Література Великого князівства Литовського — література, що склалася в XIV—XVIII століттях на землях Великого князівства Литовського (нинішня Білорусь, Литва, частково Україна, Росія та Польща). Багатомовна література Великого князівства Литовського розвивалася руською, старослов'янською (церковнослов'янською), польською, латинською та литовською мовами. Представлена різними жанрами — літописанням, історичними хроніками, оповідальними та описово-белетризованими формами, поезією, публіцистикою, драматургією.
Однією з особливостей літератури була поліконфесійність: поряд із релігійними православними творами існували католицькі, протестантські, уніатські. Різниця релігійних поглядів призвела до виникнення полемічної літератури, яка також дала ряд талановитих авторів.
Витоки літератури Великого князівства Литовського У XII—XIII століттях на території майбутнього Великого князівства Литовського літературною творчістю займалися православні ченці-книжники, серед яких найбільш відомі Кирило Туровський, Євфросинія Полоцька, Авраамій Смоленський та Климент Смолятич. Збереглася спадщина Кирила Туровського: 8 «слів» (повчань), 3 притчі, близько 30 молитов та кілька канонів. Єфросинія Полоцька переписувала та розповсюджувала книги, «писала літописи» та оригінальні твори. Наприкінці XII—XIII століть на цих землях було створено перший агіографічний твір — «Житіє Єфросинії Полоцької».
Архімандриту Авраамію Смоленському приписують «Слово про небесні сили, задля чого створена була людина», «Слово про поневіряння і страшний суд», «Сказання про заможне життя». У «Житії» Авраамія Смоленського герой вступає у боротьбу не з язичниками, а з одновірцями та духовенством. Із творів митрополита Климента Смолятича збереглося «Послання Фомі просвітеру», де тлумачаться біблійні тексти, помітне знання автором філософії Платона та Аристотеля.
Література в XIV—XV століттях
У XIV столітті у Великому князівстві Литовському мали ходіння твори канонічної літератури, житія святих, патерики, різноманітні збірки «слів». Із Євангелій, переписаних у XIII—XIV століттях, відомі Полоцьке, Лавришівське, Оршанське, Мстизьке, Друцьке. Вони свідчать про досить високу майстерність книжників в оформленні рукописів.
Загальнодержавною писемною мовою за великого князя литовського Ольгерда стала руська. Це спонукало до появи у XV столітті руською мовою таких відомих творів, як «Страсті Христові» та «Житіє Олексія, людини Божої». Подій Великого князівства Литовського стосуються Смоленський літопис другої половини XIV-початку XV ст. Хоча ці пам'ятки хронологічно лежать на межі двох епох — епохи роздробленості та епохи об'єднання в межах однієї держави, вони створені ще в руслі колишніх літературних та мовних традицій. В іншому ключі написані літописні «Чудеса святого Миколая в Лукомлі» (кінець XIV ст.).
Історико-літературні твори літописного характеру, створені в XIV—XVII століттях на території Великого князівства Литовського, на пропозицію білоруського історика Миколи Улащика названі білорусько-литовськими літописами. Це чотири окремі твори: Літописець великих князів литовських, Білорусько-литовський літопис 1446 (перший звід), Хроніка Великого князівства Литовського та Жемайтського (другий звід), «Хроніка Биховця».
Розквіт регіонального літописання свідчив про зростання історичної самосвідомості та зміцнення державності. Окремі твори, включені до складу літописів (наприклад, перший самостійний історичний твір — «Похвала Вітовту»), ознаменували зародження панегіричного жанру світського напрямку, а «Літописець великих князів литовських» — історичної белетристики. Білорусько-литовські літописи насичені легендами, переказами, вставними військовими повістями, але їхня структура інша, ніж, припустимо, в «Повісті временних літ». Порічна форма записів у них поєднується з ретроспективним поглядом у минуле, стиль літописів більш лаконічний і виразний. Вони пізніше стали джерелами історичних хронік Мацея Стрийковського, Алессандро Ґваньїні та Марціна Бєльського.
