Вільям Вілберфорс (; 24 серпня 1759, Кінгстон-апон-Галл — 29 липня 1833, Белгравія) — британський політик, філантроп і лідер руху за скасування работоргівлі. Почав свою політичну кар'єру в 1780 році. Незалежний Член парламенту Сполученого Королівства (1801—1825) та Великої Британії (1780—1801). У 1785 році став євангельським християнином, що призвело до серйозних змін в його способі життя і довічному прагненню до реформ.
У 1787 році він вступив в контакт з і групою активістів, які виступали проти работоргівлі, включаючи: Ґренвіль Шарпа, і . Всі переконали Вілберфорса взятися за справу скасування рабства, і незабаром він став провідним англійським аболіціоністом. Очолював парламентську кампанію проти британської работоргівлі протягом 20-ти років до прийняття «Акту про работоргівлю 1807 року»Джон Коффі, "‘Tremble, Britannia!’: Страх, проведення та скасування работоргівлі, 1758—1807." English Historical Review 127.527 (2012): 844-881.. Вілберфорс був переконаний у важливості: релігії, моралі та освіти. Виступав за такі справи і кампанії, як — Товариство боротьби з розпустою, Британська місіонерська діяльність в Індії, створення Вільної колонії в Сьєрра-Леоне, заснування і . За його підтримки було засновано Британське та Іноземне Біблійне Товариство.
Його консерватизм призвів до того, що він підтримував політично і соціально суперечливі закони, що викликало критику та ігнорував несправедливість у себе вдома, в той час як за кордоном проводив кампанії на захист поневолених .
Біографія
Вілберфорс народився 24 серпня 1759 року в будинку на Хай-стріт в Галлі, Східний Йоркшир, Англія, єдиний син Роберта Вілберфорса (1728—1768), багатого торговця, і його дружини Елізабет Берд (1730—1798). Його дід, Вільям (1690—1774), сколотив сімейний стан на морській торгівлі з Балтійськими країнами і переробці цукру. Був партнером у компанії, яка побудувала Старий цукровий будинок на Лайм-стріт в Галлі, яка імпортувала цукор-сирець з плантацій у Вест-Індії. Обирався 2-чі мером — Галла.
У дитинстві Вілберфорс був маленьким, болючим і тендітним дитиною з поганим зором. У 1767 році почав відвідувати Граматичну школу в Галлі, яку в той час очолював молодий, енергійний директор — , який став його другом на все життя. Вілберфорс користувався сприятливою атмосферою в школі, поки смерть його батька в 1768 році не призвела до змін в його житлових умовах. Оскільки його мати не справлялася, 9-річного Вілберфорса відправили до процвітаючих дядька і тітки з будинками в Сент-Джеймс-Плейс, Лондон, і Вімблдоні, в той час селі в 7 милях (11 км) на північний захід від Лондона. Протягом двох років він відвідував «байдужу» Школу-інтернат в . Канікули він проводив у Вімблдоні, де дуже полюбив своїх родичів. Зацікавився євангельським християнством завдяки впливу своїх родичів, особливо своєї тітки Ганни, сестри багатого християнського торговця — , філантропа і прихильника провідного методистського проповідника — Джорджа Вайтфільда. Мати і дід Вілберфорса, які сповідували англіканську церкву, стривожені цим нонконформістським впливом і його схильністю до євангелізму, привезли 12-річного хлопчика назад в Галл в 1771 році. Вілберфорс був «убитий» горем через розлуку з тіткою і дядьком. Його сім'я була проти повернення в Граматичну школу, оскільки директор школи став методистом, тому Вілберфорс продовжив освіту в прилеглій з — 1771 по 1776 рік. Під впливом методистських докорів сумління він спочатку противився жвавому світському життю, але в міру ослаблення релігійного запалу він став відвідувати: театр, бали і грати в карти.
