Шевче́нкове (Куликівка, Куликівські хутори) — село в Україні, у Решетилівській міській громаді Полтавського району Полтавської області. Населення становить 407 осіб. До 1939 року мало назву Куликівка, Куликівські хутори. До 2020 орган місцевого самоврядування — Шевченківська сільська рада, якій були підпорядковані також села Дружба, Капустяни та Шамраївка.
Сільський голова — Н. М. Підгора.
Географія Село Шевченкове знаходиться на лівому березі річки Говтва, за 18 км від райцентру та за 27 км від залізничної станції Решетилівка. Вище за течією на відстані 0,5 км — село Капустяни, нижче за течією на відстані 0,5 км — село Дружба. Поряд проходить автомобільне шосе .
Історія
Заснування села За переказами, назва села Куликівка походить від прізвища запорізького козака Кулика, який у середині XVII століття прибув із Запорізької Січі на круторогих волах і поселився біля Чумацького Шляху, що йшов з Москви на Крим.
Пізніше поруч із Куликівкою (переважно на північний захід від Куликівки) виникли невеликі хутори: Кущі, Гальченки, Лашки, Христусі, Темники, Гриценки, Дяки, Капустяни, Писарі, Маценки, Пільгуки та інші, які і отримали назву Куликівських.
Хутори Ковалі, Кошкалди, Ярмоли, Токови, Кирики, Зборці, Мокієнки, Ївженки, Джерипи, Григоренки, Пуці, Сухенки тяглися на південь від Куликівки довжиною до 5 км і називалися Задовжанкою (Задовжанськими хуторами). Мешканці як Куликівських, так і Задовжанських хуторів були козаками.
Натомість, поряд з Куликівкою на правому березі річки Говтва існував кріпацький хутір, який перебував у власності пана Новородського, а на лівому березі Говтви, на південний захід від Куликівки — кріпацький хутір Григорівка, який належав пану Мишалову (Мишолову).
Куликівська волость у ХІХ — на початку ХХ століття. Соціально-економічний розвиток та суспільно-політичне життя У другій половині XIX століття Куликівка стає центром Куликівської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії, до якої окрім перелічених хуторів, входили села Михнівка, Пасічники, Потічок, Миколаївка (Вовча), Піщане (нині Нагірне), Гольманівка, Яценки, Паськівка, Пащенкова Балка, Шамраївка, Свічкареве з навколишніми численними хуторами.
У 1859 році власне на Куликівських хуторах нараховувалося 144 двори та 1000 мешканців, знаходилося волосне правління, постоялий двір, 29 вітряних млинів. Окрім Куликівських хуторів до складу волості входили Задовжанські (149 дворів, 1210 мешканців), Пащенківські (131 двір, 910 мешканців) та Решетилівські хутори (123 двори, 840 мешканців), села Миколаївка (30 дворів, 246 мешканців), Михнівка (111 дворів, 713 мешканців) та Шамраївка (148 дворів, 879 мешканців).
Переважна більшість селян була малоземельною, частина взагалі безземельною, заможні селяни мали від 10 до 210 десятин, а місцеві поміщики Мишалови, Новодворські та Бажани — понад 600 десятин. Тому під час революції 1905—1907 років селяни Куликівських хуторів вимагали «землі і справжньої волі».
Активну громадську діяльність по організації діяльності місцевих волосних осередків Всеросійської Селянської спілки та захисту інтересів селянства розгорнула на території Кобеляцького повіту лікарка Хорішківської земської лікарні Анна Маркіянівна Волкович, потомственна дворянка родом з Чернігівської губернії.
Найближчими помічниками А.Волкович були звільнений за революційну діяльність робітник Полтавських залізничних мастерень Кирило Стешенко, працівники Хорішківської земської лікарні фельдшер Позя Гуревич і акушерка, дочка священика Анастасія Міщенко, вчителі Михнівської початкової земської школи Ксенія Михайловська і Лідія Червоненко та Піщанської земської школи Степан Лимар і Йосип Сапітий. Активну участь в роботі Селянської спілки брали, також, учителька, уроженка Борзненського повіту Чернігівської губернії Олександра Гофман та студент Томського технологічного інституту Борис Бровко.
