«Коло виру» () — пейзаж російського художника Ісаака Левітана (1860—1900), закінчений 1892 року. Зберігається у Державній Третьяковській галереї в Москві ( ). Розмір — (за іншими даними, ). На передньому плані полотна зображено містки, що переходять у колоди греблі, праворуч від якої є вир. На іншому боці річки від греблі тягнеться вузька стежка, яка, огинаючи прибережні кущі, веде до темного смеркового лісу.
Левітан почав роботу над картиною 1891 року в Тверській губернії, використовуючи за натуру краєвид біля річки Тьми на околицях села Берново. Взимку 1891/1892 року художник продовжив роботу над картиною в Москві, а в лютому 1892 року її представили на 20-тій виставці Товариства пересувних художніх виставок («передвижників») у Санкт-Петербурзі. Прямо з виставки полотно придбав у автора Павло Третьяков, за узгодженням з яким Левітан пізніше доопрацював зображення водної поверхні, використовуючи етюди, написані ним влітку 1892-го у Владимирській губернії.
Картина «Коло виру» — один із трьох найбільших за розміром творів митця поруч із полотнами «Над вічним спокоєм» (1894) і «Озеро» (1899–1900). Разом із двома іншими творами першої половини 1890-их років — «Над вічним спокоєм» та «Владимиркою» (1892) — картину «Коло виру» іноді об'єднують у так звану «похмуру» чи «драматичну» трилогію Левітана.
Мистецтвознавець Олексій Федоров-Давидов вважав твір «Коло виру» «першим досвідом на шляху створення національного образу у пейзажі» і називав його «одним із видатних полотен у передвижницькому пейзажному живописі», водночас зазначаючи, що ця картина «не є безперечним успіхом» Левітана. Мистецтвознавець Григорій Стернін писав, що розмір полотна та «дещо драматизована характеристика предметно-колірного середовища» свідчать про те, що однією з цілей автора було «створення епічного видовища, не позбавленого елементів казкової театралізації».
Історія
Попередні події та робота над картиною Картину «Коло виру» Ісаак Левітан задумав і розпочав 1891 року, коли жив у селі Затишшя Старицького повіту Тверської губернії (нині на території Старицького району Тверської області) ). Його супроводжувала художниця Соф'я Кувшиннікова, а запросила їх провести літній час на Тверщині Ліка Мізінова, яку Левітан добре знав як близьку подругу Марії Павлівни, сестри Антона Павловича Чехова.
Левітан і Кувшиннікова прибули до тих країв у травні. У листі до Антона Чехова від 29 травня 1891 митець писав: «Пишу тобі з того чарівного куточка землі, де усе, починаючи з повітря і кінчаючи, прости господи, останньою що не є кузькою на землі, пройнято нею, нею — божественною Лікою!». У тому листі Левітан повідомляв, що оселився поблизу садиби Миколи Павловича Панафідіна (дядька Ліки Мізінової) і що вибрав місце не цілком вдало: «За першого мого приїзду сюди мені все здалося тут дуже милим, а тепер зовсім протилежне, ходжу і дивуюся, як могло мені все це сподобатися». У червні настрій у Левітана покращився, і він написав Чехову: «Зі зміною погоди стало тут цікавіше, з'явилися досить цікаві мотиви».
Неподалік від Затишшя в селі Берново біля річки Тьми був розташований маєток Анни Миколаївни Вульф, яка успадкувала його від свого батька, Миколи Івановича Вульфа, що помер 1889 року. Левітану сподобався краєвид виру коло старого розваленого млина, і він почав робити олівцевий зарис. Побачивши, що він малює, господиня маєтку розповіла йому переказ, який нібито надихнув Олександра Пушкіна на написання драми «Русалка».
