Тиму́р Іва́нович Лито́вченко ( 4 січня 1963, Київ — 29 жовтня 2021, Київ) — український письменник-фантаст, інженер-металург за освітою, член Національної спілки письменників України (НСПУ, з 1997 року) та Національної спілки журналістів України (НСЖУ, з 2002 року), заступник голови Творчого об'єднання пригодників і фантастів при Київській міській організації НСПУ, керівник клубу любителів фантастики «Чумацький шлях»Тимур Литовченко | ПалісадникІнфотека — письменники | Литовченко Тимур , Буквоїд. Інвалід першої групи по захворюванням опорно-рухового апарату.
Тимур Литовченко писав фантастику в різноманітних жанрах, починаючи від науково-популярної і аж до містики та жахів, авантюрно-історичні романи, детективи. Різноманітними є й форми написання творів — від невеликих оповідань, віршів, есе, казок, повістей і аж до романів. Автор понад двадцяти збірок прози й авторських книг . Спочатку писав та публікував твори російською мовою, згодом перейшов на українську. Значну частину власного доробку автор самостійно переклав українською мовою.
Життєпис
Народився Тимур Іванович Литовченко 4 січня 1963 року в Києві. Дитинство та юність провів на Старому Подолі, де було розташоване житло, в котре ще у 1899 році вселився його прадід. В 1980 році Тимур закінчив середню школу з «золотою медаллю»Проєкт «Воскресіння Розстріляного Відродження»: Мій мертвий вчитель Борис Антоненко-Давидович , Сегодня, Київ, 26-31 березня 2015 року. 1986 року отримав «червоний» диплом, закінчивши інженерно-фізичний факультет НТУУ «КПІ» за спеціальністю інженер-металург. Під час навчання на факультеті Тимур познайомився з майбутньою дружиною Оленою.
Протягом 10 років, з 1986 по 1996, Тимур Іванович працював в Інституті електрозварювання, спочатку три роки в Дослідному конструкторсько-технологічному бюро інституту , згодом сім років в лабораторії високотемпературної пайки аж до її закриття в 1996 році. У ці ж роки почав друкувати свої твори. У 1989 році вийшло перше оповідання у газеті («Складне питання»), згодом у журналі («Антропоцентризм». 1995 рік) та колективній збірці («Вечірній кльов», 1996 рік), перший роман в книжковому додатку до газети («До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять», 1996) та перші книги («Влада блискавки» в 1997 році та «Воїни Пекла» в 1998 році, обидві в співавторстві з Олегом Авраменком).
В 1996—1997 роках працював в науково-виробничій фірмі (НВФ) «Фосімпекс», яка збанкрутувала. Паралельно з роботою в НВФ також спробував себе в ролі позаштатного кореспондента газети «Селянська спілка». За спогадами Тимура Івановича, перше своє журналістське завдання він виконав 4 березня 1997 року. Це була стаття про пресконференцію тогочасного віцепрем'єр-міністра України Віктора Пинзеника.
Протягом 1997—1998 років Литовченко працював на посаді редактора відділу (спочатку — відділу політики, згодом — відділу інформації) в газеті «Селянська спілка» під керівництвом головного редактора видання Романа Кухарука. У березні 1998 року за участь у страйку творчих працівників редакції (у зв'язку з невиплатою заробітної плати протягом двох місяців) був звільнений. Покинувши газету, Тимур Литовченко місяць пропрацював на парламентських виборах в передвиборчому штабі Віктора Хмільовського, а після його необрання депутатом — влаштувався фахівцем із зв'язків зі ЗМІ в Спілці орендарів і підприємців України. Одночасно співпрацював з газетами . З жовтня 1998 року по 2000 рік Тимур Іванович — у команді п'ятого міністра Мінвуглепрому Сергія Тулуба, прессекретар Міністерства вугільної промисловості України. З 2000 року (у зв'язку з ліквідацією Мінвуглепрому України) по 2001 рік — головний спеціаліст PR-підрозділу Міністерства палива та енергетики України. Співпрацював з газетою «Атомник України» та журналами , «Паливо + енергетика», «Енергетика та електрифікація».
