Декларація прав корінних народів (UNDRIP або DOTROIP) - юридично необов'язкова резолюція, прийнята Організацією Об'єднаних Націй у 2007 році. Вона окреслює та визначає індивідуальні та колективні права корінних народів, включаючи їх права власності на культурне та церемоніальне вираження, ідентичність, мову, зайнятість, охорону здоров’я, освіту та інші питання. Їх право власності також поширюється на охорону їхньої інтелектуальної та культурної власності. Декларація «підкреслює права корінних народів підтримувати та зміцнювати власні інституції, культури та традиції, а також продовжувати свій розвиток відповідно до власних потреб і прагнень». Він «забороняє дискримінацію корінних народів» і «сприяє їх повній та ефективній участі у всіх питаннях, які їх стосуються, і їхньому праву залишатися окремими та здійснювати власні бачення економічного та соціального розвитку».

Мета декларації – заохотити країни співпрацювати з корінними народами для вирішення глобальних проблем, таких як розвиток, багатокультурна демократія та децентралізація.

У четвер, 13 вересня 2007 року, Організація Об'єднаних Націй переважною більшістю 144 голосів проголосувала за Декларацію (4 проти, 11 утрималися).

З 2007 року чотири країни, які голосували проти, змінили свою позицію і тепер підтримують Декларацію. Станом на лютий 2020 року Департамент ООН з економічних і соціальних питань, корінні народи описує (A/RES/61/295) як «...найбільш повний міжнародний документ про права корінних народів. Він встановлює універсальні рамки мінімальних стандартів для виживання, гідності та добробуту корінних народів світу, а також розширює існуючі стандарти прав людини та основних свобод, оскільки вони застосовуються до конкретної ситуації корінних народів».

Як Декларація Генеральної Асамблеї, UNDRIP не є юридично обов’язковим документом відповідно до міжнародного права. Згідно з прес-релізом ООН, він «відображає динамічний розвиток міжнародно-правових норм і відображає прихильність держав-членів ООН рухатися в певних напрямках»; ООН описує це як встановлення «важливого стандарту поводження з корінними народами, який, безсумнівно, стане важливим інструментом для ліквідації порушень прав людини проти 370 мільйонів корінних народів планети та допомоги їм у боротьбі з дискримінацією та маргіналізацією».

UNDRIP кодифікує «історичні невдоволення корінних народів, сучасні виклики та соціально-економічні, політичні та культурні прагнення» і є «кульмінацією зусиль організацій корінних народів протягом багатьох поколінь, щоб привернути міжнародну увагу, забезпечити визнання своїх прагнень та підтримати свої прагнення». політичні програми». Канадійський дослідник і викладач Університету Саскачевана Кен Коутс стверджує, що UNDRIP має потужний резонанс з корінними народами, тоді як національні уряди ще не повністю зрозуміли його вплив.

Історія Підготовка до цієї декларації почалася в 1923 і 1925 роках з робіт вождя Хауденосауні Дескахе і маорі Т. У. Ратани, які намагалися винести питання про нездатність Канади та Нової Зеландії дотримуватися договорів до Ліги Націй, попередниці Організації Об’єднаних Націй. Питання корінних народів у світовому масштабі почали переоцінюватись у 1982 році зі створенням Робочої групи з корінних народів, утвореної Економічною та соціальною радою (ЕКОСОР). Їхня мета полягала у створенні загального документа, який би допоміг захистити права та привілеї корінних народів у всьому світі.

З 1994 по 2006 рр. Декларація проходила численні проєкти , а версія вже була рекомендована Віденською декларацією та Програмою дій у 1993 р.Vienna Declaration and Programme of Action, Part II, paragraph 29.

У четвер, 13 вересня 2007 р., Організація Об'єднаних Націй переважною більшістю 144 голосів проголосувала за Декларацію (4 проти, 11 утрималися). У травні 2016 року Канада офіційно скасувала свій статус заперечувача проти UNDRIP, майже через десять років після того, як він був прийнятий Генеральною Асамблеєю. До 2016 року Австралія, Нова Зеландія та Сполучені Штати Америки, які також проголосували проти Декларації, змінили свої позиції та висловили підтримку.