Історія була пов'язана з часами, коли власником Бернова був дід Анни Миколаївни — Іван Іванович Вульф. Описи цього переказу в різних авторів дещо відрізняються один від одного. За одним джерелом, Іван Іванович, незважаючи на те, що був одружений і мав п'ятьох дітей, відбирав собі для розваг кріпосних дівчат. В одну з молодих селянок, яку перед цим нагледів пан, закохався його слуга-камердинер і побрався з нею. Коли Іван Іванович про це дізнався, він розгнівався і звелів віддати свого слугу в рекрути. Знаючи, що після цього ніщо не врятує її від панських домагань, дівчина втопилася у вирі. В іншому варіанті слуга був не камердинером, а конюхом, а дівчину звали Наталкою і була донькою мірошника. Молоді люди покохали одне одного, і Наталка чекала на дитину. Коли поголос про це таємне кохання дійшов до пана, то наказав висікти конюха мало не до смерті і потім віддав його в солдати, а його кохана з горя втопилася.
Левітана розповідь Анни Миколаївни Вульф дуже схвилювала. З почуттям тривоги він ходив попри греблю, повернувся туди й наступного дня. Поступово у нього визріла думка, щоб написати картину. Соф'я Кувшиннікова згадувала: «Зробивши маленький нарис, Левітан вирішив писати великий етюд з натури, і цілий тиждень вранці ми сідали у візок — Левітан на , я на заднє сидіння — і везли етюд, як ікону, на млин, а потім назад. Потім із моїм від'їздом до Москви Панафідіни запропонували Левітану перебратися до них, у Покровське, і тут у відведеній йому під майстерню великій залі він написав свою картину».
Справді, після того, як у серпні Кувшиннікова поїхала до Москви, Левітан перебрався в Курово-Покровське до маєтку, власниками якого були Микола Павлович Панафідін і його дружина Серафима Олександрівна. Головний будинок маєтку зображено на етюді Соф'ї Кувшиннікової «Будинок у Курово-Покровському» (1891), що зберігається у Тверській обласній картинній галереї. Для роботи господарі надали Левітану простору їдальню з п'ятьма вікнами. Кувшиннікова так описувала перебування митця в маєтку Панафідіних: «За Левітаном доглядав і дбав увесь будинок, куди з'їжджалося понад двадцять чоловік рідні. Усі мали свій час відповідно до занять Левітана». На подяку за гостинність тієї ж осені Левітан написав портрет Миколи Панафідіна (нині в Тверській обласній картинній галереї ), на якому зобразив господаря будинку, що сидить у кріслі. Дослідники творчості Левітана вважають, що в маєтку Панафідіних митець писав один із етюдів до картини «Коло виру», а основне полотно створював уже взимку 1891/1892 року в Москві.
20-та пересувна вистава та подальші події На початку 1892 року картину «Коло виру» було закінчено. Її експонували на 20-тій виставці Товариства пересувних художніх виставок («передвижників»), що відкрилася 23 лютого 1892 року у Санкт-Петербурзі, а у квітні того ж року переїхала до Москви. Петербурзька частина вистави проходила у будівлі Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук, а московська — у приміщенні Московського училища живопису, різьбярства і зодчества. На виставі було представлено й інші твори Левітана — «Жовтень» (1891, нині у Самарському обласному художньому музеї), а також «Осінь» і «Літо» (місцезнаходження невідоме). Проте «головною та найзначущою» з експонованих Левітаном на цій виставці робіт була картина «Коло виру». Полотно одразу ж привернуло до себе увагу. Митець-пейзажист Олександр Кисельов у листі до живописця Григорія Ярцева повідомляв, що «Левітан просто диво яким є сильний у новій картині „Вир“». З іншого боку, Ілля Рєпін писав Павлу Третьякову, що «Левітанова велика річ» йому не сподобалася — «для свого розміру зовсім не зроблена», «загальне непогано і тільки».
