До регіону Східної Азії належать Далекий Схід Росії, Казахстан, Китай, Тайвань, Японія, КНДР, Республіка Корея і Монголія.
Стародавні цивілізації Східної Азії
Стародавній Китай
Ся
Ся (, піньінь xià cháo) — легендарна династія, яка, за традиційними уявленнями, правила в Стародавньому Китаї в період від 2070 року до н. е. до 1765 року до н. е. Ще одна версія відносить правління династії до 2700 року до н. е. Китайські археологи нерідко пов'язують династію Ся з археологічною культурою Ерлітоу. На території, що ототожнюється зі Ся, в епоху Чжоу розташувалося царство Цзінь.
Столиця династії Тан Чанань (Сучасний Сіань) стала духовним центром буддизму. Звідси буддизм поширився в Корею і Японію.
Згідно з китайською міфолого-історичною традицією, засновником китайської державності був Жовтий Імператор — Хуан-ді, який у XXVII столітті до н. е. після важкої боротьби зумів підпорядкувати собі вождів окремих племен і створив свою державу в горах Куньлунь — далеко на заході від басейну річки Хуанхе.
Встановивши мир, Хуан-ді приніс жертви богам, призначив чиновників-управителів і ввів перші в країні закони. Хуан-ді мав 25 синів, 14 з яких (подібно синам біблійного Якова) стали родоначальниками відомих китайських кланів. Від Хуан-ді (2698 до н. е. — 2597 до н. е.) престол перейшов до Шао Хао, потім — до Чжунь-сюю, потім — до Ді-Ку, далі — до Ді-чжи і нарешті до Яо, який був чи не найвищим втіленням чесноти і мудрості правителя. Він об'єднав і привів у стан гармонії країну, встановив згоду між людьми, призначив умілих помічників стежити за порядком і піклуватися про правильне літочислення. Наступником собі Яо вибрав доброчесного Шуня (2256 до н. е — 2205 до н. е.). При цьому імператорі всю країну розділено на 12 областей, і всюди він установив свої закони.
Від Шуня влада перейшла до прямого нащадка Хуан-ді, Юя з роду Ся, якого і вважають засновником першої китайської династії Ся. Сімнадцять государів цієї династії правили протягом трьох з половиною століть.
Шан
Держава Шан (кит.: 商朝), інші назви держава Інь (кит.: 殷代) або держава Шан-Інь — державне утворення, що існувало від 1600 до 1027 року до н. е. в землях на північ від виходу річки Хуанхе на Велику китайську рівнину. Держава Шан передувала державі Чжоу.
Шан — перше китайське державне утворення, реальність існування якого підтверджено не тільки археологічними знахідками, але й наративними і епіграфічними письмовими джерелами. Найдокладніший опис історії Шан міститься в творі Сими Цяня «Історичні записки». Внаслідок розкопок виявлено цзяґувень — ієрогліфічні написи на панцирах черепах і ворожильних кістках тварин, а також бронзових, нефритових, керамічних, кам'яних виробах. Багато знахідок зроблено на території столиці Їньсюй (), яка була розташована в районі сучасного міста Аньян у провінції Хенань. Територію стародавнього міста включено до переліку світової спадщини ЮНЕСКО.
Чжоу
Династія Чжоу (; від 1045 року до н. е. до 221 року до н. е.) повалила династію Шан і припинилася після перемоги династії Цінь.
Хоча династія тривала формально близько 800 років, цей період був неоднорідним, і історики поділяють його на кілька періодів.
Західна Чжоу (1045 до н. е. — 770 до н. е.) — коли дім Чжоу володів територією в басейні Середньої Хуанхе. Східна Чжоу (770 до н. е. — 256 до н. е.) — коли дім Чжоу поступово втрачав гегемонію, а територія Китаю ділилася між окремими царствами.
2.1 Ве́сни й Осені (період) (Чуньцю), що відповідає хроніці (чуньцю) царства Лу, яку редагував Конфуцій, період закінчується 481 року до н. э., а починається 722 року до н. е. Тоді на території Китаю існувало багато окремих володінь (частина з них була китайськими, а частину створили інші народи). Правитель (ван) царства Чжоу мав центральну владу — спочатку реальну, потім все більш номінальну. 2.2 Період Воюючих царств (Чжаньґо) від 403 року до н. е. і до 249 року до н. е., коли царство Чжоу було вже знищено — політику в Китаї визначали інші царства.
