Пекурі́вка — село в Україні, у Городнянській міській громаді Чернігівського району Чернігівської області. До 2017 у складі Пекурівської сільської ради, було його єдиним населеним пунктом та адміністративним центром.
У селі є чотири вулиці: «Леніна», «Гагаріна», «Набережна», «Слобідська». У селі є помічник Голови Комітету Українського «Національного комітету по боротьбі з корупцією».Помічники Голови Комітету _ Національний Комітет по боротьбі з корупцією
Географія Селом протікає річка Безіменна, права притока Смячі. На північ від села розташований ботанічний заказник місцевого значення «Тупичівська Дача-II» (частина лісового масиву).
Історія
VIII—XIII століття В Городнянському районі близько сіл Смичин, Пекурівка та Дібрівне були знайдені ранньослов'янські поселення перших століть н. е., северянське городище (VIII—IX ст.), курганний могильник і два поселення періоду Київської Русі (IX—XIII ст.). Поселення «Пекурівка-1» (2-1 тис. до н. е., XI—XIII ст. н. е.) — (пам'ятка 74-214-0291) за 0,2 км на захід від МТФ біля зах. окол. села Пекурівка Поселення «Пекурівка-2» (X—XIII ст. н. е.) — (пам'ятка 74-214-0292) в центрі села Пекурівка Поселення «Пекурівка-3» (2 тис. до н. е., X—XIII ст. н. е.) — (пам'ятка 74-214-0293) за 0,2 км на пн-сх від сх. окол. села Пекурівка Поселення «Пекурівка-ферма» (II—I тис. до н. е., X—XI ст.) — (пам'ятка 74-214-0336)
XVII століття Згідно з наявними документами Пекурівка існувало ще до 1648 року. 1632 року Пекурівкою володів гетьман Семен Перев'язка, а після того, як він втік до поляків, селом володів його зять Політика (Полетика?), сотник Седнівської сотні Чернігівського полку, свояк гетьмана Дем'яна Ігнатовича.; ;
C 1672 село Пекурівка входило до Городнянської сотні (існувала з 1672 до 1782 рр.) Чернігівського полку Війська ЗапорізькогоИнфорормация приведена на сайте со ссылкой на книгу Заруба В. М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 рр. — Дніпропетровськ, 2007. — С. 136. та виконувало послушенство на ранг полковникам чернігівським Війська Запорізького (тобто населення села мало виконувати відомі повинності по відношенню до полковника Чернігівського полку).
XVIII століття
У 1702 року полковник Чернігівського полку (1672—1685), генеральний обозний (1685—1702) Василь Дунін-Борковський помер та залишив у спадок вдові та дітям всі свої володіння, у тому числі і с. Пекурівку, на що вдова Марія Степанівна Шуба з двома дітьми Андрієм та Михайлом отримали гетьманські універсали на маєтки від 25 листопада 1704 року, 16 листопада 1706 та 20 лютого 1719 Зокрема, згідно з цих документів серед інших маєтків вдові з дітьми передавалася «Пекурівка з руднею там же прилеглою» («Пекаровка съ руднею»), отже в ті часи в Пекурівці виплавляли залізо.
Обидва сини полковника були бунчуковими товаришами, так само як і їх батько. Їхній батько прожив багате подіями життя від польського шляхтича до генерального обозного, кілька разів їздив посланцем до Москви, у тому числі з Мазепою, примножив свої спадкові володіння, отримуючи гетьманські універсали та царські грамоти на рангові маєтки, тому спадщина була дуже великим на ті часи, у різних місцевостях. Зокрема, крім інших маєтків, у селі Пекурівка Андрію Васильовичу Дуніну-Борковському (синові чернігівського полковника) у спадок перейшло 47 дворів, які до полковніцтва його батька належало «на ранг» полковника, що було зафіксовано Генеральним слідством про маєтності Чернігівського полку 1729 року. Крім того, друга дружина Андрія Васильовича, дочка генерального обозного Катерина Яківна Лизогуб володіла ще 8 дворами в Пекурівці (крім інших володінь). Згідно ревізії Чернігівського полку 1732 року в селі Пекурівка («в деревне Пекаровце») був шинок, який належав бунчуковому Семену Лизогубу. Згідно полкових ревізій Андрію Дуніну-Борковському крім маєтків в інших місцевостях належало в селі Пекурівка 1732 року 45 дворів (11 ґрунтових, 21 малоґрунтових і 13 убогих), 1739 року 38 дворів, 1740 року — 32, в 1741 — 35. Імовірно, Андрій Дунін-Борковський помер наприкінці 1743 або початку 1744 (його брат Михайло помер набагато раніше — 1727 року).