У московській та петербурзькій пресі з'явилася низка публікацій, де обговорювалася картина «Коло виру». Загалом відгуків було значно менше, ніж з приводу «Тихої обителі», що експонувалася роком раніше (на 19-тій пересувній виставці), і загальний тон коментарів був стриманішим, причому серед них зустрічалися й зовсім несхвальні. Безіменний автор статті «Виставка картин передвижників», опублікованій у «Петербурзькій газеті» ( від 24 лютого 1892 року), обговорюючи «дуже сильну річ» пензля Ісаака Левітана «Коло виру», писав, що полотно, що зображує взятий прямо з натури «розорений млин у лісистій місцевості», «на відомій відстані <…> позитивно захоплює глядача своєю правдивістю». У часопису «Московські відомості» ( від 17 квітня 1892 року) історик і публіцист Володимир Ґрінґмут зазначав, що в технічному відношенні картина «Коло виру» виглядає дещо кращою за інші представлені на виставці твори Левітана, оскільки «колода і вода дуже натуральні, але зелень на задньому плані не написана, а понамальована». У статті, надрукованій у часопису «Новини дня» ( від 8 травня 1892 року), письменник і критик Микола Александров писав, що картина «Коло виру» є «чисто професорським витвором» — на його думку, «вона широко, вільно написана; вона сповнена гармонії в тонах; але вона не чіпає глядача; вона, наче етюд, дає лише натяк на мотив, але не діє на нашу душу захоплююче чарівно, як діє сама природа і як обов'язково має діяти художня творчість».
Того ж 1892 року, прямо з вистави, картину придбано в автора Павлом Третьяковим за три тисячі рублів. Незабаром після цього Павло Михайлович попросив митця попрацювати над зображенням води на передньому плані — можливо, однією з причин послужив не зовсім схвальний відгук Рєпіна. У листі до Третьякова від 13 травня 1892 року Левітан повідомляв: «Не подумайте, що я забув Ваше прохання і мою власну свідомість виправити воду в моєму „Коло нурта“. Я не наважувався переписувати його доти, доки не перевірю цей мотив з натурою. Тепер напишу кілька мотивів води і наприкінці травня приїду до Москви і почну переробляти картину».
Мистецтвознавець Олексій Федоров-Давидов висловлював припущення, що саме при цій переробці картини Левітан датував її 1892 роком, оскільки варіант, представлений у лютому на пересувній виставці, швидше за все, був готовий ще наприкінці 1891 року. Ба більше, наявність етюдів із зображенням води, використаних Левітаном при доопрацюванні полотна, викликало суперечки про те, де ж насправді знаходиться місце, змальоване на картині.
Письменник та мистецтвознавець Володимир Притков, автор життєпису митця, повідомляв, що ці пізніші етюди були написані Левітаном влітку 1892 року у Владимирській губернії, коли він жив у маєтку Городок, розташованому неподалік станції Болдіно Московсько-Нижегородської залізниці. За свідченням краєзнавця , Левітан писав ці етюди коло річки Липні (очевидно, мається на увазі Велика Липня), на околицях села Аббакумово (нині в межах міста Костерьово). Ґрунтуючись на цих подробицях, Притков дійшов висновку, що, як і раннє полотно Левітана «Тиха обитель», картину «Коло виру» можна розглядати як «синтетичний пейзаж», що містить у собі поєднання вражень митця різних місць. Олексій Федоров-Давидов не погодився з цим висновком, вважаючи, що ці етюди, зроблені в іншому місці, були використані Левітаном лише для доопрацювання зображення води, що «не змінювало характер образу краєвиду, який є не що інше, як у певному розумінні тлумачена митцем, але все ж таки натура».
Наприкінці серпня 1892 року 20-та пересувна виставка продовжила свою подорож іншими містами Російської імперії, яка завершилася наприкінці лютого 1893 року. За цей час вистава побувала у Харкові (у серпні — вересні), Полтаві (у жовтні), Єлисаветграді (у листопаді; сучасний Кропивницький), Одесі (у листопаді — грудні), Кишиневі (у грудні — січні) та Києві (у січні — лютому). Рецензенти ряду видань, що виходили в цих містах, розкритикували картину «Коло виру». Автор статті в одеському часописі «Новоросійський телеграф» ( від 6 грудня 1892 року) писав: «Ріже очі трьома колодами загатки картина пана Левітана „Коло виру“; так б'ють у вічі ці колоди, що, крім них, ви вже нічого не бачите». Рецензент київської газети «Киянин» ( від 17 лютого 1893 року), котрий писав під псевдонімом «Дилетант», визнавав, що «сам вир зображений дуже правдиво», але при цьому зазначав, що «переслідування за «враженням» і тут послужило митцю погану службу, змусивши його намалювати на задньому плані неприродно похмуру і грубу хащу, а вгорі такі ж хмари для посилення того ж похмурого колориту».