Історія вігів, тж. історіографія вігів ( або ) — це підхід до історіографії, який представляє історію як подорож від гнітючого та темного минулого до «славетного сьогодення». Описане сьогодення загалом є однію з сучасних форм ліберальної демократії та конституційної монархії: спочатку це був сатиричний термін для патріотичних великих наративів, які вихваляли прийняття Великобританією конституційної монархії та історичний розвиток Вестмінстерської системи. Термін також широко застосовувався в історичних дисциплінах за межами британської історії (наприклад, в історії науки) для опису «будь-якого підпорядкування історії тому, що по суті є телеологічним поглядом на історичний процес». Коли термін використовується в контексті, відмінному від британської історії, перевага віддається «історії вігів» (маленьким регістром).
У британському контексті історики-віги наголошують на зростанні конституційного правління, особистих свободах і науковому прогресі . Цей термін часто застосовують у загальному (і пейоративно) до історій, які представляють минуле як невблаганний марш прогресу до просвітництва. Термін також широко використовується в історії науки для позначення історіографії, яка зосереджується на успішних ланцюгах теорій та експериментів, що призвели до сучасних теорій, ігноруючи при цьому невдалі теорії та тупики.
Історія вігів заклала основу для теорії модернізації та, як результат, розгортання допомоги на розвиток по всьому світу після Другої світової війни, яку іноді критикували як руйнівну для її отримувачів.
Термінологія Британський історик Герберт Баттерфілд ввів термін «історія вігів» у своїй короткій, але впливовій книзі «Інтерпретація історії вігами» (англ. The Whig Interpretation of History) (1931). Свою назву він отримав від британських вігів, прихильників влади парламенту, які виступали проти торі, прихильників влади короля.
Баттерфілд не використовував цей термін щодо британських чи американських партій вігів чи вігізму, а радше мав на меті «школу історіографії дев'ятнадцятого століття, яка вихваляла будь-який прогрес і звично пов'язувала протестантизм із ліберальними поглядами на свободу». Терміни «віг» і «вігізм» зараз широко використовуються, стаючи «універсальними дескрипторами для всіх прогресивних наративів».
Коли ХЕЛ Фішер у 1928 році читав лекцію Релі, він натякнув, що «історики-віги» насправді були вігами (тобто пов'язані з партією вігів або її наступником лібералів) й писали центристські історії, які були «хорошою історією, незважаючи на їхній ентузіазм щодо Гладстона чи лібералів». Юніоністські справи"; це введення терміну було здебільшого гідним похвали, на відміну від пізнішого використання Баттерфілдом, оскільки Фішер аплодував «повчальній і яскравій» історії Маколея. До того часу, коли Баттерфілд писав свою Інтерпретацію вігів, він, можливо, бив мертвого коня: PBM Blaas у своїй книзі Continuity and Anachronism 1978 року стверджував, що сама історія вігів втратила всю життєздатність до 1914 року. Наступні покоління академічні історики відкинули історію вігів через її презентистське та телеологічне припущення, що історія рухається до якоїсь мети.
Інтерпретація історії вігами Мета Баттерфілда при написанні його книги 1931 року полягала в тому, щоб критикувати надто спрощені оповіді (або «скорочення»), які інтерпретували минулі події в термінах сьогодення з метою досягнення «драматизму та очевидної моральної ясності». Баттерфілд особливо зазначив:
Баттерфілд стверджував, що такий підхід до історії скомпрометував роботу історика кількома способами. Наголос на неминучості прогресу призводить до помилкової віри в те, що прогресивна послідовність подій стає «лінією причинно -наслідкових зв'язків», спокушаючи історика не йти далі, щоб досліджувати причини історичних змін. Зосередженість на сьогоденні як меті історичних змін приводить історика до особливого роду «скорочення», вибираючи лише ті події, які здаються важливими з точки зору сучасності.
