Ізраїльсько-британські відносини, або англо-ізраїльські відносини — дипломатичні та комерційні зв'язки між Сполученим Королівством та Ізраїлем. Посольство Великої Британії в Ізраїлі працює в Тель-Авіві. Велика Британія має почесного консула в Ейлаті та неакредитоване генеральне консульство в Єрусалимі, яке представляє Сполучене Королівство в цьому місті та на палестинських територіях. Ізраїль має три представництва у Сполученому Королівстві: посольство в Лондоні та консульства в Кардіффі та Глазго.
Історія Англо-ішувські відносини (1914–48) Британія захопила Палестину в Османської імперії під час Синайської та Палестинської кампанії під час Першої світової війни. Тісна співпраця між Британією та ішувом, новою додержавною єврейською громадою в Палестині, розвинулась у цей час, коли Британія отримала розвіддані від єврейської шпигунської мережі Нілі, який допомагав британським військам у завоюванні Палестини. Крім того, понад 5000 євреїв з різних країн служили в Єврейському легіоні британської армії, який воював під Галліполі та в Палестинській кампанії, хоча деякі палестинські євреї також служили в Османській армії. У 1917 році Велика Британія видала просіоністську Декларацію Бальфура, яка закликала до створення національного дому для єврейського народу в Палестині. Через шість тижнів після цього британські війська завершили Палестинську кампанію, вигнавши османську армію з Єрусалиму під проводом генерала Алленбі. Потім британці захопили контроль над Палестиною. Під британським військовим пануванням сіоністське підприємство було відновлено. У 1920 році Велика Британія встановила свою владу згідно з мандатом на Палестину, наданим Лігою Націй, який був підтверджений угодою в Сан-Ремо 1922 року. Верховний комісар був призначений з інструкціями дозволити євреям побудувати свій національний дім , і протягом 31 року керував британським мандатом Палестина згідно з мандатом Ліги Націй, який спочатку поширювався на обидва боки річки Йордан, хоча Трансйорданія була Британці розглядали як окрему територію від Палестини.
Після заворушень Небі Муси 1920 року керівництво Ішува створило Хагану, загальнонаціональну оборонну організацію. Під час арабського повстання 1936—1939 років у Палестині Хагана активно допомагала британській армії, яка, у свою чергу, фінансувала контрольовану Хаганою єврейську поліцію, відому як Нотрім. Придушення повстання рішуче змінило баланс сил у Палестині на користь ішува. Однак Британія також визнала необхідність уникати антагонізму з арабським світом. У 1937 році комісія Піла представила план створення єврейської та арабської держав. Після того, як це було відхилено, британський окружний комісар Галілеї Льюїс Єлланд Ендрюс був убитий арабськими бойовиками в Назареті. У 1939 році Велика Британія оголосила Білу книгу 1939 року, яка значно обмежувала єврейську імміграцію та купівлю землі та закликала до створення єдиної унітарної держави в Палестині. У відповідь на Білу книгу єврейське воєнізоване угруповання Іргун (відгалуження Хагани) почало проводити операції проти британців.
Друга світова війна зумовила необхідність співпраці між Великою Британією та єврейськими парамілітарними формуваннями в Палестині. Іргун припинив свої операції проти британців і вирішив тимчасово співпрацювати, включаючи місію допомоги британцям в англо-іракській війні. Щоб підготуватися до можливого вторгнення країн Осі в Палестину, Британія допомогла Хагані у створенні Пальмаха, відділу спецназу, який спеціалізувався на диверсіях і партизанській війні. Члени Пальмаха воювали разом з британцями в Сирійсько-ліванській кампанії. Після Другої битви при Ель-Аламейні Британія припинила підтримку «Пальмаха» та спробувала його роззброїти, в результаті чого «Пальмах» пішов у підпілля. У 1944 році Велика Британія створила Єврейську бригаду, військове формування, що складалося з добровольців-ішувів, які воювали в Італійській кампанії. 30 000 палестинських євреїв закінчили службу в британській армії під час війни.
