України вказує, що він є намісником монастиря великомученика і цілителя Пантелеймона у Великій Білині від 2012 року.
Сучасний монастир почав формуватися у 2010 році. Він не є безперервно діючою установою середньовічного походження, однак свідомо продовжує місцеву традицію чернечого життя. У Великій Білині раніше існував окремий чоловічий монастир Успіння Пресвятої Богородиці, документально засвідчена фундація якого датується 1669 роком. Первісно він належав до православного середовища Перемишльської єпархії, а в 1686 році згадувався як «Новий Скит», підпорядкований Лаврівському монастирю святого Онуфрія. Після переходу Перемишльської єпархії до унії наприкінці XVII століття обитель стала унійною, а у XVIII столітті увійшла до централізованих структур Василіянського чину. Її діяльність фактично припинилася 1811 року.
Історія
Велика Білина до заснування монастиря
Найдавніша відома документальна згадка про Велику Білину походить із 28 вересня 1442 року. Вона міститься у привілеї короля Владислава, пов'язаному з наданням Петрові Одровонжу солтиства у кількох селах, серед яких була й Білина. Цей документ стосується поселення і не містить відомостей про існування тут монастиря.
Церковне життя східного обряду у Великій Білині засвідчене раніше, ніж чернече. У джерелах 1508 року згадується місцеве попівство та земельний наділ священника Лазаря. У 1567 році, на прохання жителів села, було дозволено спорудження нової дерев'яної церкви, а священником призначено Андрія Бачинського, сина шляхтича Павла Бачинського. Він отримав земельний наділ із луками та садами.
Ці відомості свідчать про існування у Великій Білині парафіяльної церковної організації, однак не підтверджують наявності монастирської спільноти у XV або першій половині XVI століття.
Перекази про середньовічне походження
У місцевій традиції та популярних публікаціях XXI століття з'явилися твердження про значно давніше походження чернецтва у Великій Білині.
У матеріалі 2013 року наводилася версія, за якою монастир нібито існував уже в XIV столітті та був заснований двома ченцями, пов'язаними з Києво-Печерською лаврою.
У публікаціях 2015 року початок чернечого життя було вже датовано 1442–1445 роками. Стверджувалося, що в цей час у Великій Білині оселилися вихідці з Києво-Печерської лаври, а також, із посиланням на «дані обласного архіву», що тут у невизначений період перебували ченці з Афону. Конкретного архівного фонду, справи чи документа публікації не називали.
У частині краєзнавчих і церковних матеріалів трапляються також 1244–1246 роки як нібито час появи монастиря.
Відомі на сьогодні актові джерела не підтверджують жодної з цих ранніх дат. Зокрема, 1442 рік документально є роком першої відомої згадки про саме село, а не про монастир. Наукові дослідження історії монастирів Перемишльської єпархії пов'язують документально засвідчену фундацію обителі у Великій Білині з 1669 роком.
Православна фундація 1669 року
Основним документом, з яким пов'язується заснування монастиря, був заповіт шляхтянки Катерини Скаржевської (Скаришевської) з роду Желіборських, укладений у 1669 році. Фундаторка передала чернечій спільноті частину своїх земельних володінь у Великій Білині. Заповіт згодом було внесено до перемишльських гродських актів у 1689 році.
У 1686 році було складено витяг із розпорядження самбірського старости щодо фундації монастиря. Саме через це в частині старішої літератури 1686 рік фігурував як початок діяльності обителі, хоча актова документація дозволяє простежити фундацію від 1669 року.
Первісна фундація виникла у православному середовищі. Дослідниця Віолетта Зєлецька-Миколайчик відносить монастир у Великій Білині, заснований 1669 року, разом із монастирями у Топільниці та Грушові до фундацій православної шляхти Перемишльської єпархії. На її думку, заснування та підтримка таких монастирів були однією з форм діяльності православної шляхти, що прагнула зберегти православну церковну організацію в умовах поширення унії.