У жовтні 1776 року, у віці 17 років, Вілберфорс вступив до , Кембридж. Смерть його діда в 1774 році і дядька три роки по тому залишила його незалежно багатим, і в результаті у нього не було ні схильності, ні необхідності займатися серйозною навчанням. Замість цього він з головою занурився в світське студентське життя і вів гедоністичний спосіб життя, насолоджуючись картами, азартними іграми і пізніми нічними пиятиками — хоча деякі надмірності його однокурсників були йому неприємні. Дотепний, щедрий і прекрасний співрозмовник, Вілберфорс був популярною фігурою. У нього було багато друзів, в тому числі і більш старанний майбутній прем'єр-міністр — Вільям Пітт (молодший). Попри свій спосіб життя і відсутність інтересу до навчання, він зумів скласти іспити і в 1781 році отримав ступінь бакалавра мистецтв, а в 1788 році — магістра мистецтв.
Рання кар'єра
Вілберфорс почав замислюватися про політичну кар'єру ще в університеті взимку 1779—1780 років, коли Вільям і Пітт часто спостерігали за дебатами в Палаті громад з галереї. Пітт, вже налаштований на політичну кар'єру, закликав Вілберфорса приєднатися до нього і отримати місце в парламенті. У вересні 1780 року, у віці 21-го року і бувши ще студентом, Вілберфорс був обраний Членом парламенту Сполученого Королівства, витративши більше — 8000 унтів стерлінгів, як було прийнято в той час, щоб забезпечити собі необхідні голоси. Вільний від фінансового тиску, Вілберфорс засідав як незалежний політик, вирішивши бути «людиною без партії». Критикований іноді за непослідовність, він підтримував уряди — Торі і Вігів у відповідності зі своєю совістю, тісно співпрацюючи з партією влади і голосуючи за конкретними заходами відповідно до їх достоїнствами.
Вілберфорс регулярно відвідував Парламент, але він також вів активне світське життя, ставши прихильником гральних , таких як — «Goostree's» і «Boodle's» в Пел-Мел, Лондон. Письменниця Жермена де Сталь називала його «найдотепнішою людиною в Англії», а Георг IV, за словами Джорджіани Кавендіш, говорив, що «готовий піти куди завгодно, аби почути спів Вілберфорса».
Вілберфорс використовував свій голос, щоб виголосити політичні промови; автор і письменник — Джеймс Босвелл був свідком красномовства Вілберфорса в Палаті громад і зазначив: «Я бачив, як те, що здавалося простою креветкою, примостилося на столі; але поки я слухав, він ріс і ріс, поки креветка не стала китом». Під час частих змін уряду в 1781—1784 роках Вілберфорс підтримував свого друга Пітта в парламентських дебатах.
Осені 1783 року Пітт, Вілберфорс і (згодом став шурином Пітта) вирушили до Франції на 6-тижневий спільний відпочинок. Після важкого початку в Реймсі, де їх присутність викликала підозру поліції, що вони англійські шпигуни, вони відвідали Париж, зустрілися з — Бенджаміном Франкліном, Жильбером де Лафаєтом, Марією-Антуанеттою і Людовиком XVI, і приєдналися до французького двору в Фонтенбло.
Пітт став прем'єр-міністром у грудні 1783 року, а Вілберфорс був одним з ключових прихильників його уряду меншості. Попри їх тісну дружбу, немає ніяких даних про те, що Пітт пропонував Вілберфорсу міністерську посаду в цьому або майбутніх урядах. Можливо, це було пов'язано з бажанням Вілберфорса залишатися незалежним Членом парламенту. В якості альтернативи, часті запізнення і неорганізованість Вілберфорса, а також його хронічні проблеми із зором, через які іноді неможливо було читати, могли переконати Пітта в тому, що його довірений друг не годиться на міністерську посаду. Вілберфорс ніколи не домагався посади і ніколи не отримував пропозицій. Коли Парламент був розпущений навесні 1784 року, Вілберфорс вирішив виставити свою кандидатуру від графства Йоркшир на . 6 квітня він був обраний Членом парламенту від Йоркшира у віці 24-х років.