З серпня 2001 року Литовченко — власний кореспондент по Києву, Київській, Черкаській та Чернігівській областях всеукраїнської газети «Голос Донбасса», співпрацює з загальноукраїнським тижневиком («Дзеркало тижня») та київською газетою «Хрещатик». З літа 2002 року по 2004 рік — керівник відділу «Стиль», згодом «Тема» журналу «ПіК» («Політика і культура»). Одночасно підтримує зв'язки з газетою «Влада і політика» та два з половиною роки на громадських засадах — головний редактор газети «Хадашот», друкованого органу Асоціації єврейських громадських організацій і общин (ВААД) України. Протягом 10 років, з березня 2004 року по 2013 рік — головний редактор журналу «РоботодавецЬ». Одночасно співпрацював з тижневиком «Аргументи і факти» (стрингер київського видання «Аргументи і факти в Україні»), інформагентством УНІАН, вебресурсом «OtherSide» (), був автором серії оглядів «Музвечеря» для вебсайту київського книжкового кафе «Бабуїн». З 16 березня 2014 — головний редактор онлайн журналу для автомобілістів «Webavtopro.Ru».
Помер від коронавірусної хвороби 29 жовтня 2021 року, наступного дня після смерті, внаслідок COVID-19, його дружини, Олени Олексіївни ЛитовченкоУ Києві померло подружжя письменників Тимур і Олена Литовченки , Укрінорм, 29 жовтня 2021Від ковіду майже одночасно померло подружжя українських письменників , BBC, 29 жовтня 2021.
Особисте життя
Улюбленими напоями для Тимура Івановича були міцна солодка чорна каваТимур Литовченко, письменник: «Фантастика задіює 80 % мозкових клітин, що зазвичай просто „сплять“» , Інтерв'ю з України, 6 березня 2008 року., солодке червоне вино і свіже холодне молоко. Улюблене визначення письменницької праці: «Прозаїк пише дупою» — в розумінні, має бути посидющим і цілеспрямованим. Улюблене визначення якості письменницької праці знайшов у Володимира Висоцького: «». Улюблене визначення журналістської праці — у Костянтина Симонова: «». Критерієм оцінки якості журналістської праці Литовченка була фраза: «Коли тебе назвали сволотою — отже, ти почав працювати добре! Якщо пристрелили з-за рогу — отже, спрацював просто чудово!» Життєве кредо Тимура Івановича: «З Богом! ..» Дружина Литовченко Олена Олексіївна (народилася 1963 року в Ташкенті, хоча її батько родом з Мотовилівки, а мати походить зі шляхетського роду Уханьських, що проживали в теперішній гміні Ухані Грубешівського повіту Люблінського воєводства у східній Польщі, одружилися в 1984 році), з 2011 року є співавтором його творів, донька Людмила (1985 року народження).
Літературна творчість і громадська діяльність
1980 — 1990-ті За власними спогадами, Тимур мріяв стати прозаїком-фантастом з 11-річного віку. Перше своє оповідання написав у 12 років. Як згадує Тимур Іванович,
Починаючи з 1984 року, ще навчаючись на четвертому курсі КПІ, Литовченко серйозно зайнявся написанням літературних творів.
Тимур Іванович продовжував займатись літературною діяльністю й у роки роботи в інституті електрозварювання імені Патона. В 1984—1989 неодноразово надсилав свої рукописи в Москву, до редакцій журналів «Вокруг света» та «Техника – молодежи», які, проте, не були опубліковані. У лютому 1989 року в київській газеті «Молода гвардія» побачила світ його перша художня публікація в періодичній пресі — оповідання «Складне питання» (). Того ж року Литовченко став членом київського клубу любителів фантастики «Перевал».
