Експлуатація ядерної енергії в Італії відбувалася між 1963 і 1990 роками. П'ять італійських атомних електростанцій були закриті через досягнення граничного терміну експлуатації або . Дебати щодо можливого відновлення ядерної енергетики, які почалися між 2005 і 2008 роками, завершилися референдумом 2011 року, на якому були скасовані деякі положення, спрямовані на полегшення будівництва атомних електростанцій.

Історія Зародження італійської ядерної програми

Відразу після закінчення Другої світової війни італійські промислові групи та дослідницькі центри взялися за розвиток національної ядерної програми. У 1946 році народився Центр інформаційних досліджень та досвіду (CISE), в якому брали участь такі фізики та інженери, як Маріо Сільвестрі та Джорджіо Сальвіні, а також деякі з великих італійських компаній: , , , , Fiat, Montecatini, Pirelli, і .Bini, Londero p. 45 Зусилля Італії в галузі ядерної енергії, однак, стримувалися Сполученими Штатами Америки, які в 1946 році Законом про атомну енергію обмежили доступ до ядерних технологій ворожим країнам під час війни, а мирними угодами 1947 року заборонили Італії мати промисловість для збагачення палива.Bini, Londero p. 25 Крім того, за планом Маршалла Сполучені Штати не фінансували реалізацію ядерної програми, воліючи натомість спрямувати італійську та європейську енергетичну політику на залежність від американської нафти.Bini, Londero p. 26

Проте розвиток італійської ядерної програми тривав, у 1951 році Національним інститутом ядерної фізики (INFN) було засновано Національний комітет ядерних досліджень (CNRN) у 1952 році під керівництвом , колишнього президента під час фашизму. З локалізацією деяких родовищ урану в північній Італії Сполучені Штати запропонували навчити необхідний технічний персонал, якщо в майбутньому Італія зберігає лише кількість, необхідну для своєї ядерної програми з видобутого урану.Bini, Londero p. 27 Під час президентства Дуайта Д. Ейзенхауера та його програми «» Сполучені Штати почали перші дискусії з італійським урядом щодо реалізації ядерної програми, а в 1955 році були підписані перші угоди та надіслані перші матеріали. Однак співпраця США залишалася обмеженою через присутність Комуністичної партії Італії та бажання італійського уряду Енріко Маттеї та Eni розвивати повністю державний ядерний сектор, що працює на незбагаченому урані, таким чином роблячи себе незалежним від Технології збагачення США.Bini, Londero pp. 28-30

Будівництво електростанцій у 1960-х роках

Протягом 60-х років Італія побудувала на своїй території три станції першого покоління на основі трьох найбільш інноваційних технологій того часу: реактори BWR і PWR виробництва США та типу Magnox виробництва Британії.

Враховуючи, що на ранніх етапах використання ядерної енергії було багато технологій, і що всі переваги та проблеми, пов’язані з кожною з них, ще не були відомі, Італія запровадила три станції з різними методами виробництва (навіть якщо всі англо-американські), які представляли, для кожного з них, майже моделі прототипів і, отже, також служили Сполученому Королівству та США для експериментів за кордоном з материнськими реакторами їхніх відповідних ланцюгів постачання.

Перша італійська атомна електростанція була побудована в Латіні, електростанція з одним реактором типу Magnox потужністю 210 МВт брутто, яка після завершення будівництва 12 травня 1963 року представляла найпотужнішу модель того часу в Європі.

Вісім місяців по тому було підготовлено реактор Сесса Аурунка, який відбувся менше ніж через рік після установки Тріно, який мав у своєму розпорядженні реактор PWR Westinghouse від 270 МВт брутто, і що на момент його введення в експлуатацію це була найпотужніша АЕС у світі.

У 1966 році Італія була третім за величиною виробником у світі після Сполучених Штатів Америки та Великої Британії. Енергія, вироблена цими трьома електростанціями, була, однак, незначною порівняно з загальнодержавним виробництвом, до якого вони приносили в середньому 3-4%.