До літературних творів цього часу належить «Виклад про православну істинну віру» Спиридона, який у 1474 чи 1475 роках у Константинополі був висвячений митрополитом київським. Згідно з літописами, Спиридон підкупив патріарха і його висвятили «наказом турецького царя». Мабуть, це й спричинило, чому у Великому князівстві Литовському його не прийняли. Перша частина «Виклади» розповідає про сім вселенських соборів. Потім Спиридон пише про себе, про своє висвячення в митрополити. Автор прагне виправдати свої претензії на митрополитську кафедру та показати відданість православ'ю. Спиридон, який вже прийняв схиму і ув'язнений у Ферапонтовому монастирі, у віці 90 років написав твір під назвою «Послання про Мономахового вінця» — міркування про династію руських князів і богоявлення княжої влади.
У 1476 підскарбієм земським Великого князівства Литовського якимось «батьком Іоанном» було складено послання під назвою «Посольство до папи Римського Сиксту IV від духовенства, і від князів, і від панів руських». Його також підписали київський митрополит Мисаїл, архімандрит Києво-Печерської лаври Іоанн та інші духовні та світські особи Великого князівства Литовського. Цей твір, будучи панегіриком папі Сіксту IV, намагається протистояти спробам Риму позбавити православну церкву самостійності.
Григорій Цамблак походив із знатного волоського роду, освіту здобув у Тирновському монастирі, близько 1400 став ченцем, ігуменом сербського монастиря. У 1409 році в Києві він познайомився з великим князем Вітовтом, після чого зробив всі зусилля, щоб отримати митрополичу посаду у Великому князівстві Литовському. Новогрудський Собор західноросійських єпископів у 1415 висвятив Цамблака в митрополити київські і литовські. Але Константинополь його не затвердив. Москва теж не хотіла бачити Цамблака митрополитом. Після недовгого перебування у Вільно, Цамблак жив у Сербії, потім у Молдавії. Він написав близько 40 проповідей церковнослов'янською, відомі 26 ― це дидактичні послання, відгук на церковні свята та події релігійного життя: «Похвальне слово Євфимію Тирновському», «Яко тримають віру німці» тощо. Найцікавіший його твір — «Слово про муки Іоанна Нового в Бєлграді». Роботи Цамблака переписувалися в монастирях ВКЛ, проповідники його наслідували. Московський митрополит Макарій помістив твори Цамблака у своїй Четьї-Мінеї.
Син дрогобицького шляхтича Юрій Дрогобич-Котермак закінчив Ягеллонський університет у Кракові та згодом став ректором Болонського університету та королівським лікарем. У 1482 році на замовлення папи Сікста IV він складав астрологічне передбачення на наступний рік, і паралельно написав латиною книгу «Прогностична оцінка поточного 1483 року» (Рим), де нарівні з прогнозами затемнень, хвороб та ін. помістив відомі йому різні астрономічні відомості. Також відомі його «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року», «Трактат із шести розділів про сонячне затемнення» (1490). Написав кілька віршів, адресованих Сіксту IV. Сприяв видання «Часослова» — першої книги руською мовою. Роботи Юрія Дрогобича були відомі в Європі, їх перекладав німецький історик Гартман Шедель, високо відгукувався професор-метеоролог Густав Гельман.
Крім оригінальної, у Великому князівстві Литовському досить активно розвивалася перекладна література. Зазвичай старослов'янською мовою перекладалися основні християнські книги (Біблія, Євангелія, списки Псалтирі), пізніше — обробки біблійних сюжетів (апокрифи, житія, повчання, послання, «слова», хроніки), потім — збірки афоризмів із Біблії та книг античних авторів, серед них найбільш відомі «Бджола», дидактичні християнські повісті «Про Акіра Премудрого», «Історія про Варлаама та Йоасафа».
Поширилися перекладні світські епічні твори: героїчна повість «Девгенієве діяння», «Сказання про індійське царство», «Повість про руйнування Єрусалима» («Юдейська війна») Йосипа Флавія. Вони були популярні аж до XVII століття.
