Прусський державний переворот 1932 року ( ; ) відбувся 20 липня 1932 року коли президент Веймарської республіки Пауль фон Гінденбург на прохання тодішнього райхсканцлера Ваймарської республіки Франца фон Папена застосував статтю 48 Ваймарської конституції для заміни законного уряду Вільної Держави Пруссія фон Папена як райхскомісара. Того ж дня другим указом було передано виконавчу владу в Пруссії райхсміністру збройних сил Курту фон Шляйхеру та обмежено основні права.
Райхсканцлер Ваймарської республіки Франца фон Папена мав два аргументи для перевороту. Один з них полягав в тому, що вибори до прусського райхстаґу 1932 року залишили розділений парламент без реальних можливостей для створення парламентської коаліції. Це призвело до створення тимчасового уряду під коаліцією, яка була при владі до виборів, без чіткого шляху до його заміни новою керівною коаліцією. Другим аргументом було те що в деяких частинах Пруссії відбувалися жорстокі вуличні демонстрації та зіткнення, які за словами Франца фон Папена, тимчасовий уряд не міг зупинити.
Цей переворот призвів до послаблення федеральної конституції Ваймарської республіки, таким чином сприяв централізації виконавчої влади в Веймарській республіці під керівництвом Адольфа Гітлера, який прийшов до влади в січні 1933 року. Також негайним результатом цього перевороту стало усунення останнього опору в Пруссії на спробі Франца фон Папена створити «Нову державу», в якій повинна була бути відновлена монархія. Всупереч намірам Франца фон Папена, цей крок зрештою полегшив шлях Адольфа Гітлера до отримання абсолютної влади в Ваймарській республіці.
Історичний контекст
Ідея оновлення Райху З кінця 1920-х років відносини між Веймарською республікою та Пруссією були предметом обговорення Лігою за оновлення Імперії (райху), до якої належав Франц фон Папен. Метою цього гуртка, заснованого Гансом Лютером і часто називаного Лігою Лютера, було зміцнення центральної влади Веймарської республіки, реорганізація північної Німеччини, особливо Пруссії, яка на той день була найбільшою державою в складі єдиної Веймарської республіки, і створення та запровадження авторитарного президентського режиму в державі. Програма передбачала заміну рейхспрезидента, уряду держави, та райхстагу прусського уряду та парламенту та надання повноважень канцлеру призначати державних комісарів. Передбачалося, що Пруссія, всупереч інтересам усієї нації, як держава домагалася гегемонії в рамках чинної на той час національної структури в складі єдиної Веймарської республіки. Було запропоновано комплексну сегментацію та позбавлення її повноважень.Bund zur Erneuerung des Reiches, Leitsätze[League for the Renewal of the Reich, Guiding Principles]. Accessed 25 March 2016
У 1928 році конференція земель, що складалася з членів кабінету міністрів Веймарської республіки та всіх президентів міністрів земель які входили до складу цієї республіки, прийшла до «спільної резолюції», що відносини між Веймарською республікою і землями в складі цієї республіки є незадовільними і потребують фундаментальних реформ, і що «сильна влада імперії» була необхідною.Cited from Franz Albrecht Medicus: Reichsreform und Länderkonferenz [Reich reform and the state conference], Berlin 1930, p. 5 f. Було призначено конституційний комітет для розробки дієвих пропозицій щодо конституційної та адміністративної реформи в Веймарській республіці та розумного в ній управління фінансами.
21 червня 1930 р. було виставлено оцінку. Чотирма головними моментами, які були викладені «архітектором плану реформ» Арнольдом Брехтом, тодішнім міністерським директором Прусської державної канцелярії, а пізніше головним представником прусського уряду в судовому процесі проти надзвичайного декрету, були такими:
Об'єднати центральну адміністрацію державного уряду Пруссії з центральною адміністрацією уряду Райху(Імперія, або Веймарська республіка) Об'єднати центральні органи державного управління Пруссії з органами Райху (імперія, або Веймарська республіка) ліквідувати Пруссію як державу. поставити тринадцять прусських провінцій, включаючи Берлін, під прямий контроль уряду Райху (імперія, Веймарська республіка) як нові держави.