Коли Друга світова війна наближалася до кінця, Іргун відновив свою кампанію проти британців. З 1944 року і далі британці зіткнулися зі зростаючим єврейським повстанням у Палестині. Нездатність армії перемогти повстанців переконала британський уряд, що Палестина була програною справою, і безпосередньо призвела до його рішення вийти з території. У лютому 1947 року британський уряд, який уже вирішив вийти з Індії, оголосив, що повертає мандат Лізі Націй. Британський мандат був скасований, і створення Держави Ізраїль було підтверджено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН. Конфлікт із повстанцями тривав до тих пір, поки Палестину не покинув останній британський солдат; наприкінці квітня 1948 року британські війська провели невелику битву проти сіоністських ополченців поблизу Яффо, тимчасово запобігши захопленню міста євреями, але не зумівши вигнати ополченців із Менашії.
Період незалежності Ізраїлю (1948—1950) Відносини між Ізраїлем і Британією були ворожими під час арабо-ізраїльської війни 1948 року, що в один момент поставило дві країни на межу прямого військового зіткнення. Британія, яка мала військові сили в Єгипті та Трансйорданії та оборонні угоди з обома країнами, передбачила можливе військове втручання від їхнього імені. На початку війни база Королівських ВПС в Аммані була вражена під час ізраїльського нальоту на місто. Британці погрожували атакувати ізраїльські ВПС, якщо така акція повториться. Під час боїв на Синаї Королівські ВПС майже щодня проводили розвідувальні місії над Ізраїлем і Синаєм. Літаки-розвідники Королівських ВПС злітали з єгипетських авіабаз і іноді літали разом із літаками Королівських ВПС Єгипту, а високолітні британські літаки часто літали над Хайфою та авіабазою Рамат-Девід. Британський уряд запланував військову дію проти Ізраїлю під кодовою назвою «Операція Клаттер» на випадок ізраїльського вторгнення в Єгипет, і польоти були розгорнуті, щоб виявити потужність ізраїльських ВПС і знайти їх передові бази.
20 листопада 1948 року неозброєний фоторозвідник RAF de Havilland Mosquito був збитий P-51 Mustang ВПС Ізраїлю. 7 січня 1949 року чотири британських Spitfire FR18 пролетіли над ізраїльським конвоєм, який за п'ятнадцять хвилин до того був атакований п'ятьма єгипетськими Spitfire. Побоюючись неминучої атаки, ізраїльські сухопутні війська відкрили вогонь по британським «Спітфайрам» і збили один з танкового кулемета. Решта три Spitfire були згодом збиті ізраїльськими літаками, а двоє пілотів загинули. Двох пілотів, що вижили, доставили в Тель-Авів і допитали, а потім відпустили. Ізраїльтяни перетягнули уламки британських літаків на територію Ізраїлю, але не змогли їх приховати, перш ніж їх сфотографували британські літаки-розвідники. У відповідь Королівські військово-повітряні сили підготували свої літаки для бомбардування ізраїльських аеродромів, британські війська на Близькому Сході були приведені в стан підвищеної готовності, усі відпустки скасовані, а британським громадянам було рекомендовано покинути Ізраїль. Переконавшись, що британці не допустять втрати п'яти літаків і двох пілотів без помсти, ізраїльтяни були сповнені рішучості відбити будь-який авіаудар у відповідь і підготувалися до захисту своїх авіабаз. Однак британські командири знехтували тиском з боку ескадрилій, залучених до інцидентів, і відмовилися дозволити будь-які удари. Після британського ультиматуму звільнити Синай ізраїльські війська відступили. Таким чином вдалося уникнути війни між Ізраїлем і Сполученим Королівством.
Після війни 1948—1949 рр. Ізраїль і Франція успішно працювали проти англо-іракських планів захоплення Іраком Сирії.
