Team Lotus була дочірньою компанією в автоспорті англійського виробника спортивних автомобілів Lotus Cars. Автомобілі команди використовувались в багатьох категоріях автоспорту, включаючи Формулу-1, Формулу-2, Formula Ford, Formula Junior, IndyCar та гонки на спортивних автомобілях. Навіть через багато років після останньої гонки Team Lotus залишається однією з найуспішніших гоночних команд усіх часів, вигравши сім титулів конструкторів Формули-1, шість перемог в чемпіонаті серед пілотів і Індіанаполіс 500 у Сполучених Штатах між 1962 і 1978 роками. Під керівництвом засновника та головного дизайнера Коліна Чепмена, Lotus відповідав за багато інноваційних та експериментальних розробок в автоспорті, як у технічних, так і в комерційних сферах.
Назва Lotus повернулася до Формули-1 у 2010 році як команда Тоні Фернандеса Lotus Racing. У 2011 році культова чорно-золота ліврея Team Lotus повернулася до Формули-1 як ліврея команди Lotus Renault GP, спонсорована Lotus Cars, а в 2012 році команда була повністю перебрендована як Lotus F1 Team.
1950-і — зародження Lotus Колін Чапмен заснував Lotus Engineering Ltd у 1952 році в Хорнсі, Велика Британія. Lotus досяг швидкого успіху зі спортивними автомобілями Mk 6 1953 року випуску та Mk 8 1954 року. Team Lotus була відокремлена від Lotus Engineering у 1954 році. У 1957 році було оголошено про новий регламент Формули-2, і в Британії кілька організаторів проводили гонки за новими правилами протягом 1956 року. Більшість автомобілів, зареєстрованих того року, були спортивними автомобілями, і вони включали велику кількість Lotus 11 з двигунами Coventry Climax, на чолі з командою Team Lotus Чепмена, гонщиками якої були Кліфф Еллісон і Рег Бікнелл.
Наступного року з'явився Lotus 12. За кермом одного з них у 1958 році Еллісон виграв клас F2 у International Trophy на Сільверстоуні, перемігши Cooper Стюарта Льюїса-Еванса. Type 14 із двигуном Coventry Climax, серійною версією якого в Lotus Cars був оригінальний Lotus Elite, здобув шість перемог у класі, а також кілька разів отримав нагороду «Індекс продуктивності» в гонках 24 години Ле-Мана.
Оскільки в 1952 році двигуни Coventry Climax були збільшені до 2,2 літра, Чепмен вирішив розпочати участь у перегонах Гран-Прі з парою Lotus 12 у Монако в 1958 році. Гонщиками стали Грем Гілл та Кліфф Еллісон. Пізніше того ж року вони були замінені на Lotus 16.
У 1959 році – до того часу двигуни Coventry Climax були збільшені до 2,5 літрів згідно правил Формули – Чепмен продовжив роботу з передньомоторними болідами Формули-1, але мало чого досяг, тому в 1960 році Чепмен перейшов на Lotus 18 із центральним розташуванням двигуна. Згодом успіх компанії спричинив її розширення до такої міри, що їй довелося переїхати в нове приміщення в Честганті.
Домінування в 1960-1970-х Team Lotus здобула свою першу перемогу у Формулі-1, коли Іннес Айрленд виграв Гран-прі США 1961 року. Роком раніше Стірлінг Мосс здобув першу перемогу на боліді Lotus у Монако на Lotus 18, представленому незалежною командою Rob Walker Racing Team.
Були успіхи у Формулі-2 і Формулі Юніор. Справи йшли добре в бізнесі дорожніх автомобілів завдяки Lotus Seven і Lotus Elite, а в 1962 році з’явився Lotus Elan. Більше успіху в гонках принесли 26R, гоночна версія Elan, а в 1963 році – Lotus Cortina, на якому Джек Сірс переміг в Британському чемпіонаті серед седанів, це досягнення повторили Джим Кларк у 1964 році та Алан Манн у Європейському кузовному чемпіонаті 1965 року.