Зусилля щодо реформи наштовхнулися на заперечення в основному з боку Баварії та Пруссії. Баварія була друга за величиною землею яка входила до складу Веймарської республіки, вони виступили проти, оскільки побоювалася, що ця пропозиція негайно об’єднає північні землі Німеччини, тоді як південь отримає лише відстрочку від того, щоб остаточно стати частиною об’єднаного, не федеративного Райху (Імперія, або Веймарська республіка).
Подальші політичні події унеможливили реалізацію підготовленої програми, але, як писав відомий політолог Еверхард Гольтманн, «основні елементи пакета реформ, такі як скасування державності Пруссії, відтепер цілеспрямовано використовувалися у внутрішній боротьбі за владу».
Франц фон Папен й ідея «нової держави»
Ініціативу Папена щодо прусського перевороту слід оцінювати в контексті його плану створення «Нової держави», концепції, яку пропагували, перш за все, Вальтер Шотте – журналіст та історик, який надав Папену ідеї та теорії – та Едгар Юнг, юрист й антидемократичний (антиліберальний) журналіст. Вони були противниками націонал-соціалістам, а скоріш за все хотіли створити (повернути) попередницю монархії, створити державу в якій би панував авторитарний режим на чолі якої стояв би президент, та канцлером який би залежав від довіри президента, і парламентом, який суттєво був би обмеженим у своїх правах та повноваженнях, подібно до уряду за конституцією Німецької імперії. Довгостроковою метою Папена було відновлення монархії в Німеччині, та повернення влади німецькому дому Гогенцоллернів. «Нова держава» мала стояти над інтересами партикуляристів і забезпечувати необхідну безпеку, порядок і спокій в державі для економічного розвитку.
Становище в Пруссії після державних виборів 24 квітня 1932 року Вільною державою Пруссія яка входила до складу Веймарської Республіки з 1920 року керувала стабільна парламентська коаліція Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), Центристської партії та Німецької демократичної партії (ДДП). На державних виборах у Пруссії 24 квітня 1932 року нацистська партія (NSDAP) отримала 162 місця, а Комуністична партія Німеччини (KPD) — 57, загалом 219 із 423, або 52%. Усі інші партії разом отримали лише 204 місця, або 48%. Було очевидним що нацистська партія та комуністична партія Німеччини не працюватимуть разом при жодних обставинах. Також і жодна з інших партій не могла сформувати уряд з парламентською більшістю без підтримки однієї з цих двох антидемократичних партій, чого жодна з них не бажала прийняти. Це означало, що після офіційної відставки попереднього уряду Вільної держави Пруссія – третього кабінету Отто Брауна – він залишився на посаді лише тимчасово відповідно до чинної на той час статті 59 конституції штату. Однак оскільки парламентські правила не так давно були змінені, відповідно до нової процедури вимагалось щоб абсолютна більшість депутатів підтримала того чи іншого кандидата для обрання президента-міністра, це створювало можливість, що тимчасовий уряд може працювати нескінченно. Ситуація була подібна до ситуації в Баварії, Саксонії, Гессені, Вюртемберзі та Гамбурзі, хоча уряд Рейху ними не займався.
Підхід Папена і Гінденбурга Можливість створити правоцентристський уряд у вільній державі Пруссія, що складається б з нацистської партії (162 місця) та Центристської партії (67 місць) з більшістю 53% було технічно можливим. Разом із 31 місцем націоналістично-консервативної Німецької національної народної партії (DNVP) ця коаліція мала б 260 із 423 місць. Райхсканцлер Веймарської Республіки фон Папен прагнув створити таку коаліцію, але нацистська партія претендувала на владу лише за собою. 7 червня 1932 року райхсканцлер Веймарської Республіки фон Папен, хоча формально не був на це уповноважений, попросив Ганнса Керля, президента державного парламенту та члена нацистської партії, замінити тимчасовий прусський уряд виборним, чого Керрль не зміг гарантувати належного виконання. до провалу коаліційних переговорів досі.