Разом з Анастасією Міщенко Анна Волкович, виїжджала в села волості: Куликівку, Піщане (нині село Нагірне), Шамраївку, де проводила масові зібрання селян.
7 грудня 1905 року у сусідній Хорішківці Анна Волкович зібрала багатолюдний мітинг. Під впливом її запальної промови хорішківські та куликівські селяни прогнали з сіл поліцію і паралізували роботу волосних правлінь.
Учителі Степан Лимарь і Йосип Сапітий, учитель Буняківської земської школи Дмитро Маляр (Маляров), також, неодноразово виступали на мітингах у селах Куликівської волості та в Михнівці, закликаючи селян до повалення російського самодержавства, непокори царській владі і боротьби за автономію України. Під час одного з мітингів у Куликівці селяни пошматували портрет царя.
Наприкінці 1905 року у Полтавській губернії було оголошено стан посиленої охорони і посилилися репресії проти учасників революційного руху. Вже 02 січня 1906 року Анну Волкович і її соратників було заарештовано. До судової відповідальності було притягнуто 38 осіб. Слідство у «справі Анни Волкович» тривало аж до 1910 року.
На час слідства всіх звинувачених випустили з-під арешту з підпискою про невиїзд і грошовою заставою.
Виїзна сесія Харківської судової палати, що проходила протягом 4—6 травня 1910 року, винесла вирок, згідно з яким 10 учасників Селянської спілки Кобеляцького повіту (Кирило Стешенко, Степан і Омелько Лимарі, Олекса і Дмитро Маляри, Григорій Струць, Сергій Фесенко, Борис Бровко, Никифор Попруга і Попольський) були засуджені до одного року фортеці (одиночній камері із суворим режимом) і відбували кару у миргородській в'язниці. Павло Облап як військовослужбовець російської армії, кару відбував на гауптвахті 26-го піхотного Лорійського полку. Частина підсудних, у тому числі і Йосип Сапітий, була виправдана, а решті тюремне ув'язнення замінили на перебування на волі під гласним наглядом поліції.
Сама ж Анна Волкович ще до суду нелегально залишила межі Російської імперії, оскільки не змогла заплатити всю грошову заставу і мала бути заарештована до суду та виїхала до Швейцарії, де вийшла заміж. Лише у липні 1916 року указом Сенату Російської імперії з неї були зняті всі звинувачення і було дозволено повернутися до Росії. Подальша доля жінки невідома.
Проте з розгромом осередків Селянської спілки революційний рух у Куликівській волості не припинився.
Так, у 1908 році козак Михайло Бажан з хутора Бажани Куликівської волості агітував селян на боротьбу проти російського самодержавства, за встановлення в Росії демократичної республіки та зрівняльний розподіл поміщицьких земель між селянами. Харківською судовою палатою він був засуджений до 8 років тюремного ув'язнення.
Протиурядову діяльність проводив студент Київського комерційного інституту, уродженець хутора Сапіти Куликівської волості Яків Сапіта (він свого часу закінчив Кобеляцький комерційний технікум), який товаришував з мешканкою хутора Бажани цієї ж волості ученицею 6-го класу Кобеляцької дівочої гімназії Марією Бажан. У червні 1915 року жандарми перехопили листування молодих людей, у якому йшлося про створення українських гуртків в Кобеляках.
Під час обшуку на хуторі Сапіти жандарми виявили 99 україномовних брошур, а Марія Бажан, коли жандарми навідалися і до неї, добровільно віддала їм 4 книги, які передав їй Яків Сапіта. На підставі цього Я.Сапіту заарештували і відправили до Кременчуцької в'язниці.
Заарештований юнак не приховував своїх патріотичних переконань і на слідсті тримався стійко. Під час допиту він говорив, що «українська мова наша рідна, ми маємо намагатися її вивчити, щоб потім домагатися того, щоб Україна відділилася від Росії».
Куликівське волосне училище (школа) У 1869 році у Куликівці Кобеляцьке повітове земство відкрило земську однокласну школу з трирічним курсом навчання. Селяни забезпечили її приміщенням, піклувалися про опалення та освітлення, наймали сторожа і прибиральницю, Кобеляцьке земство оплачувало працю вчителів, постачало навчальні посібники, приладдя та меблі.