1 січня 1970 року почалося будівництво четвертої електростанції Каорсо.

Нафтова криза

В Італії протягом шістдесятих років нафтові компанії, щоб стримати інвестиції та збільшити прибутки, вирішили побудувати численні нафтопереробні заводи низького технологічного рівня на національній території.Bini, Londero p. 95 Зокрема, були побудовані непридатні для крекінгу заводи, внаслідок чого після переробки частина нафти від 50% до 55% поверталася у вигляді мазуту, багатого на сульфіди. Через наявність надзвичайно жорстких законів щодо забруднення надлишок мазуту може використовуватися на термоелектростанціях Enel, таким чином роблячи атомну енергетику економічно недорогою. Під час керівництва Enel Арнальдо Марії Анджеліні в Італії частка електроенергії, отриманої з мазуту, зросла з 23% у 1963 році (16,3 ТВт-год) до 59% у 1973 році (85,8 ТВт-год).Bini, Londero p. 96 Через цю політику, коли в 1973 році вибухнула нафтова криза, Італія сильно постраждала.Bini, Londero p. 97

Вразливість італійської енергетичної системи спонукала Enel до реалізації проекту зі зменшення залежності від викопного палива. Оскільки сектор гідроенергетики був вже насичений, а технології використання вітрової та фотоелектричної енергії все ще перебували на експериментальній стадії, єдиним вибором для можливої диверсифікації енергії стала атомна енергетика. Тому було запропоновано амбітний план, який передбачав реалізацію протягом десяти років десяти атомних електростанцій, кожна з яких складалася з двох ідентичних реакторів по 1000 МВт кожен, загальною потужністю 20 000 МВт, коли на той час встановлена ядерна потужність становила 577 МВт. Тому у вересні 1975 року проект був включений до Національного енергетичного плану, який, однак, не вказував на будівельні майданчики та тип станцій, які планується збудувати. З огляду на розширення парку реакторів, Італія брала участь у будівництві заводів зі збагачення урану на , попередньо закуповуючи збагачений уран, який згодом перепродували собі в збиток. Єдина дія для реалізації плану була зроблена в 1976 році, коли було вирішено побудувати електростанцію Монтальто ді Кастро з двома киплячими ядерними реакторами (BWR) з 982 МВт чистої електричної потужності кожен. Друга електростанція також була намічена в Тріно, перша на основі «Єдиного ядерного проекту», який тоді зароджувався, з двома ядерними реакторами з водою під тиском (PWR) потужністю 950 МВт кожен.

Референдум 1987 року

У 1980-х роках безпека ядерних установок викликала все більше занепокоєння. Після аварії на Три-Майл-Айленд у 1979 році початок комерційної експлуатації станції в Каорсо було відкладено, щоб забезпечити деякі оновлення систем безпеки.

У 1982 році станція Сесса Аурунка, яка уже зупинявся з 1978 року через поломку одного з вторинних парогенераторів, була остаточно зупинена після оцінки неекономічної природи ремонту.

Аварія на Чорнобильській АЕС 1986 року призвела до трьох національних референдумів щодо ядерної галузі в Італії наступного року. Під час цієї народної консультації близько 80% виборців висловилися за запити, висунуті промоутерами. Три референдуми прямо не забороняли будівництво нових електростанцій і не вимагали закриття існуючих або тих, що будуються, а обмежилися скасуванням так званих «компенсаційних зборів» з місцевих органів влади, де були визначені ділянки для будівництво нових атомних електростанцій, а також правило, яке надає право самостійно вибирати майданчики у разі відсутності згоди щодо цього з відповідними муніципалітетами, а також забороняти Enel брати участь у будівництві АЕС за кордоном.

Між 1988 і 1990 роками уряди , та поклали кінець італійському ядерному досвіду, відмовившись від Єдиного ядерного проекту та закривши три все ще діючі електростанції Латина, Тріно та Каорсо.