У результаті райхсканцлер Веймарської Республіки фон Папен, розглянув інші можливості. Першою було проведення (запровадження) довго обговорюваної реформи Райху, яка мала розпустити (ліквідувати) або розділити вільну державу Пруссія. Оскільки цей шлях міг досягти своєї мети лише в довгостроковій перспективі, був складним для досягнення та дуже суперечливим, він віддав перевагу іншому варіанту. Він планував призначити рейхскомісара замість попереднього уряду та забезпечити дотримання нового порядку, якщо необхідно, за допомогою рейхсверу.
Для цього райхсканцлер Веймарської Республіки фон Папен мав певні прецеденти з історії Німеччини, які прямо були пов'язані з німецькою державою. Президент Веймарської Республіки Фрідріх Еберт із СДПН оголосив про Рейхсекуцію – що означало втручання проти окремої держави яка входила до складу єдиної Німецької держави під керівництвом центрального уряду з метою дотримання національного законодавства – під час німецького жовтня 1923 року. Перед обличчям демократично обраних лівих урядів у Саксонії та Тюрінгії, до складу яких входила Комуністична партія Німеччини, насильницьке усунення урядів було виправдано тим фактом, що мир і порядок в державі були під загрозою в цих двох німецьких державах. Було також занепокоєння центрального уряду Веймарської Республіки щодо спроби комуністичної революції – тієї, яка фактично була замовлена та підготувалась Комінтерном у Москві. Після того, як уряд Саксонії яка входила до складу єдиної Німецької держави відмовився роззброїти незаконно створені робітничі ополчення, було накладено і проведено Рейхсекуцію. Лише в Гамбурзі наказ Комінтерну про революцію було хоч якоюсь мірою виконано. Там відбулося невелике комуністичне повстання, яке призвело до смертельних випадків, але воно було придушене німецькою поліцією.
Райхсканцлер Веймарської Республіки фон Папен знайшов аналогічне виправдання для вільної держави Пруссія, в подіях які пов'язані з зіткненнями, кульмінацією яких стала Кривава неділя Альтона 17 липня 1932 року. З одного боку, у ньому брали участь штурмові загони нацистської партії, з якої уряд фон Папена недавно скасував заборону, а з іншого — комуністи та соціал-демократи. Смертоносні зіткнення та наступні дії поліції помітно відрізнялися від Рейхсекуції проти Саксонії в 1923 році. Тоді справді були сумніви щодо лояльності лівого уряду Саксонії до конституції Веймарської Республіки та його готовності вжити заходів поліції See also: 1918–1933. Der „deutsche Oktober“ [1918–1933. The "German October"], brief overview, Deutsches Historisches Museum, Berlin., але у випадку вільної держави Пруссія про це не йшлося.
За три дні до цього, 14 липня 1932, президент Веймарської Республіки Пауль фон Гінденбург підписав недатований надзвичайний указ відповідно до статті 48 Веймарської конституції на прохання райхсканцлера Веймарської Республіки фон Папена, який відвідав його вдома в Нойдеку разом із міністром внутрішніх справ Вільгельмом фон Гайлем. Цим указом президент Гінденбург уповноважив райхсканцлера стати рейхскомісаром вільної держави Пруссія та дозволив йому усунути з посади тимчасовий уряд вільної держави Пруссія. Не датуючи указу, президент Гінденбург залишив райхсканцлеру Папену вибір часу, коли він має скористатися владою. Папен вибрав 20 липня.
Третій варіант, який полягав би в очікуванні та залишенні на посаді тимчасового уряду меншості у вільної держави Пруссія, та вірі в те, що він візьме ситуацію під контроль через певний час, навіть без парламентської більшості, райхсканцлер Папен не розглядав цей варіант із самого початку.
Хід перевороту