При цьому, говорячи про Східну Чжоу, мають на увазі скоріше саме царство Чжоу, яке на той час перетворилося на удільне царство і втратило верховенство, а періоди Чуньцю та Чжаньґо розглядають з погляду взаємовідносин усіх держав та удільних князівств на території Китаю.
Період Воюючих царств
Період Воюючих царств () — період китайської історії від V століття до н. е. до об'єднання Китаю Цінь Ши Хуан-ді 221 року до н. е. Цей період вважають частиною правління династії Східна Чжоу, що йде безпосередньо після періоду Весен і Осеней (Чуньцю), хоча династія Чжоу припинила існування 256 року до н. е., на 35 років раніше від створення Імперії Цінь і закінчення цього періоду.
Цей період описано, перш за все, в пізній хроніці «Стратегії Воюючих царств» (). Хроніки менш докладні, ніж Цзо чжуань, тому про цей період відомо менше, ніж про Весни й Осені.
Якщо в попередній період царства визнавали формальне панування дому Чжоу і виступали на захист «цивілізованих країн» (з домом Чжоу на чолі) від «варварського» оточення, в цей період центральне царство Чжоу ослабло настільки, що на нього перестали зважати.
Конфуціанство
Конфуціанство () — етико-філософське вчення Конфуція (551—479 до н. е.), яке розвинули його послідовники, що увійшло в релігійний комплекс Китаю, Кореї, Японії та деяких інших країнЛапина З. Г. Гл. VII. Национальные религии. § 5. Конфуцианство (С. 95-100)// Основы религиоведения. / Ю. Ф. Борунков, И. Н. Яблоков и др.; Под ред. И. Н. Яблокова. — : Высш. шк., 1994. — 368 с. ISBN 5-06-002849-6. Конфуціанство є світоглядом, суспільною етикою, політичною ідеологією, науковою традицією, способом життя, іноді розглядається як філософія, іноді — як релігіяAmes Roger T., Confucianism // Encyclopædia Britannica. Encyclopædia Britannica Online. Encyclopædia Britannica Inc., 2012.
У Китаї це вчення відоме під назвою 儒 або 儒家 (тобто «школа вчених», «школа вчених книжників»Конфуцианство // Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л. Ф. Ильичёв, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалёв, В. Г. Панов — : Советская энциклопедия, 1983. — 840 с. ISBN 5-85270-030-4 (изд. 1989 г.) або «школа освічених людей»); «конфуціанство» — це західний термін, який не має еквівалента в китайській мові.
Конфуціанство виникло як етико-соціально-політичне вчення в період Чуньцю (722 до н. е — 481 до н. е.) — час глибоких соціальних і політичних потрясінь у Китаї. В епоху династії Хань конфуціанство стало офіційною державною ідеологією, конфуціанські норми і цінності стали загальновизнанимиГл. II. Религия как историко-культурный феномен. § 2. Религии в истории общества // Гараджа В. И. Религиоведение: Учеб. пособие для студентов высш. учеб. заведений и преп. ср. школы. — 2-е изд., дополненное. — : Аспект Пресс, 1995. — 351 с. — ISBN 5-7567-0007-2.
В імператорському Китаї конфуціанство відігравало роль основної релігії, принципу організації держави і суспільства понад дві тисячі років у майже незмінному вигляді, аж до початку XX століття, коли вчення замінено «трьома народними принципами» Китайської Республіки.
Центральними проблемами, які розглядає конфуціанство, є питання про впорядкування відносин правителів і підданих, моральні якості, які повинні мати правитель і підлеглий тощо. Формально в конфуціанстві ніколи не було інституту церкви, але за значимістю, ступенем проникнення в душу і виховання свідомості народу, впливу на формування стереотипу поведінки, воно успішно виконувало роль релігії.
Буддизм
Імовірно, буддизм проник до Китаю в I столітті н. е. із Середньої Азії, хоча є легенди про те, як буддійські ченці відвідали Китай під час правління царя Ашоки. До VIII століття Китай був дуже активним осередком буддизму.