Таким чином, заснування Білинської обителі відбулося в умовах тривалого конфлікту між православною та унійною ієрархіями за парафії, монастирі, майно й церковну юрисдикцію на території Перемишльської єпархії.
За пізнішим місцевим переказом, безпосередньою причиною заснування монастиря стало явлення або віднайдення образу Богородиці біля місцевого джерела. Юрій Стецик визначає цей сюжет як пізнішу легенду. Обитель отримала посвяту Успіння Пресвятої Богородиці.
Зв'язки з Лавровом
Ще до остаточного оформлення фундації 1686 року Велика Білина була пов'язана з православним монастирем святого Онуфрія у Лаврові.
Особливе значення мав ієромонах Інокентій Гошовський, який у другій половині XVII століття кілька разів обіймав посаду ігумена Лаврівського монастиря.
Польський історик Яцек Крохмаль називає Гошовського «православним василіянином» та пов'язує його з оточенням православного перемишльського єпископа Антонія Винницького, якого Гошовський підтримував у конфліктах з унійною стороною. У документі від 1 квітня 1664 року він фігурує як presbyter ritus Graeci — священник грецького обряду.
Ще перед смертю Василя Устрицького, тобто до березня 1676 року, Гошовський як лаврівський ігумен був пов'язаний із фінансовою операцією на 1000 польських злотих, забезпечених на маєтках Велика та Мала Білина. Це вказує на господарські зв'язки Лаврова з Білиною ще до документа 1686 року.
Актові джерела дозволяють частково відтворити послідовність лаврівських ігуменів:
21 лютого 1679 року — Інокентій Гошовський; 4 травня 1685 року — Саватій Мишина; 4 лютого 1686 року — знову Інокентій Гошовський; 29 квітня 1687 року — Віталій Баранецький; 1 серпня 1689 року — Мартиніан Винницький.
У цьому контексті термін «василіянин» щодо ченців XVII століття не слід автоматично ототожнювати з пізнішим централізованим унійним Василіянським чином. Ним могли називати також православних ченців, які жили в традиції чернечого правила святого Василія Великого.
Манявська та афонська традиція
Окремий аспект ранньої історії монастиря становить вплив чернечої традиції, що походила від Афону.
Засновник Манявського скиту Йов Княгиницький, який до прийняття імені Йов був відомий як монах Єзекіїль, тривалий час перебував на Святій Горі. Дослідження Сергія Шумила на основі документів 1592 року засвідчили участь монаха Єзекіїля у посольстві афонського монастиря Ватопед. Додатковим свідченням його зв'язків із Ватопедом є записи 1596 року в слов'янському Євангелії з монастирського зібрання.
Після повернення на руські землі Княгиницький став одним із провідних представників аскетичного православного чернецтва та організатором Манявського скиту.
У 1659 році православний перемишльський єпископ Антоній Винницький запровадив у Лаврівському монастирі устав, пов'язаний із Манявським скитом. Ця реформа передувала фундації Білинського монастиря 1669 року приблизно на десятиліття.
У 1681 році єпископ Інокентій Винницький скасував формальну залежність Лаврівського монастиря від Манявського скиту та знову підпорядкував Лаврів безпосередній єпископській владі.
Таким чином, коли у 1686 році Білинську обитель було оформлено як «Новий Скит» і підпорядковано Лаврову, її безпосередній монастирський осередок уже мав досвід чернечої реформи, сформованої під впливом Маняви, а через Йова Княгиницького — афонської традиції.
Водночас відомі сьогодні джерела не дозволяють стверджувати, що конкретні афонські ченці особисто проживали у Великій Білині. Пряме твердження про їхнє перебування з'являється лише у сучасних популярних публікаціях, які не подають відповідної архівної сигнатури.
«Новий Скит»
Особливо важливим для історії монастиря є документ від 11 січня 1686 року, відомий із матеріалів давнього Лаврівського дипломатарію, опрацьованих Михайлом Вавриком.
