Ця стаття охоплює світову дипломатію та, загалом, міжнародні відносини великих держав з 1814 по 1919 рік. Ця епоха охоплює строк від закінчення наполеонівських воєн і Віденського конгресу 1814/15 року і до кінця Першої світової війни і Паризької мирної конференції 1919/20 років.

Важливі теми включають швидку індустріалізацію та зростаючу міць Великої Британії, Сполучених Штатів Америки, Франції, Пруссії/Німеччини, а згодом — також Королівства Італії і Японії. Це призвело до імперіалістичного і колонізаторського суперництв за вплив і владу усім світом, найвідомішим епізодом чого стала боротьба за Африку у 1880-х та 1890-х роках. Відлуння минулої політики досі вагоме і широко впливає на сьогодення, в 21 столітті. Велика Британія створила світову економічну мережу, яка у поєднанні з її колоніями і Королівським флотом зробила її країною-гегемоном, аж допоки новооб'єднана Німеччина не кинула виклик її пануванню. В основному дане століття видалося мирним, без воєн між великими державами, за винятком відрізку 1854–1871 років, та деяких воєн між Російською й Османською імперіями. Після 1900 року на Балканах відбулася низка воєн, які вийшли з-під контролю і переросли в Першу світову війну (1914–1918 рр.) — масштабне руйнівне лихо, несподіване за часом, тривалістю, жертвами і довгостроковими наслідками.

1814 року дипломатами визнано п'ять великих держав: Францію, Велику Британію, Росію, Австрію (від 1918 р. — Австро-Угорщину) та Пруссію (від 1918 р. — Німецьку імперію). Італійське королівство увійшло до цієї групи після об'єднання італійського народу 1860 року (відоме як «Рісорджименто»). 1905 року до великих держав приєдналися дві швидкорослі неєвропейські країни — Японія та Сполучені Штати Америки. Перш ніж здобути незалежність, королівства Румунія, Болгарія, Сербія і Чорногорія існували як автономні васали, юридично підпадаючи приблизно до 1908–1912 років під Османську імперію, що непримиренно занепадалаCarlton J. H. Hayes, A Generation of Materialism: 1871—1900 (1941) pp. 16–17..

1914 року, напередодні Першої світової війни, в Європі існувало два великі блоки: Антанта, утворена Францією, Великобританією і Росією, та Троїстий союз, утворений Німеччиною, Австро-Угорщиною й Італією. Королівство Італія залишалася нейтральною та приєдналася до Антанти у 1915 році, а Османська імперія та Болгарія приєдналися до Центральних держав. Нейтралітет був політикою Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Данії, Швеції, Норвегії, Греції, Португалії, Іспанії та Швейцарії. Перша світова війна несподівано довела військові, дипломатичні, соціальні й економічні можливості великих держав до власних меж. Німеччина, Австро-Угорщина й Османська імперія зазнали поразки — Німеччина втратила статус великої держави, інші ж дві розпалися на сукупність національних країн. Переможці Великобританія, Франція, Італія та Японія отримали постійні місця в керівній раді новоутвореної Ліги Націй. Сполучені Штати Америки, які мали стати п'ятим постійним членом, вирішили діяти незалежно і ніколи не приєднувалися до Ліги.

1814–1830: Реставрація і реакціонізм

Коли чотири головні європейські держави (Велика Британія, Пруссія, Росія та Австрія), які протистояли Французькій імперії в наполеонівських війнах, побачили крах влади Наполеона 1814 року, вони узялися за розпланування післявоєнного світу. Шомонський договір від березня 1814 року підтвердив рішення, які вже буде схвалено і ратифіковано надважливим Віденським конгресом 1814/15 рр. Це включало створення Німецької конфедерації, до якої увійшли як Австрія, так і Пруссія (та чеські землі на додачу), розподіл французьких протекторатів й анексованих земель на незалежні держави, відновлення династії Бурбонів в Іспанському королівстві, розширення Нідерландів за рахунок земель, що 1830 року склали сучасну Бельгію, а також продовження британських субсидій своїм союзникам. Шомонський договір об'єднав сили задля перемоги над Наполеоном і став наріжним каменем «Системи європейського концерту», яка розподілила баланс сил на наступні два десятиліттяFrederick B. Artz, Reaction and Revolution: 1814—1832 (1934) p. 110Paul W. Schroeder, The Transformation of European Politics: 1763—1848 (1996) is an advanced history of diplomacy.