Поточні програми

Реалізація У кількох постімперських державах із великою кількістю поселенців-колоніалів у загальному населенні триває процеси кращого визнання та реалізації прав корінних народів на практиці. До них належать Нова Зеландія, Канада та Австралія.

Заперечення існування корінних народів Деякі штати не визнають корінні етнічні меншини на своїх територіях як корінні народи, а просто називають їх етнічними меншинами. Багато з цих етнічних меншин маргіналізовані від більшості етнічного населення у відносних соціальних, економічних та політичних показниках, а їхні права корінного населення погано захищені. Серед підписантів UNDRIP, які нехтують наміром, викладеним у статтях UNDRIP, є Китайська Народна Республіка і Соціалістична Республіка В'єтнам.

Мета У зв’язку з минулим і триваючим насильством і знущанням щодо корінних осіб і народів, ООН створила цю юридичну декларацію як прагнення до того, як слід ставитися до корінних осіб і народів.

Ця декларація є резолюцією, тобто вона не є законодавчим документом. Корінні народи не вважаються політичними національними державами і не мають доступу до захисту міжнародного права через міжнародний суд. Стаття 40 стверджує, що корінні народи мають право на справедливі процедури вирішення конфліктів і суперечок з країнами чи іншими сторонами, оскільки корінні народи не можуть використовувати Міжнародний суд, UNDRIP не має вказівок на те, до якої судової влади корінні народи мають подавати скарги.

Метою декларації не є створення нових прав, а скоріше розглядаються такі теми, як примирення корінного населення щодо відновлення та захисту культури, традицій та інституцій корінного населення та прагнення до самовизначеного розвитку.

Зміст Декларація структурована як резолюція Організації Об’єднаних Націй, що містить 23 пункти преамбули та 46 статей. У більшості статей міститься прагнення щодо того, як держава має заохочувати та захищати права корінних народів (див. Положення для додаткового пояснення). Основні теми статей включають:

Права на самовизначення корінних осіб і народів (статті 1 - 8; 33 - 34) Різниця між індивідом і групою людей Права корінних осіб і людей на захист своєї культури за допомогою звичаїв, мов, освіти, засобів масової інформації та релігії, включаючи контроль над своєю інтелектуальною власністю (статті 9 - 15, 16, 25 і 31) Затверджує право корінних народів на власний тип управління та на економічний розвиток (статті 17 - 21, 35 - 37) Права на охорону здоров'я (стаття 23 - 24) Захист підгруп пр. люди похилого віку, жінки та діти (стаття 22) Права на землю з права власності (включаючи репарацію або повернення землі, тобто Стаття 10) щодо екологічних питань (статті 26 - 30, 32) Визначає, як слід розуміти цей документ у майбутньому (статті 38 - 46).

Положення Початок і стаття 2 Декларації передбачають, що «корінні народи рівні з усіма іншими народами» (джерело). Окрім затвердження прав, які мають корінні особи та народи як інші народи, існують статті (23 із 46), які вказують на те, як держави мають взаємодіяти з декларацією. Більшість статей вказують на те, що держави працюють у поєднанні з корінними народами. Деякі заходи, які пропонується вжити країнам:

Повернути землю (стаття 26), обрядові речі (стаття 12), людські рештки (стаття 12) Розмістити «програми моніторингу, підтримки та відновлення здоров’я корінних народів» (стаття 29) Захищати та відстоювати права корінних осіб і народів (підпункт у багатьох статтях; див. Декларацію)

Переговори та адопція Декларація готувалась понад 25 років. Ідея виникла в 1982 році, коли Економічна і Соціальна Рада ООН (ECOSOC) створила свою Робочу групу з корінного населення (WGIP), створену в результаті дослідження спеціального доповідача Хосе Рікардо Мартінеса Кобо з проблеми дискримінації, з якою стикаються корінні народи. Доручена розробити стандарти прав людини, які б захищали корінні народи, у 1985 році Робоча група почала роботу над розробкою проєкту Декларації прав корінних народів. Проєкт був завершений у 1993 році і був поданий на розгляд Підкомісії з питань запобігання дискримінації та захисту меншин, яка дала його схвалення наступного року. Під час цього Міжнародна організація праці прийняла Конвенцію 1989 року про корінні народи та народи, які ведуть племінне життя.