Старшому синові Андрія, бунчукового товаришу Василю Андрійовичу Дуніну-Борковському (1725—1781) крім володінь в інших маєтках, у 1747 році в Пекурівці належали шинок і 29 дворів (37 будинків) посполитих людей (вільних людей, яким належала земля і які повинні були віддавати послушенство), а його братові, теж бунчукового товаришу Якову Андрійовичу Дуніну-Борковському в Пекурівці належало 13 дворів посполитих і 14 дворів подсуседков (вільні люди, які жили на землі господаря та віддавали йому частину врожаю або інші повинності), в 1755 — 25 дворів, в 1760 — 55 будинків. Відповідно, вже 1747 року в Пекурівка був шинок.
З того часу і до радянських часів відомостей про село Пекурівка в доступних джерелах дуже мало. Можна припустити, що як і на всій території України, відбувалося поступовий викуп землі у селян та закріплення селян за ділянками.
XIX століття
У 1852 році в Пекурівці відмовилися коритися селяни поміщиків Берковських«Берковских» — так зазначено в джерелі. Втихомирювати селян була спрямована рота Чернігівського ВГБ (внутрішні війська). Наказом № 221 від 2 грудня 1852 командир окремого Корпусу внутрішньої варти Микола Іванович Гартунг зазначив штабс-капітана, що командував ротою, який «відмінною своєю старанністю та розсудливою розпорядливістю сприяв їх приведенню до покори».Приказы по ОКВС за 1852 р. (Библиотека РГВИА, № 24066). — Цитируется по книге
На карті 1857 вказані на краю Пекурівка виробництво цукру (на місці, де за радянських часів були колгоспні корівники) та костопальня (поруч з лісом), з'єднані дорогою.
У 1859 році село Пекурівка вже було власницьким селищем () і в ній налічувалося 109 дворів, у яких проживало 822 особи, у тому числі 396 чоловіків і 426 жінок. У той час в селі працювало два заводи: бурякоцукровий та цегельний.«Черниговская губерния. Список населенных мест по сведениям 1859 р.», Санкт-Петербург, 1866 р. У 1897 році (розташування села визначалося щодо Санкт-Петербурзького поштового тракту — по праву сторону від цього тракту у напрямку від м. Городня в м. Чернігів; при безіменному струмку та колодязях) в селі Пекурівка вже проживало 1526 осіб (750 чоловіків і 776 жінок), з яких православними були 1511 осіб."Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий по данным первой всеобщей переписи населения 1897 р. ", Санкт-Петербург, 1905 р.
Чоловіки села, так само як і решта чоловічого населення Російської імперії, з 1874 року проходили обов'язкову строкову службу в армії (а також на флоті) та брали участь у військових діях. Так, жителі села брали участь у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр. У цій війні загинула одна людина з Пекурівки: Рудка Нестор Павлович, який служив в 17-ом Архангелогородськом піхотном полку, загинув в липні 1877.
XX століття
Радянський період до Німецько-радянської війни
У 1923 році населення села становило 1916 осіб, які вели 339 господарств. У селі діяла 1 школа. В селі проживали представники різних релігійних конфесій. Наприклад, в 1924 р. Пекурівская громада євангельських християн баптистів Тупичевської району налічувала 27 осіб (з них 15 чоловіків у віці від 18 до 60 років і 12 жінок у віці від 18 років до 65 років). На 1 січня 1926 ця громада вже налічувала 78 осіб, які в першому кварталі 1926 на свої кошти будували спільну молельню.
У радянські часи згідно з Українською «Національної книги пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років в Україні» кількість встановлених жертв становить 73 особи. Уродженка села Пекурівка Білан Прасковія Іванівна проживала в селі з 1932 по 1945 роки і згадує, що в с. Пекурівка відбувався активний процес розкуркулення, вилучення худоби та зерна. У людей не було роботи, вони збирали конюшину, пекли її і їли. Однак в цих свідченнях не вистачає вказівки на період, про який згадує очевидець, тому не ясно, про який конкретно час йде мова, чи збігається цей час з періодом, який відносять до періоду голодомору.