Однією з цілей тодішньої дипломатії протягом усього періоду було досягнення так званого «балансу сил», аби жодна держави чи дві не домінували над усіма іншимиPaul W. Schroeder, «The nineteenth century system: balance of power or political equilibrium?» Review of International Studies 15.2 (1989): 135–53.. Якщо серед двох держав, що воюють, одна з них отримувала перевагу — наприклад, виграючи війну і набуваючи нових земель, — її суперниці могли домагатися своєрідних «компенсації», тобто територіальних чи інших вигод, навіть якщо власне держави-суперниці зовсім не брали участь у війні. Стороння держава-спостерігач могла би розлютитися, якби переможець війни не компенсував би достатньо. Наприклад, 1866 року Пруссія і підтримуючі північні німецькі держави перемогли Австрію та її південнонімецьких союзників, але Франція була обурена тим, що не отримала жодної «компенсації», щоб збалансувати прусські завоювання.

Віденський конгрес: 1814–1815

Віденський конгрес (1814/15 рр.) припинив наполеонівські війни і спробував відновити монархії, повалені Наполеоном, що започаткувало епоху реакціїRené Albrecht-Carrié, A Diplomatic history of Europe since the Congress of Vienna (1958) pp. 9–16.. Під керівництвом Клеменса фон Меттерніха, прем'єр-міністра Австрії (1809–1848 рр.), та лорда Каслрі, міністра закордонних справ Великобританії (1812–1822 рр.), Конгрес створив систему для збереження миру. Відповідно до Європейського концерту (або «системи Конгресу») основні європейські держави — Велика Британія, Росія, Пруссія, Австрія і (після 1818 р.) Франція — зобов'язалися регулярно зустрічатися для вирішення суперечностей. Цей план був першим таким в історії Європи і, здавалося, обіцяв спосіб колективного управління європейськими справами та зміцнення миру. Це стало попередником Ліги Націй і Організації Об'єднаних НаційNorman Rich, Great Power Diplomacy: 1814–1914 (1992) pp. 1–27.. Деякі історики вважають, що формальніша версія Європейського концерту, що склалася одразу після Віденського конгресу, впала 1823 року, тоді як інші історики вважають, що Європейський концерт зберігався протягом більшої частини XIX століття. Історик Річард Ланґхорн вважає, що Концерт регулював міжнародні відносини між європейськими державами до утворення Німеччини 1871 року, а потім механізми Концерту мали слабший, але помітний вплив на міжнародну політику аж до початку Першої світової війни.

Конгрес вирішив польсько-саксонську кризу у Відні та питання про незалежність Греції у Лайбаху (нинішня Любляна). Відбулися три великі європейські конгреси. Конгрес в Екс-ла-Шапель (1818) поклав кінець військовому загарбанню Франції і зменшив репарації у 700 мільйонів франків, які французи зобов'язувалися виплатити після програшу. Цар Росії Олександр I запропонував утворити зовсім новий союз, до якого увійшли б усі сторони, які підписали Віденські договори, щоб забезпечити суверенітет, територіальну цілісність та збереження правлячих урядів усіх членів цієї нової коаліції. Далі цар запропонував створити міжнародну армію з Російською імператорською армією як її ядро, аби забезпечити її необхідними засобами задля втручання до будь-якої країни за потреби. Лорд Каслрі побачив у цьому вкрай небажане наслідування реакційній політиці. Його відштовхнула думка про те, як російські війська марширують Європою для придушення народних повстань. Окрім того, визнання цього усіма малими країнами створило би розбрат і плутанину. Велика Британія відмовилася від участі, тож зрештою задум відпавNorman Rich, Great Power Diplomacy: 1814–1914 (1992) pp. 33–35..