Потім проєкт Декларації було направлено до Комісії з прав людини, яка створила іншу робочу групу для вивчення її умов. Протягом наступних років ця Робоча група збиралася 11 разів, щоб розглянути та уточнити проєкт Декларації та її положення. Прогрес був повільним через занепокоєння деяких держав щодо деяких ключових положень Декларації, таких як право корінних народів на самовизначення та контроль над природними ресурсами, що існують на традиційних землях корінних народів. Остаточна версія Декларації була прийнята 29 червня 2006 р. Радою з прав людини, що складається з 47 членів (орган-наступник Комісії з прав людини), 30 держав-членів підтримали, 2 проти, 12 утрималися та 3 відсутні.

Потім Декларацію (документ A/61/L.67) було передано на розгляд Генеральної Асамблеї, яка проголосувала за прийняття пропозиції 13 вересня 2007 року під час своєї 61-ї чергової сесії.

Голосування було таким: ГолосуванняКількістьКраїни 144 Афганістан, Албанія, Алжир, Андорра, Ангола, Антигуа і Барбуда, Аргентина, Вірменія, Австрія, Багами, Бахрейн, Барбадос, Білорусь, Бельгія, Беліз, Бенін, Болівія, Боснія і Герцеговина, Ботсвана, Бразилія, Бруней-Даруссалам, Болгарія, Буркіна Фасо, Камбоджа, Камерун, Кабо-Верде, Центральноафриканська Республіка, Чилі, Китай, Коморські острови, Конго, Коста-Рика, Хорватія, Куба, Кіпр, Чехія, Корейська Народно-Демократична Республіка, Демократична Республіка Конго, Данія, Джибуті, Домініка, Домініканська Республіка, Еквадор, Єгипет, Сальвадор, Естонія, Фінляндія, Франція, Габон, Німеччина, Гана, Греція, Гватемала, Гвінея, Гаяна, Гаїті, Гондурас, Угорщина, Ісландія, Індія, Індонезія, Іран, Ірак, Ірландія, Італія, Ямайка, Японія, Йорданія, Казахстан, Кувейт, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Латвія, Ліван, Лесото, Ліберія, Лівія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Македонія, Мадагаскар, Малаві, Малайзія, Мальдіви, Малі, Мальта, Маврикій, Мексика, Мікронезія (Федеративні Штати), Молдова, Монако, Монголія, Мозамбік, М'янма, Намібія, Непал, Нідерланди, Нікарагуа, Нігер, Норвегія, Оман, Пакистан, Панама, Парагвай, Перу, Філіппіни, Польща, Португалія, Катар, Республіка Корея, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадини, Сан Марино, Саудівська Аравія, Сенегал, Сербія, Сьєрра-Леоне, Сінгапур, Словаччина, Словенія, Південна Африка, Іспанія, Шрі-Ланка, Судан, Суринам, Свазіленд, Швеція, Швейцарія, Сирія, Таїланд, Тимор-Лешті, Тринідад і Тобаго, Туніс, Туреччина, Об'єднані Арабські Емірати, Велика Британія, Об'єднана Республіка Танзанія, Уругвай, Венесуела, В'єтнам, Ємен, Замбія та Зімбабве 4 Австралія, Канада, Нова Зеландія та Сполучені Штати UN adopts Declaration on Rights of Indigenous Peoples United Nations News Centre, 13 September 2007. 11 Азербайджан, Бангладеш, Бутан, Бурунді, Колумбія, Грузія, Кенія, Нігерія, Російська Федерація, Самоа та Україна 34 Чад, Кот-д'Івуар, Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Ефіопія, Фіджі, Гамбія, Гренада, Гвінея-Бісау, Ізраїль, Кірибаті, Киргизстан, Маршаллові острови, Мавританія, Чорногорія, Марокко, Науру, Палау, Папуа-Нова Гвінея, Руанда, Римська, Сент-Кітс і Невіс, Сан-Томе і Принсипі, Сейшельські острови, Соломонові острови, Сомалі, Таджикистан, Того, Тонга, Туркменістан, Тувалу, Уганда, Узбекистан і Вануату