Він також критикував її за модернізацію минулого: «результатом [історії вігів] є те, що багатьом із нас [історичні постаті] здаються набагато сучаснішими, ніж вони були насправді, і навіть коли ми виправляємо це враження уважнішим вивченням, ми знаходимо це важко пам'ятати про відмінності між їхнім світом і нашим».
Історію вігів також критикують як надто дуалістичну точку зору з героями на боці свободи та свободи проти традиціоналістських лиходіїв, які виступають проти неминучості прогресу. Він також демонструє надто негативний погляд на протиборчі сторони описаних героїв, вважаючи такі партії «нічим не сприяли створенню сьогодення» і, у гіршому випадку, перетворюючи їх на «пустицю, яка виступає як краща фольга для великого віга чесноти». Баттерфілд проілюстрував це, критикуючи погляди Мартіна Лютера та Реформації, які «іноді схильні писати так, ніби протестантизм сам по собі був якимось чином створений для сприяння [процесу секуляризації]» та помилкових уявлень про те, що британська конституція була створена. вігами протистоять торі, а не створені шляхом компромісу та взаємодії, опосередкованої тодішніми політичними обставинами.
Він також відчував, що історія вігів розглядає світ з точки зору моральної гри: що «[історик вігів уявляє себе] непереконливим, якщо він не зможе винести вердикт; і, вивчаючи протестантів і католиків у 16-му столітті, він відчуває, що все ще залишаються незав'язані нитки». повішений, якщо він не зможе показати, яка сторона була права".
Натомість Баттерфілд висуває погляд на історію, наголошуючи на випадковому та умовному характері подій, а не на якомусь неминучому та структурному зрушенні. Крім того, він закликав істориків «пробудити певну чутливість до минулого, чутливість, яка вивчає минуле „заради минулого“, яка насолоджується конкретним і складним, яка „виходить назустріч“ минуле», яка шукає «відмінності між минулим і теперішнім».
Однак десятиліттям пізніше, якщо під тиском Другої світової війни під час війни, Баттерфілд зауважить про інтерпретацію вігів, що «що б це не зробило з нашою історією, воно мало чудовий вплив на нашу політику. . . . У кожному англійці приховано щось на кшталт хвіги, яка ніби смикає серцеві струни» .
Розвиток поглядів Формулювання Баттерфілда згодом привернуло багато уваги, і той вид історичних творів, які він виступав проти в узагальнених термінах, більше не є академічно респектабельним. Незважаючи на полемічний успіх, знамениту книгу Баттерфілда Девід Каннадін розкритикував як «незначну, заплутану, повторювану та поверхневу». Однак щодо англійської традиції ширше Каннадін писав:
Е. Х. Карр у «Що таке історія?» (1961) неоднозначно похвалив книгу як «чудову книгу в багатьох відношеннях», зазначивши, що «хоча вона засуджувала інтерпретацію вігів на приблизно 130 сторінках, у ній не… було названо жодного віга, крім Фокса, який не був істориком. або одного історика, за винятком Ектона, який не був бігою».
Майкл Бентлі аналізує теорію вігів Баттерфілда як посилання на канон істориків 19-го століття в Англії та в Англії (таких як Вільям Стаббс, Джеймс Ентоні Фруд, Е. А. Фрімен, Дж. Р. Грін, В. Е. Х. Лекі, Лорд Ектон, Дж. Р. Сілі, С. Р. Гардінер, Ч. Х. Ферт і Дж. Б. Бері), що фактично виключає небагатьох, окрім Томаса Карлайля . Теорія визначає загальні фактори, а Бентлі коментує:Крім Карлейля, так звані віги були переважно християнськими, переважно англіканськими мислителями, для яких Реформація стала критичним театром дослідження при розгляді походження сучасної Англії. Коли вони писали про історію англійської конституції, як це робили багато хто з них, вони підходили до своєї історії з точки зору того, щоб мати Добру Новину для розповіді . . . Якщо вони не змогли б віднайти величі, яку вони розвинули, якби писали півстоліття тому, вони також не змогли б підтримати свій оптимізм, якби вони дожили до варварства Сомми та Пашендейле . Роджер Скрутон вважає, що теорія, що лежить в основі історії вігів, зосереджена на соціальному прогресі та реакції, причому прогресивні люди показані як переможці та благодійники. За словами Віктора Феске, існує надто велика готовність прийняти класичне формулювання Баттерфілда 1931 року як остаточне.