Згідно з ним Катерина Скаржевська закріпила у Великій Білині монастирську фундацію, названу «Новим Скитом». Для її утримання було записано 3000 польських злотих на маєтках Дроздовщина та Оплавщина. Фундація передбачала відправлення чотирьох співаних Служб Божих, а сам скит підпорядковувався юрисдикції Лаврівського монастиря.
Упродовж 1686 року монастир отримав три значні майнові записи:
3000 злотих від Катерини Скаржевської; майно Винницьких вартістю близько 1000 злотих; 1000 злотих від Василя Устрицького та його сина Георгія, забезпечених на їхніх володіннях у Великій Білині.
У документації Лаврова збереглася також згадка про те, що документи давнішої фундації згоріли. Ця інформація стосується безпосередньо документів і не є достатнім свідченням того, що між 1669 і 1686 роками було знищено весь монастирський комплекс.
Відомого повного списку православних ченців, які проживали у Великій Білині в 1669–1691 роках, не збереглося. Так само невідоме ім'я першого місцевого настоятеля. Джерела дозволяють натомість встановити юрисдикційну залежність скиту від Лаврова.
Перехід до унії
У 1691 році перемишльський єпископ Інокентій Винницький розпочав остаточне запровадження унії у Перемишльській єпархії.
На Самбірському з'їзді 1691 року умови переходу прийняв, зокрема, лаврівський ігумен Віталій Баранецький, який виступав від свого імені та від імені лаврівської братії. Інокентій Гошовський на той час уже виступав як ієромонах монастиря у Топільниці.
Оскільки Білинський скит перебував під юрисдикцією Лаврова, його подальша історія від початку 1690-х років була пов'язана з унійною церковною структурою.
Відомих документів, які безпосередньо описували б реакцію окремих білинських ченців на зміну конфесійної належності, не виявлено. Тому немає підстав ані стверджувати, що всі вони беззастережно прийняли унію, ані говорити про документально засвідчений спротив чи залишення обителі.
Монастир у першій половині XVIII століття
Після переходу до унії обитель продовжувала отримувати земельні та грошові пожертви.
На початку XVIII століття записи на користь монастиря робили представники родів Копистинських, Білинських, Винницьких та інших навколишніх шляхетських родин. Частина фундацій передбачала обов'язок відправлення визначеної кількості Служб Божих за живих і померлих членів родини.
Упродовж XVIII століття зв'язок монастиря з місцевою шляхтою залишався одним з основних чинників його матеріального існування.
Василіянська реорганізація
У першій половині XVIII століття відбувалася централізація унійного руського чернецтва.
Після створення у 1743 році Святопокровської провінції Василіянського чину білинська обитель була поступово включена до її організаційної структури.
У звіті 1748 року Велика Білина виступає як Residentia Bilinense — Білинська резиденція. Разом із Летнею та Дережичами вона в цей час адміністративно була пов'язана з монастирем у Лішні.
Каталог Святопокровської провінції 1754 року фіксував у Великій Білині трьох василіян:
о. Манасію Вінковського — настоятеля; о. Партенія Горянського (Ґожанського); о. Глікерія Левицького.
Окремої парафії при монастирі в цей час не було.
Забудова і господарство
Монастир був невеликою сільською обителлю з власним фільварковим господарством.
Візитаційні матеріали XVIII століття описують монастирський комплекс із дерев'яною церквою, житловими та господарськими приміщеннями, стайнею, хлівами, стодолою, пекарнею, кузнею, столярнею, садом і ставком.
Головною святинею була невелика дерев'яна церква з трьома банями під титулом Успіння Пресвятої Богородиці.
Монастир володів орною землею, луками та городами. У господарстві вирощували, зокрема, жито, пшеницю, ячмінь, гречку, горох, льон і коноплі. У 1763 році монастир мав лише трьох підданих-халупників, які виконували визначені повинності на користь обителі.
Основними джерелами прибутку були:
земельне господарство; відсотки від грошових фундацій;