В 1990 році Тимур Іванович написав російською мовою оповідання , яке у 1995 році було надруковане в київському журналі «Радуга», щомісячнику Правління НСПУ. Але набагато більшу популярність твору принесло потрапляння у російськомовний сегмент «всесвітньої павутини» та поширення серед значної кількості інтернет-бібліотек. Сюжетна ліня оповідання доволі проста, в ній на побутовий фон накладаються містично-апокаліптичні мотиви. Четверо головних героїв оповідання, Віра Павлівна, Оля, Тамара і практикант Дмитро, на нічному чергуванні в лікарні трьома різними способами отримують повідомлення про настання кінця світу: через лист, що підкинули в Олину поштову скриньку, радіопередачу, котру ловить Дмитро на радіоприймач та через молитву бабусь-пенсіонерок з лікарняної палати під номером 13. Названо й прикмети наближення кінця світу, серед них дрижання Землі, погасле Сонце, смерть невинного, народження дитини без душі. Герої помічають, що прикмети справджуються: до сонячного затемнення додається землетрус, а тут ще й санітари привозять до лікарні наркоманку, котра народжує мертву дитину. Паніку посилюють таргани, що після поштовхів починають масово лізти з усіх щілин, і медперсонал разом з хворими винищують їх скрученими ганчірками. Зрештою Віра Павлівна каже переляканій породіллі:
Сказане дозволяло Дмитру зрозуміти самому й переконати інших, що кінець світу якщо й наступає, то не всепланетний для цілого людства, згідно з філософським вченням антропоцентризму, а локальний, тільки для лікарняних тарганів, де медики в білих халатах та пацієнти — в ролі ангелів смерті. М'який гумор, несподівана розв'язка та твір в цілому припали до серця численним шанувальникам фантастики Тимура Литовченка.
Написаний протягом 1990—1991 років роман «Повість про чотири квітки» () став першим твором автора, котрий отримав літературну відзнаку — третє місце в номінації «Проза» та грамоту «За найкращий оптимістичний твір» III Міжнародного мовно-літературного конкурсу творів російською мовою, що проходив 1995 року в Росії, в місті Воронежі. Після закінчення конкурсу роман був виданий накладом у декілька десятків примірників. У 1999 році «Повість…» знову вийшла друком російською мовою, вже в Києві, у Видавничому центрі Кухарука, накладом 200 примірників та 2005 року українською в київському видавництві «Кий» у збірці «Апокаліпсис по-київськи» накладом 3 тисячі примірників. Роман не можна назвати фантастикою в класичному розумінні, це скорше суміш сюрреалізму, магічного реалізму та , накладеного на тему «останньої людини» та вічного кохання.
Литовченко брав участь у київському фенконі «Чумацький шлях-92» та згодом, у 2000 році, на згадку про цей київський конвент фантастів заснував КЛФ «Чумацький шлях». Саме на фенконі 1992 року до творів Тимура Івановича виявили зацікавлення видавці з РФ. Після його завершення Литовченко отримав від російських представників пропозицію щодо видання книжки, в яку повинні були ввійти чотири повісті та роман. Але рукописи творів, передані до санкт-петербурзького видавництва , згоріли 16 листопада 1993 рокуПожар в Доме писателя: 25 лет спустя , «Санкт-Петербургские ведомости» № 213 (6322), 15 ноября 2018 года під час пожежі в Будинку письменника імені Володимира Маяковського, в приміщенні якого розташовувалося і це видавництвоПожар в Доме писателя.
З 1994 року Тимур — член літературно-інтелектуального клубу , а у 1996 році став співзасновником і керівником секретаріату центру «Свобода слова»Тимур Литовченко — биография, книги, отзывы, цитаты. У Києві в 1996 році вийшла перша книжкова публікація Литовченка — в колективній збірці надруковано його фантастичне оповідання («Вечірній кльов»), пізніше, того ж року — роман «До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять» як книжковий додаток до газети . В цьому творі, написаному в 1989—1992 роках у стилі сюрреалізму, перекликаються готичні історії про душі людей, котрі були розстріляні в Бабиному Яру в 1941 році, загинули під час Куренівської трагедії 1961 року та Чорнобильської катастрофи 1986 року. Як пригадує автор,
Завдяки цьому твору Тимур Іванович у 1997 році в один етап (замість традиційних трьох) був прийнятий до НСПУ. Містичний роман-попередження «До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять» в 1998 році був передрукований журналом «Майдан-XXI», у 2000 році, разом з оповіданням «Ґроно червоних ягід», ввійшов до збірки «Антологія українського жаху» (ISBN 966-7686-02-7), яку видала «Асоціація підтримки української популярної літератури», а в 2005 році — до авторської збірки «Апокаліпсис по-київськи» київського видавництва «Кий». Володимир Тилітко () в статті для енциклопедичного довідника «Фантасти сучасної України» 2007 року оцінює цей роман Литовченка як «одну з кращих його речей (якщо не найкращу)» зі всього творчого доробку на той момент часу.