Калю́жинці — село в Україні, у Срібнянській селищній громаді Прилуцького району Чернігівської області. Розташоване на р. Утці (лівій притоці р. Удаю), за 35 км від центру громади і за 7 км від автотраси Київ — Суми. Населення становить 543 осіб. До 2017 року орган місцевого самоврядування — Калюжинська сільська рада, якій крім села Калюжинці раніше було підпорядковане село* Підлозове.
Історія Поблизу села збереглися кургани 2-1 тис. до н. е.
Вперше згадуються у 80-х pp. 17 ст. Входили до Полкової, з 1757 до Переволочнянської сотні Прилуцького полку, до Прилуцького пов. (1782—1923), до Срібнянського р-ну Прилуцького округу (1923—1930).
Гетьманщина Вільне військове село до того, як прил. полковн. Лазар Горленко заволодів ним, мабуть, без універсалу гетьмана.
1705 гетьман І. Мазепа надав село прил. полковнику Д. Л. Горленку. 1708 село у нього конфісковане.
1710 гетьман І. Скоропадський видав універсал на село бунчуковому товаришу А. Д. Горленку, у якого воно лишалося до 1715, коли було відібране і віддане спочатку «маршалу Волоокому бану Савину», а потім, у тому ж році, — сербу Гаврилу Милорадовичу. Після смерті Г. Милорадовича (1730) селом володів його син бунчуковий товариш Антон. За ним значилося: 1738-33 двори, 1748-67 дворів, 1752 — 53 двори, 1763-97 дворів (145 хат) і 461 душа селян.
1780 — 100 дворів (150 хат) селян; козаків не було.
Імперський період 1797 наліч. 608 душ чол. статі податкового населення.
Найдавніше знаходження на мапах 1812 рік
В 1859 — 246 дворів , 1571 ж.; діяла дерев. Покровська церква, споруджена Милорадовичами 1743 (перша ц-ва збудована до 1705).
У 1861-66 pp. в К. містилося Волосне правління тимчасовозобов'язаних селян, якому були підпо-рядковані 7 сільс. громад (828 ревіз. душ). Після реорганізаці ї волостей Калюжинці 1867 увійшли до Сокиринської волості 2-го стану.
1886 — 270 дворів селян власників, які входили до семи сільс. громад (4 Милорадовичивські, Скоропадська, Баранівська, Афанасівська), 2 двори міщан та ін., 300 хат, 1557 ж.; діяли: дерев, ц-ва (поновлена 1842), земське початкове однокласне училище (засн. 1866, у віданні земства з 1872), шинок, кузня, 22 вітряки, 5 олійниць.
На 1903 р. в селі числилось коло дві з половиною тисячі мешканців, понад 20 вітряних млинів.
1910 — 381 госп., з них козаків — 11, селян — 358, євреїв — 2, ін. непривілейованих — 4, привілейованих — 6, наліч. 2156 ж., у тому числі 13 теслярів, 8 кравців, 8 шевців, 4 ковалі, 2 слюсари, 172 ткачі, 42 поденники, 10 займалися інтелігентними та 179 — ін. неземлеробськими заняттями, все ін. доросле нас. займалося землеробством. 2288 дес. придатної землі. Землевласниками були поміщики Милорадович, Конах, А. С. Яхонтова. Діяли: Покровська ц-ва (закрита за часів рад. влади), земське початкове училище, у якому навчалося 92 хлопч. та 20 дівчат (1912).
Радянський період У 1923-30 pp. К. — центр сільради. 1925 — 600 дворів, 2724 ж. ; 1930 — 546 дворів, 2579 ж., 1996 — 331 двір, 630 ж.Калюжинці// Шкоропад Д. О., Савон О. А. Прилуччина: Енциклопедичний довідник/ За ред. Г. Ф. Гайдая. — Ніжин: ТОВ "Видавництво «Аспект-Поліграф», 2007. — С. 201.
Населення Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 715 осіб, з яких 303 чоловіки та 412 жінок.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 543 особи.
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваКількістьВідсотокукраїнська53999.26%російська40.74%Усього543100%
Відомі люди Вересай Остап Микитович (1803—1890) — український кобзар. Милорадович Олександра Григорівна (1830—1890) — українська співачка (драм. сопрано). Негрій Антон (бл. 1840 — бл. 1890) — український кобзар, учень Остапа Вересая. Яна Шкарлат (1984-2026) — українська журналістка та військова, народилася в Калюжинцях, прощання було у Прилуках, поховано у Сокиринцях.Отримала звання капітана посмертно: попрощалися з Яною Шкарлат, яка зазнала опіків через атаку РФ по Прилуках 7 квітня, Суспільне Чернігів, 28 квітня 2022
Див. також Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Чернігівська область)
Примітки
Посилання Погода в селі Калюжинці Полное географическое описание нашего Отечества. Том VIII — Малороссия. — С.-Петербург, 1903. — С 363. ВРУ