У 1963 році Кларк за кермом Lotus 25 здобув сім перемог та став чемпіоном. Титул 1964 року все ще залишався досяжним до останньої гонки в Мексиці, але через проблеми з Lotus Кларка та BRM Гілла, чемпіонство дісталось Сертісу з Ferrari. Однак у 1965 році Кларк знову домінував, шість перемог на його Lotus 33 дозволили йому знову стати чемпіоном.
Незважаючи на інноваційність, Чапмен був підданий критиці через ненадійність конструкцій його шасі. Число найкращих пілотів, які отримали серйозні травми або загинули в техніці Lotus, було доволі значним, зокрема Стірлінг Мосс, Алан Стейсі, Майк Тейлор, Джим Кларк, Майк Спенс, Боббі Маршман, Грем Гілл, Йохен Ріндт і Ронні Петерсон. У книзі Дейва Фрідмана «Спогади про Індіанаполіс 1961–1969» цитується, що Ден Герні сказав: «Чи вважав я, що Lotus робили все добре? Ні. У нас було декілька проблем з конструкцією цих автомобілів [Indianapolis Lotus 34 і 38]. Але тоді я відчував, що це ціна, яку ви заплатили за те, щоб отримати щось значно краще».
Коли в 1966 році об’єм двигуна Формули-1 збільшився до трьох літрів, команда Lotus виявилась непідготовленою частково через несподіваний провал проекту Coventry Climax 1,5-Litre FWMW Flat-16, який завадив Climax розробити 3-літрового наступника. Вони розпочали сезон із нашвидкуруч підготовленого та неконкурентоспроможного дволітрового двигуна Coventry-Climax FWMV V8, згодом перейшовши на двигун BRM P75 H16 перед Гран-прі Італії, причому новий двигун виявився занадто важким та ненадійним. Перехід на новий Ford Cosworth DFV, розроблений колишнім співробітником Lotus Кітом Даквортом, у 1967 році повернув команді переможну форму.
Хоча їм не вдалося виграти титул у 1967 році, до кінця сезону Lotus 49 і двигун DFV були достатньо допрацьовані, щоб знову зробити команду Lotus домінуючою. Однак у 1968 році Lotus втратив ексклюзивне право на використання DFV. Гран-прі Південної Африки, що відкрив сезон 1968 року, підтвердив перевагу Lotus, коли Джим Кларк і Грем Гілл фінішували першим та другим. Це стало останньою перемогою Кларка. 7 квітня 1968 року Кларк, один із найуспішніших і найвідоміших гонщиків усіх часів, загинув за кермом Lotus 48 на Гоккенгаймринзі в нечемпіонатській гонці Формули-2. У цьому сезоні були представлені крила, як це було раніше на різних автомобілях, включаючи спортивний автомобіль Chaparral. Колін Чапмен представив крихітні передні крила та спойлер на Lotus 49B Гілла на Гран-прі Монако 1968 року. Грем Гілл здобув чемпіонство Формули-1 у 1968 році за кермом Lotus 49.
Приблизно в той самий час Чапмен перевіз Lotus на нову базу в Хетел у Норфолку. На місці колишньої авіабази бомбардувальників RAF Hethel був побудований новий завод, а старі злітно-посадкові смуги були перетворені на випробувальний центр. Офіси та дизайнерські студії були розташовані неподалік від Кеттерінгем Холл, який став штаб-квартирою Team Lotus і Lotus Cars. Додаткові випробування автомобілів проводились в Снеттертоні, за кілька миль від Хетела.
У 1969 році команда витратила багато часу на експерименти з газотурбінним автомобілем, а після чотирьох мокрих гонок у 1968 році — з повним приводом. Обидва були невдалими, тим більше, що усі гонки сезону пройшли без дощу. Вони представили новий революційний автомобіль на сезон 1970 року – клиноподібний Lotus 72.
Новий Lotus 72 був дуже інноваційним автомобілем, який мав торсіонну підвіску, бічні радіатори, внутрішні передні гальма та нависаюче заднє антикрило. У 72 спочатку були проблеми з підвіскою, і Йохен Ріндт здобув щасливу перемогу в Монако на старому 49, коли Джек Бребем розбився на останньому колі, лідируючи. Але коли проблеми з підвіскою були вирішені, болід швидко продемонстрував свою перевагу, і Ріндт домінував у чемпіонаті, поки не загинув у Монці, коли зламався гальмівний вал. Ріндт лише нещодавно почав носити плечовий ремінь, але відмовився використовувати кріплення між ніг, оскільки вважав, що він сповільнюють його вихід із автомобіля у разі пожежі. Коли автомобіль врізався в бар'єр носовою частиною, Ріндт з'їхав уперед, і поясний ремінь спричинив смертельні травми голови та шиї.