Дві станції «Латина» та «Тріно» вже були практично наприкінці свого життєвого циклу, будучи спроектованими таким чином, щоб вони могли працювати протягом 25-30 років після ввімкнення реактора,Хоча Атомна електростанція Янкі Роу, яка була прототипом Тріно, залишалася в експлуатації набагато більше фактичних років, ніж остання (враховуючи, що італійська станція мала дві довгі зупинки для внесення змін у реактор і системи безпеки), і перший із чотирьох реакторів Magnox на британській Колдер-Хол працював 47 років (з 1956 по 2003) у порівнянні з 23 роками реактора Латини і тому єдина станція, яка фактично була добре закрита напередодні завершення очікуваного циклу була станція Каорсо.

Що стосується заводів, що будуються, і тих, що плануються, будівництво електростанції Монтальто ді Кастро було перервано, територія якої, використовуючи переваги вже побудованих випусків морської води, була потім повторно використана для будівництва багатопаливної електростанції Алессандро Вольта, тоді як для проекту другої установки Тріно було визначено та підготовлено лише ділянку, яка пізніше була використана для підготовки газової установки комбінованого циклу.

З 1999 року майданчики італійських атомних електростанцій належать і управляються SOGIN, і разом з іншими ядерними комплексами, присутніми на території Італії, демонтуються та заплановані до виведення в навколишнє середовище без будь-яких радіологічних обмежень до 2025 року.

У період діяльності до 1987 року італійські атомні електростанції виробляли радіоактивні відходи, які в жовтні 2011 року становили 98% переробних заводів Areva в у Франції (звідки вони будуть повернуті переробленими в 2025 році) і BNFL у Селлафілді у Великій Британії (який повернеться у 2017 році).

Раніше їх розміщували в басейнах самих заводів або в басейнах заводу EUREX у Салуджії.

Еволюція виробництва електроенергії після 1987 року

Замінні джерела ядерної енергії

Дефіцит виробництва електроенергії з ядерних джерел, пік якого в 1986 році становив 4,5% від загального, але в попередні роки загалом становив близько 3-4%, був компенсований збільшенням використання викопного палива, зокрема вугілля і газу, а також нафти/мазуту, і з подальшим збільшенням імпорту, який загалом зріс з 23 ТВт-год у 1987 році до 31 ТВт-год у 1988 році, на додаток до того, що вже необхідно щороку покривати загальне збільшення споживання, яке в 1987 році становло 4,9%, а в 1988 р. +5,1%.Dati "Terna" 2007 .

Згодом від використання вугілля та нафти/мазуту дедалі більше відмовлялися на користь газу, який нині є основним викопним джерелом, що використовується для виробництва електроенергії.

Можливий вплив на ціни електроенергії

Італійський сценарій у цьому відношенні є досить різноманітним, оскільки, згідно з дослідженням ENEA, для домогосподарств зі скромним споживанням витрати у 2006 році були одними з найнижчих у Європі (приблизно половина середнього континентального рівня споживання менше 600 кВт-год), тоді як для домогосподарств із високим рівнем споживання значення виразніше помітні (більш ніж на 40% вище середнього).

Для промислових споживачів ситуація завжди така, що витрачається більше електроенергії, ніж у середньому по Європі, надлишок коливається від мінімуму близько 15% для споживання менше ніж 50 МВт-год до максимуму близько 35% для використання рівного 10 ГВт-год.

Упродовж років після цього звіту ситуація практично не змінилася.

Інші спостерігачі зазначають, що ця розбіжність є постійною як щодо європейських ядерних країн, так і щодо решти інших і що, отже, вищі витрати спричинятимуться різними причинами, такими як застаріла розподільна мережа, слабка конкуренція з боку ринку електроенергії, високе оподаткування (яке станом на 1 жовтня 2011 року обтяжує «стандартний рахунок» приблизно на 14,11%) та наявність значних «загальносистемних зборів», більшість з яких (що дорівнює приблизно 11,65% від «стандартного рахунку») представлена, через компонент A3, стимулами для відновлюваних та подібних джерел.

Інвестиції за кордоном Після інвестиції Enel у ядерне виробництво за кордоном також були призупинені.