Конверсія
У жовтні 1784 року Вілберфорс вирушив у подорож Європою, яка зрештою змінить його життя і визначить його майбутню кар'єру. Подорожував з матір'ю і сестрою в компанії , блискучого молодшого брата свого колишнього директора школи, який був дійсним членом , Кембридж, того року, коли Вілберфорс вперше вступив туди. Вони відвідали Французьку Рив'єру і насолоджувалися звичайним проведенням часу — вечерями, картами та азартними іграми. У лютому 1785 року Вілберфорс тимчасово повернувся до Лондона, щоб підтримати пропозиції Пітта щодо парламентських реформ. Він приєднався до партії в — Генуї, Італія, звідки вони продовжили своє турне до Швейцарії. Міллер супроводжував Вілберфорса до Англії, і під час подорожі вони читали «Виникнення і розвиток релігії в душі» , одного з провідних англійських нонконформістів початку XVIII століття.
Після того, як в молодості Вілберфорс зацікавився євангельською релігією, його шлях до віри, схоже, почався заново в цей час. Почав рано вставати, щоб читати Біблію і молитися, вів особистий щоденник. Він пережив , шкодуючи про своє минуле життя і вирішивши присвятити своє майбутнє життя і роботу служінню Богу. Його звернення змінило деякі його звички, але не характер: зовні він залишався веселим, зацікавленим і шанобливим, тактовно переконуючи інших у своїй новій вірі. Всередині ж він пережив болісну боротьбу і став невпинно самокритичним, суворо засуджуючи свою духовність, використання часу, марнославство, самоконтроль і відносини з іншими.
У той час релігійний ентузіазм, як правило, вважався соціальним проступком і піддавався осуду у ввічливому суспільстві. Євангелісти з вищого класу, такі як — , методистський Член парламенту від Шропширу, і , піддавалися презирству і насмішкам, і звернення Вілберфорса змусило його задуматися про те, чи варто йому залишатися в суспільному житті. Він звернувся за порадою до , провідного священика того часу і ректора (духовного) в Лондонському Сіті. Ньютон і Пітт радили йому залишатися в політиці, і він вирішив робити це «з великою ретельністю і сумлінністю». Надалі його політичні погляди визначалися його вірою і бажанням просувати християнство і християнську етику в особистому і суспільному житті. Його погляди часто були глибоко консервативними, він виступав проти радикальних змін у Богом даному політичному і соціальному порядку, і фокусувався на таких питаннях, як і викорінення аморальності за допомогою освіти і реформ. В результаті, йому часто не довіряли прогресивні голоси через його консерватизм, і до нього з підозрою ставилися багато торі, які вважали євангелістів радикалами, які прагнуть до повалення церкви і держави.
У 1786 році Вілберфорс орендував будинок в , Вестмінстер, щоб бути поруч з Парламентом. Почав використовувати своє становище в Парламенті для проведення реформ, представивши законопроєкт про реєстрацію, що пропонує обмежені зміни в процедурах парламентських виборів. Він вніс законопроєкт про продовження заходи, що дозволяє розтин після страти злочинців, таких як — ґвалтівники, палії і злодії. Законопроєкт також виступав за скорочення термінів покарання для жінок, засуджених за зраду-злочин, який в той час включав вбивство чоловіка. Палата громад прийняла обидва законопроєкти, але вони зазнали поразки в Палаті лордів.
Скасування трансатлантичної работоргівлі Початкове рішення
Британці почали брати участь в работоргівлі в XVI столітті. До 1783 року трикутний маршрут, за яким товари британського виробництва доставлялися в Африку для покупки рабів, поневолених перевозили до Вест-Індії, а потім доставляли вирощені рабами продукти, такі як — цукор, тютюн і бавовна, до Британії, становив близько — 80% доходів Великої Британії від зовнішньої торгівлі. Британські кораблі домінували в работоргівлі, постачаючи: французькі, іспанські, голландські, португальські та британські колонії, і в пікові роки перевезли 40 тис. поневолених чоловіків, жінок і дітей через Атлантику в жахливих умовах середнього проходу. З приблизно — 11 млн африканців, перевезених в рабство, близько — 1,4 мільйона загинули під час плавання.