Відносини після 1950 року У 1956 році Єгипет націоналізував Суецький канал і заблокував Тиранську протоку для кораблів, що прямували до Ізраїлю, водночас заохочуючи насильницькі терористичні напади на Ізраїль через контрольовану Єгиптом Газу. Англія і Франція вирішили захистити Суецький канал силою. Незважаючи на те, що Ізраїль мав власні проблеми з Єгиптом і хотів напасти, Британія вагалася, чи варто воювати разом із ізраїльтянами, щоб наступна негативна реакція в арабському світі не загрожувала близьким союзникам Лондона в Багдаді та Аммані. Зрештою уряд Ентоні Ідена неохоче включив Ізраїль у військові плани через тиск Франції та потребу в місцевому союзнику. У листопаді 1956 року Ізраїль напав на Єгипет, а Британія та Франція захопили більшу частину Суецького каналу, перш ніж фінансове та дипломатичне втручання СРСР та Сполучених Штатів змусило їх зупинити свій наступ. Це стало моментом, коли ізраїльсько-британські відносини були найкращими
У 1958 році в Іраку відбулася революція 14 липня, яка призвела до вбивства короля Фейсала II і створення Іракської Республіки. Побоюючись, що те ж саме може статися в Йорданії, король Хусейн звернувся до Великої Британії з проханням прийти йому на допомогу. Офіційно перебуваючи в стані війни з Йорданією, Ізраїль поділяв зацікавленість Великої Британії в утриманні Хусейна на троні та погодився дозволити британським військам переправлятися через ізраїльський повітряний простір.
Протягом 1950-х і 1960-х років Сполучене Королівство вважалося проарабським, підтримуючи тісні відносини з Йорданією та державами Перської затоки. Однак у 1975 році Велика Британія проголосувала проти пропозиції в ООН про те, що «сіонізм є расизмом».
У 1980-х стосунки загострилися. Під час Ліванської війни 1982 року Британія наклала ембарго на постачання зброї Ізраїлю, яке не було скасовано до 1994 року. Відносини ще більше погіршилися після того, як Ізраїль поставив зброю Аргентині під час Фолклендської війни 1982 року.
Також у 1980-х роках відбулося два дипломатичних інциденти, пов'язані з операціями Моссаду (ізраїльської секретної служби). У 1986 році в Західній Німеччині в телефонній будці було виявлено сумку з вісьмома підробленими британськими паспортами. Паспорти були роботою Моссаду і призначалися для посольства Ізраїлю в Лондоні для використання в таємних операціях. Британський уряд, розлючений, вимагав від Ізраїлю дати обіцянку більше не підробляти його паспорти, що було отримано. У червні 1988 року двох ізраїльських дипломатів, Ар'є Регева та Джейкоба Барада, зі станції Моссад у Лондоні було вислано, а станцію закрили після того, як палестинського аспіранта, який проживав у Галлі, Ісмаїла Сована, було засуджено до одинадцяти років ув'язнення за зберігання великий склад зброї, і було виявлено, що він був подвійним агентом Моссаду протягом десяти років.
Відносини значно покращилися в 2000-х і 2010-х роках. У червні 2019 року Королівські ВПС і ВПС Ізраїлю провели перші в історії спільні навчання. У грудні 2020 року країни підписали угоду про військову співпрацю, суттєві деталі угоди засекречені.
Дипломатичні відносини Сполучене Королівство утрималося під час голосування на Генеральній Асамблеї ООН у листопаді 1947 року за план поділу Палестини, який включав пропозицію про створення єврейської держави на частині території Британського мандату. Ізраїль проголосив свою незалежність 14 травня 1948 року, після закінчення британського мандату, і негайно подав заявку на членство в ООН. Під час голосування в Раді Безпеки ООН щодо членства Ізраїлю 17 грудня 1948 року Сполучене Королівство утрималося при голосуванні. Голосування щодо нової заявки відбулося 4 березня 1949 року в Резолюції РБ ООН 69, у якій Велика Британія знову утрималася, уникаючи вето, яке означало б негативне голосування, а 11 травня 1949 року Велика Британія також утрималася на Генеральній Асамблеї ООН для Резолюції ГА ООН 273. Однак Велика Британія визнала Ізраїль де-факто 13 травня 1949 року і де-юре 28 квітня 1950 року. Сер Олександр Нокс Хелм був першим Тимчасовим повіреним у справах Великої Британії в Ізраїлі, чий ранг пізніше було підвищено до міністра, який обіймав цю посаду з 1949 по 1951 рік. У 1951 році його змінив Френсіс Еванс, чий ранг був підвищений до посла в 1952 році. Британське посольство в Ізраїлі знаходиться в Тель-Авіві, а не в Єрусалимі, який Ізраїль оголосив своєю столицею.