Література у XVI столітті
Новий етап літературного розвитку розпочався у XVI столітті. Він був пов'язаний із соціальними, політичними та культурними перетвореннями в суспільстві, зумовленими проникненням у Велике князівство Литовське ідей Відродження, Реформації, змінами у світорозуміння, виникненням друкарства. Культура Великого князівства Литовського, що творчо осмислювала античну та сучасну їй західноєвропейську традиції, у середині XVI століття вже могла представити яскравих письменників.
Перші книги Біблії, переведені доктором медицини з Полоцька Франциском Скориною на місцеве зведення церковнослов'янської мови, було надруковано у 1517—1519 роках у Празі, наступні книги — у 1522—1525 роках у Вільні. Лише у Празі Скоріна видав 24 книги. Він став також започаткував жанр передмов у літературі.
Цей період характеризується появою численних творів ділового призначення (грамоти, акти, листи тощо), що призвели до оформлення місцевої юридичної думки в Литовських Статутах: 1529 (одним із перших у Європі систематизованому зведенні законів з усіх галузей права), 1566 і 1588 років.
Одним із перших поетів-латиністів Великого князівства Литовського був Микола Гусовський, лірико-епічна поема якого «Пісня про зубра» (Carmen Nicolai Hussoviani de statura, feritate ac venatione Bisontis за світовідчуттям відрізняється ренесансним характером, а за образністю є реалістично-конкретна. Елегічний двостих поеми з внутрішніми римами (поєднання гекзаметра з пентаметром) дає багатий звуковий та ритмічний малюнок рядка. Друга, менш відома поема Гусовського — «Нова і знаменита перемога над турками в липні місяці» (Краків, 1524) — присвячена перемозі над турками під Трембовлем у 1524 році і написана ним за один день. Тоді ж у Кракові їм створено поему «Життя і діяння святого Гіацинта» (1525), написану до дня вшанування святого монаха-домініканця Гіацинта .
Перший відомий нам поет цього часу з території сучасної України — новолатинський поет Павло Русин (Павло з Кросно), який навчався у Німеччині та Краківській академії. Його творча спадщина налічує близько 4000 рядків, об'єднаних під назвою «Pauli Crosnensis Rutheni Carmina» (Відень, 1509). У свій час він був учителем Миколи Коперника. Російський вчений І. М. Голенищев-Кутузов писав, що «у книгах магістр Павло незмінно називав себе русином», польський літературознавець А. Єліч доповнювала, що він «вважав себе русином і підписувався Паулюс Рутенус».
Близько 1543 року канонік київський Ян Андрушевич написав дидактичну поему за легендою про вбивство у Вільно за князя Ольгерда 14 ченців-францисканців. Однією з перших окремих віршованих книжок були 12 двовіршів Андрія Римші латинською — «Которого ся месяца што за старых веков диело короткое описание» (1571). У цій своєрідній хроніці йшлося про 12-ти біблійних подіях, пов'язаних з певними днями (25 грудня — Різдво Христове, 6 січня — свято Трьох царів тощо). В останній чверті XVI століття вірші з'являються у збірниках Київського та Загорівського монастирів, виходить «Жалоба жебраків до Бога». Цікава його розповідь про військові подвиги князя Кшиштофа Радзивілла. Панегіричний характер має вірш Яна Пашкевича «Полська квітне лациною…», велике поширення набувають епіграми — риторично-образні прославлення магнатських гербів.
З другої половини XVI століття починають виходити перші українські вірші («пашквіль» Я. Жоравницького, 1575; вірші Герасима Смотрицького в «Острозькій біблії» (1581). З'являються лексикологічні праці — «Грамматика славенска языка» (1586), «Адельфотес» (1591) Арсенія Елассонського, «Наука ка читаню и розуменню писма словенскаго и грамматика» (1596) Лаврентія Зизанія.
На початку XVII століття з'являються перші драматичні досліди — вірші-декламації та діалоги: «На різдво панове бога…» (1616) Памви Беринди, автора найбільшої лексикологічної праці «Лексикон словеноросський» (1627).