«Зачароване місце» — повість Миколи Васильовича Гоголя з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки».
Історія публікації Надрукована вперше у 1832 році у другій книжці «Вечори на хуторі біля Диканьки». Рукопис невідомий. Його відсутність унеможливлює точне датування твору. Спираючись на те, що «Зачароване місце» має підзаголовок «Бувальщина, розказана дяком ***ської церкви», яким позначено «Вечір проти Івана Купала» та «Запропаща грамота», і викладено в тій же манері, передбачається, що це твір належить до групи ранніх повістей «Вечорів» і написано його у 1829—1830 роках. У повісті сплітаються два основні мотиви: добування скарбу та дії чортів в «обманних» («зачарованих») місцях.
Сюжет Оповідач пояснює:
Наступного вечора, захопивши заступ і лопату, попрямував до попового городу. Ось за всіма прикметами вийшов у поле на давнє місце: і голубник стирчить, а гумна не видно. Пішов ближче до гумна — пропала голубниця. А тут припустив дощ, і дід так і не знайшов місця, прибіг із лайкою назад. Назавтра ввечері пішов він із заступом прокопати нову грядку. Все впізнав він: і гумно, і голубник, і могилку з наваленою гіллякою. На могилі лежав камінь. Обкопавши, дід відвалив його і хотів був понюхати тютюн, як хтось чхнув у нього над головою. Озирнувся — нема нікого. Взявся дід копати і знайшов казан. «А, голубчику, ось де ти!» — вигукнув дід. Те саме сказав і пташиний ніс, і бараняча голова з верхівки дерева, і ведмідь. «Та тут страшно слово сказати», — промимрив дід, а слідом за ним і пташиний ніс, і голова барана, і ведмідь. Дід хоче бігти — під ногами крутячи без дна, над головою гора нависла. Дід кинув казан, і все стало як і раніше. Вирішивши, що нечиста сила тільки лякає, він схопив казан і кинувся тікати.
О цій порі на баштані і діти, і мати, що прийшла, дивувалися, куди подівся дід. Повечерявши, пішла мати вилити гарячі помиї, а назустріч їй бочка повзе: видно, хтось із дітей, пустуючи, штовхає її ззаду. Мати хлюпнула в неї помиями. Виявилося, що то дід. Відкрили дідів казан, а в ньому сміття і «соромно сказати, що таке». З тих пір заклявся дід вірити чортові, прокляте місце загородив тином, а коли найняли поле під баштан сусідні козаки, на зачарованому місці сходило таке, що й розібрати не можна: кавун не кавун, гарбуз не гарбуз, огірок не огірок… чорт знає що!
Примітки
Література
Бланк К. По заколдованным местам Гоголя // Новое лит. обозрение. — М., 1995. — № 11. — С. 177—179 Фаустов А. Заколдованное место у Гоголя и Пушкина: несколько замечаний // Гоголеведческие студии. — Ніеин, 2000. — Вып. 5. — С. 150—155.