67 рік н. е. вважають офіційно роком появи в Китаї буддизму, який принесли ченці Мотон і Чуфарлан. 68 року н. е. вони, під заступництвом імператора, заснували Храм Білого Коня (白馬寺), який досі зберігся недалеко від столиці Лояна. Наприкінці II століття н. е. велику громаду засновано в Пенчені (зараз Сюйчжоу, провінція Цзянсу).
Перші тексти школи Махаяна китайською мовою переклав кушанський чернець Локакшема в Лояні поміж 178 і 189 роком н. е.
Процвітання буддизму припало на період правління династії Тан (618—907). У цей час Китай був дуже відкритим іноземному впливу, тоді відновилися відносини з Індією, і від IV до XI століття багато китайських ченців їздили в Індію.
Серед шкіл релігійної практики найбільший вплив донині має школа Цзінту («Чистої Землі»), що декларує порятунок вірою в будду Амітабгу, владику буддійського раю — «Чистої Землі». В основі світогляду і практики цієї школи лежала доктрина «думання про Будду» (нянь-фо), за якою молитви Амітабзі і навіть вимовляння його імені здатні дарувати переродження в блаженному царстві «Чистої Землі».
Назва іншої поширеної школи буддійської практики — чань — сходить до санскритського «дх'яна», що означає споглядання, медитація. Остання завжди займала важливе місце в практиці буддизму, але для прихильників чань вона перетворилася на самоціль. Ця школа, заснована, за переказами, індійським проповідником Бодгідгармою (кит. Дамо) в середині VI століття, відкинула вивчення сутр і будь-який ритуал. Медитацію наставники Чань трактували по-новому — як спонтанне саморозкриття «істинної природи» людини в її емпіричному існуванні. На відміну від інших буддійських шкіл чаньскі вчителі високо цінували фізичну працю, особливо працю в колективі. Як найбільш китаїзована форма буддизму, школа чань мала величезний вплив на китайське мистецтво.
Нарешті, у VIII-IX століттях на теорію і практику китайського буддизму помітно вплинув тантризм (див. Тантра).
Протягом тривалого часу буддизм мав заступництво імператорського двору, проте 845 року імператор У-цзун став ініціатором суворих гонінь на буддизм, метою яких був підрив економічної самостійності сангхи і скорочення її чисельності. У середині IX століття позиції сангхи підірвано діями урядів, репресіями, і незабаром почався її повільний, але неухильний занепад. Буддійська традиція багато в чому втратила колишню творчу енергію і своє особливе місце в суспільному і культурному житті. З одного боку, сангха стає інструментом державної політики, що перебуває під суворим контролем влади: державна адміністрація встановлювала квоти і навіть іспити для охочих прийняти чернечий постриг, прикріплювала ченців до певного монастиря, а найзаслуженішим з них надавали особливі відзнаки: існувала мережа адміністративних органів, що здійснювали нагляд за чернецтвом. З іншого боку, буддизм майже злився з народною релігією, а буддійські інститути стали служити інтересам окремих соціальних організацій і груп-впливовим сімействам — сільським громадам, професійним об'єднанням тощо. Все більшого значення набула буддійська релігійна практика «пам'ятання про Будду» молитва, звернена до Будди Амітабги) і чаньське вчення про «миттєве просвітлення».
З іншого боку, на рівні народної релігії буддизм вступає в активну взаємодію з популярними віруваннями, зробивши значний внесок у становлення китайського релігійного синкретизму, а низка персонажів буддійського пантеону (Амітофо — Амітабга; Гуаньїнь — жіноча іпостась Авалокітешвари) перетворюються на найшанованіших у народі божеств. У пізньому середньовіччі елементи буддійського вчення включаються в світоглядні системи низки релігійних сект (особливо есхатологічні мотиви пришестя Мілефо — Будди Майтреї).
Даосизм
Даосизм у стабільній релігійній організації сформувався тільки в II столітті, але є численні свідчення, що даосизм виник істотно раніше, принаймні в V — III століттях до н. е. вже була розвинена традиція, яка підготувала елементи вчення, активно використовувані в Середньовіччі.
Основними джерелами даосизму є містичні і шаманські культи царства Чу та інших «варварських» держав на півдні Китаю, вчення про безсмертя і магічні практики, що розвинулися в царстві Ці і філософська традиція північного Китаю.