Інші зустрічі виявилися безцільними, бо кожна країна стала усвідомлювати, що Конгреси не приносять їм дійсної користі, а сперечання вирішувалися з дедалі меншою ефективністюC. W. Crawley. "International Relations, 1815–1830". In C. W. Crawley, ed., The New Cambridge Modern History, Volume 9: War and Peace in an Age of Upheaval, 1793–1830. (1965) pp. 669–71, 676–77, 683–86.Roy Bridge. "Allied Diplomacy in Peacetime: The Failure of the Congress 'System', 1815–23". In Alan Sked, ed., Europe's Balance of Power, 1815–1848 (1979), pp' 34–53Artz, Reaction and Revolution: 1814–1832 (1934) pp. 110–18Paul W. Schroeder, The Transformation of European Politics: 1763–1848 (1996) pp. 517–82.

Задля досягнення міцного миру «Європейський концерт» намагався зберегти баланс сил. До 1860-х років територіальні кордони, встановлені на Віденському конгресі, зберігалися, і, що важливіше, було прийнято модель балансу при відсутності серйозної агресіїGordon Craig, "The System of Alliances and the Balance of Power". in J. P. T. Bury, ed., The New Cambridge Modern History, Vol. 10: The Zenith of European Power, 1830–70 (1960) p. 266.. Утім система Конгресу провалилася вже 1823 рокуHenry Kissinger' A World Restored: Metternich, Castlereagh and the Problems of Peace, 1812–22 (1957).. 1818 року британці вирішили більше не втручатися в материкові справи, які їх не стосувалися безпосередньо. Вони відкинули план царя Олександра I щодо придушення майбутніх революцій. Система Концерту розпалася, оскільки загальні цілі великих держав змінилися нарощуваними політичним й економічним суперництвами. Згідно Фредеріку Арцу, Веронський конгрес 1822 року «ознаменував кінець»Frederick B. Artz, Reaction & Revolution: 1814–1832 (1934) p. 170.. Не було Конгресу, покликаного відновити стару систему під час великих національно-визвольних революційних потрясінь 1848 року, відоміші як «Весна народів», з їхніми вимогами перегляду кордонів Віденського конгресу за національною ознакоюPaul W. Schroeder. The Transformation of European Politics: 1763–1848 (1996) p. 800.Rich. Great Power Diplomacy: 1814–1914 (1992) pp. 28–43.. Консервативні монархії утворили номінальний Священний союз. Цей союз розпався в 1850-х роках через кризу в Османській імперії, умовно відому як Східне питання.

Британська політика

Зовнішню політику Великої Британії визначав міністр Джордж Каннінґ (1822–1827), який уникав тісної співпраці з іншими державами. Велика Британія з її неперевершеним Королівським флотом і нарощуваним фінансовим багатством та промисловою могутністю будувала свою зовнішню політику на засадах, що жодній державі не повинно бути дозволено панувати на континенті. Він хотів підтримати Османську імперію як оплот проти російського експансіонізму. Він виступав проти інтервенцій, спрямованих на придушення ліберальної демократії, і був особливо стурбований тим, що Франція та Іспанія планували придушити рух за незалежність у Латинській Америці. Каннінґ співпрацював зі США у проголошенні доктрини Монро задля збереження новоутворених незалежних латиноамериканських держав. Його метою було запобігти панування Франції і надати британським купцям доступ до нових ринківC. J. Bartlett, Defence and Diplomacy: Britain and the Great Powers, 1815–1914 (1993).

Скасування міжнародної работоргівлі

Важливим ліберальним досягненням стало скасування міжнародної работоргівлі. Початок цьому поклало законодавство у Великій Британії та США 1807 року, яке протягом наступних десятиліть дедалі більше дотримувалося завдяки . Велика Британія укладала договори чи примушувала інші країни до згоди. Як наслідок обсяг работоргівлі з Африки до Нового Світу скоротився більш ніж на 95%. Проте близько 1000 рабів на рік далі нелегально ввозилися до Сполучених Штатів, а також кілька на Іспанську Кубу і в Бразильську імперіюDavid Head. "Slave Smuggling by Foreign Privateers: The Illegal Slave Trade and the Geopolitics of the Early Republic". In Journal of the Early Republic (2013) 33#3, p. 538. Рабство було скасовано у Британській імперії 1833 року, , та Seymour Drescher. Abolition: A History of Slavery and Antislavery (Cambridge University Press, 2009)..

Втрата Іспанією своїх колоній