Історія британських вігів У Британії історія вігів — це погляд на британську історію, який розглядає її як «постійну еволюцію британських парламентських інститутів, за якими доброзичливо спостерігають аристократи-віги та неухильно поширюють соціальний прогрес і процвітання». У ньому описано «неперервність інституцій і практик, починаючи з англосаксонських часів, які надали англійській історії особливий родовід, який прищепив англійській нації особливий характер (як це любили називати віги) і підхід до світу [який] видав закон і надав правовому прецеденту роль у збереженні або розширенні свобод англійців».
Історія Англії Поля Репіна де Туара, опублікована в 1723 році, стала «класичною історією вігів» першої половини вісімнадцятого століття. Рапін стверджував, що англійці зберегли свою стародавню конституцію проти абсолютистських тенденцій Стюартів . Однак історія Репіна втратила своє місце як стандартної історії Англії кінця 18-го та початку 19-го століття на користь історії Девіда Юма .
Коментарі Вільяма Блекстоуна до законів Англії (1765—1769) розкривають багато вігівських рис.
Проте, згідно з Артуром Марвіком, Генрі Галлам був першим істориком-вігами, опублікувавши Конституційну історію Англії в 1827 році, в якій «дуже перебільшено значення „парламентів“ або органів [історики-віги], які вважалися парламентами», водночас прагнучи «інтерпретувати все політична боротьба з точки зору парламентської ситуації в Британії [протягом] дев'ятнадцятого століття, тобто з точки зору вігів-реформаторів, які ведуть хорошу боротьбу проти захисників торі статус-кво».
Девід Юм В «Історії Англії» (1754—1761) Юм кинув виклик поглядам вігів на минуле, а історики-віги, у свою чергу, атакували Юма; але вони не змогли пом'яти його історію. На початку 19 століття деякі історики-віги прийняли погляди Юма, домінуючі протягом попередніх п'ятдесяти років. Ці історики були членами нових вігів навколо Чарльза Джеймса Фокса (1749—1806) і лорда Голланда (1773—1840), які перебували в опозиції до 1830 року, тому «потребували нової історичної філософії». Сам Фокс мав намір написати історію Славетної революції 1688 року, але встиг лише за перший рік правління Якова II . Фрагмент був опублікований у 1808 році. Тоді Джеймс Макінтош намагався написати історію славетної революції вігів, опубліковану в 1834 році як « Історія революції в Англії 1688 року» .
Томас Бабінгтон Маколей Юм все ще домінував в англійській історіографії, але це змінилося, коли Томас Бабінгтон Маколей увійшов у поле, використовуючи роботи Фокса та Макінтоша та колекції рукописів. " Історія Англії " Маколея була опублікована в серії томів з 1848 по 1855 рр. Вона виявилася негайним успіхом, замінивши історію Юма і ставши новою ортодоксією. У першому розділі " Історії Англії " Маколея пропонується:Історія нашої країни протягом останніх ста шістдесяти років — це передусім історія фізичного, морального та інтелектуального вдосконалення. Незважаючи на те, що Маколей був популярним і відомим істориком школи вігів, його робота не була включена в «Тлумачення історії вігами» Баттерфілда 1931 року. За словами Ернста Брейзаха, «його стиль зачаровував публіку, як і його добре відчуття минулого та тверді химерні переконання».
Вільям Стаббс Вільям Стаббс (1825—1901), історик конституції та впливовий вчитель покоління істориків, був автором надзвичайно впливової «Конституційної історії Англії» (опублікованої між 1873—1878 рр.) і став вирішальною фігурою в подальшому виживанні і респектабельність історії вігів. За словами Реби Соффер,