Залишок сезону 1970 року був дуже напруженим, оскільки Ferrari наблизилася до незахищеного лідерства Ріндта. Блискуча перемога на Гран-прі США новачка Емерсона Фіттіпальді за кермом Lotus 49, який дебютував на Гран-прі Великої Британії, закріпила чемпіонство Ріндта. Він став єдиним пілотом в історії, який виграв чемпіонат світу посмертно.
Експерименти Lotus 1971 року не принесли жодного серйозного технологічного прогресу, але дозволили Чапмену провести тести з декількома пілотами. У 1972 році команда знову зосередилася на шасі типу 72, а Imperial Tobacco продовжувала спонсорувати команду під новим брендом John Player Special. Автомобілі, які тепер часто називають «JPS», були представлені в новому чорно-золотому кольорі – новому бренді, розробленому, щоб максимально використати рекламну силу автоспорту. Lotus зненацька захопив чемпіонат у 1972 році з 25-річним бразильським гонщиком Емерсоном Фіттіпальді, який на той час став наймолодшим чемпіоном світу, і він утримував це звання до 2005 року, коли чемпіоном став 24-річний Фернандо Алонсо. Команда Lotus також вшосте виграла Кубок конструкторів у 1973 році. Lotus 72 брав участь у гонках Формули-1 протягом п’яти років та виявився більш успішним ніж його потенційна заміна, Lotus 76. Lotus 72 був відправлений на заслужений відпочинок наприкінці сезону 1975 року, оскільки до сезону 1976 року був підготовлений Lotus 77.
Перший в історії автомобіль Формули Форд був побудований навколо боліда Формули-3 Lotus 51.
Чапмен також досяг успіху в Індіанаполісі з Lotus 29, майже вигравши 500 миль Індіанаполіса з першої спроби в 1963 році з Кларком за кермом. Гонка стала початком кінця для старих передньомоторних родстерів Індіанаполіса. В гонці 1964 року Кларк лідирував, але був змушений зійти з дистанції через несправність підвіски. В 1965 році він зміг підкорити найпрестижнішу гонку в США за кермом свого Lotus 38, випередивши найближчого суперника на ціле коло. Це був перший автомобіль із центральним розташуванням двигуна, який виграв Індіанаполіс 500.
Багато успіхів Чапмена прийшли завдяки інноваціям. Lotus 25 був першим монококовим шасі у Формулі-1, 49 був першим відомим автомобілем, який використовував двигун як напружений елемент, Lotus 56 Indycar оснащувався газотурбінним двигуном і був оснащений приводом на чотири колеса, Lotus 63 був першим болідом Формули-1 із центральним розташуванням двигуна та повним приводом, який брав участь у гонках, а 72 відкрив новий шлях у аеродинаміці. Чапмен також був новатором як бос команди. У сезоні 1968 року FIA вирішила дозволити спонсорство після припинення підтримки з боку компаній, пов’язаних з автомобілями, таких як BP, Shell і Firestone. У квітні Team Lotus стала першою заводською командою (поступившись лише Team Gunston, яка виступила на приватному боліді Brabham на Гран-прі Південної Африки 1968 року), яка пофарбувала свої машини в ліврею свого спонсора, болід Кларка Lotus 48 Формули-2 з’явився в Гоккенгаймі. у червоному, золотому та білому кольорах бренду Gold Leaf компанії Imperial Tobacco. Першим болідом Формули-1 у цій лівреї був автомобіль Грема Гілла Lotus 49B на Гран-прі Іспанії 1968 року.
Команда Lotus як конструктор першою здобула 50 перемог в Гран-прі (Ferrari була другою, хто зробив це, вигравши свою першу гонку Формули-1 у 1951 році, за сім років до появи першого автомобіля Lotus в Формулі-1).