У 1935 році було введено в експлуатацію будівлю, яка функціонувала і у 2011 році — використовувалася як головний навчальний корпус загальноосвітньої школи (вул. Гагаріна 21). (У 1960-х роках у школі навчалося до 300 учнів одночасно.)
Німецько-радянська війна
Наприкінці серпня 1941 року під час операції з ліквідації прориву противника в районі Городні лівий фланг 21-ой армії в районі Пекурівка забезпечував 15-й стрілецький корпус Південно-Західного фронту.
Багато уродженців села воювали на фронтах Німецько-радянської війни. Багато було поранено, пропали безвісти, загинули на фронтах і в полоні. 189 уродженців села внесені до Книги Пам'яті України. Деякі з них внесені не лише в Книгу Пам'яті Чернігова та Чернігівської області, а й в Книги Пам'яті інших регіонів та військових частин України та країн колишнього СРСР.Деякі з уродженців села внесені не лише в Книгу Пам'яті Чернігова та Чернігівської області, а й в Книги Пам'яті інших регіонів та військових частин України та країн колишнього СРСР. Ось деякі з них:
Левкович Микола Тихонович (1911 — 10.1941), червоноармієць — пропав безвісти під час важких боїв у жовтні 1941 року, внесений до Книги пам'яті 250 Бобруйської Червонопрапорної ордена Суворова II ступеня стрілецької дивізії. — Даниленко Микита Харитонович (1918 р. — 6.02.1942), червоноармієць 22 ОБО — помер від ран, внесений до Тульської обласної Книгу Пам'яті (Том 11) — Ларченко Андрій Семенович (1912 — 05.1945), рядовий — загинув, внесений до Книги Пам'яті Москви (Том 15) — Леляк Сергій Титович (1900 — 14.08.1943) — загинув, внесений до Книги Пам'яті Амурської області (Том 2, сторінка 33) — Решедько Михайло Іванович (1923 — 23.02.1944) — загинув, внесений до Книги Пам'яті Амурської області (Том 2, сторінка 342) — Трофименко Іван Максимович (1921 рр. — 12.1942), червоноармієць, стрілець ППС 2233 — пропав безвісти, внесений в електронну Книгу Пам'яті Архангельської області (КП Арх.обл. тому 01/) — Лахненко Віктор Пилипович (1907 — 04.1943), червоноармієць, рядовий — загинув у боях і внесений до книги пам'яті Луганській області. — За відомостями Сайту Узагальненого банку даних «Меморіал» понад 7 уродженців села загинули в полоні. У Книгу пам'яті України внесені загиблі в полоні червоноармійці-уродженці села Волоський Василь Сергійович (28.11.1921-27.03.1942), Кравець Іван Осипович (1.09.1900-26.05.1943), Михаленко Іван Опанасович (1.01.1907 — 15.04.1942), Шогалка Іван Петрович (10.10.1921 — 9.06.1944).
Серед загиблих уродженців села були офіцери Червоної Армії: молодший лейтенант Ходико Микола Трохимович (1918-31.07.1942) — будучи командиром взводу окремої роти ПТР 50-ї Окремої стрілецької бригади 1-ї ударної армії, був поранений в бою 5 квітня 1942 в районі села Борисівка Ст Російського району Ленінградської області; вилікувався в госпіталі та продовжив службу на фронті; на посаді зам.командіра роти ПТР 399 стрілецького полку 111 стрілецької дивізії був убитий 31 липня 1942 у села Ново-Семенівська Ржевського району Калінінської області; лейтенант Ларченко Григорій Олександрович (1922 — 10 або 11.01.1944) — будучи командиром стрілецького взводу 2-ї стрілецької роти 793-го стрілецького полку 213-ї стрілецької дивізії, був убитий у бою в районі с. Шпакове Ново-Миргородського району Кіровоградської області.
Серед незаконно репресованих в період радянської влади теж є уродженці села Пекурівка. Так, Семеняко Лев Степанович (род.в 1882 — дата смерті невідома) був засуджений 1943 року до 5 років виправно-трудових таборів за статтею 58-10 КК РРФСР, а 1990 року був реабілітований — ухвалою судової колегії з кримінальних справ Верховного суду РРФСР справу припинено за відсутністю складу злочину — занесений в Книгу пам'яті Хабаровського краю.
Післявоєнний час
У радянський час на території Пекурівської сільської ради діяв колгосп «Зоря».