Нагляд за земськими школами здійснювали члени земських рад та попечителі. Попечителями Куликівської волосної школи були дворянин Гольман П. М. та поміщик Сахновський О. М. Діяльність попечителів не оплачувалася.
Завідувачем Куликівської школи був Сухенко Г. Ф., навчання здійснювали законовчитель Яновський М. та вчитель Сепіта Г. П.
Навчання у школі велося російською мовою. На вивчення Закону Божого, церковнослов'янського читання, церковного співу припадало 40 % навчального часу.
Проте більше половини (52 %) всіх дітей Куликівської волості станом на 1900 рік не мала можливості навчатися, головним чином через переповнення школи. Адже, Куликівська волосна школа знаходилась у найманому непристосованому приміщенні і потребувала ремонту або будівництва нового приміщення. «Училище Куликовское умеет помещения тесные и ветхие и настоятельно нуждается в устройстве нового здания …», — читаємо у «Доповіді Кобеляцької земської управи…» за 1895 рік.
Станом на 01 січня 1914 року у Куликівській школі навчалося 119 дітей.
Визвольні змагання Після Лютневої революції представником влади Тимчасового уряду у волості став землевласник і дворянин, голова Куликівської волосної Народної управи Бажан Віктор Андрійович. Його доля склалася трагічно, як і в більшості колишніх поміщиків. У Гончарівському лісі (розташованому між селами Куликівка і Хорішки) бідняки Кулик Федір Миколайович та Кулик Степан Миколайович здійснили самосуд і власноруч вбили Бажана В. А.
У жовтні 1917 року селяни Куликівської волості почали самовільно захоплювати поміщицькі землі та перерозподіляти їх між собою. Зокрема, вони розподілили між собою землі поміщика Чучка.
На початку 1918 року у селі розпочався перший період більшовицької окупації й було створено ревком.
Навесні 1918 року село було визволене союзниками гетьмана Павла Скоропадського — німецькими кайзерівськими військами.
У грудні 1918 року село перейшло під контроль більшовиків. У 1919 році денікінські війська на короткий час зайняли село. Після цього село знову окупували більшовики.
Проте місцеві мешканці не мирились із окупацією. Протягом 1920—1921 років у районі Куликівських хуторів активно діяли повстанські загони Федора Мошенського, Олександра Молчанова, Івана Біленького та Андрія Левченка, Нестора Махна, які боролися з окупаційним московсько-більшовицьким режимом. Боротьбу з повстанцями у 1920 році здійснював створений кобеляцькими чекістами «особовий загін міліції по боротьбі з бандитизмом», який очолював Тацький.
У травні 1920 року в Гончарівському лісі (біля с. Гончарівка) повстанці під керівництвом отамана — донського козака 28-річного Олександра Молчанова напали на загін міліції в кількості 30 чоловік, що прибув із Кобеляк. Внаслідок бою 12 міліціонерів було вбито, а решта врятувалася втечею. Під час бою повстанці захопили у полон першого голову Куликівського волосного ревкому Скоряка Івана Мусійовича (1897—1920), якого у сусідньому селі Попове закатували.
Також, відомо, що повстанський загін Андрія Левченка діяв на території Куликівських хуторів у першій половині жовтня 1920 року.
У період НЕПу У жовтні 1921 року у Куликівці відбулися збори депутатів Куликівської волості. Депутати обрали волосний ревком (революційний комітет), головою якого став Луценко Василь Леонтійович, а секретарем — Сученко Іван Тимофійович. При виконкомі (виконавчому комітеті) були створені волосні відділи: освіти, земельних справ, продовольства та військових справ. У 1922 році головою волвиконкому було обрано Коробку М. А. (Луценко В. Л. пішов служити до Червоної армії).
07 березня 1923 року в ході адміністративно-територіальної реформи було ліквідовано Куликівську волость. Натомість утворено Куликівську сільську раду в складі новоутвореного Решетилівського району. Першим головою сільської ради обрали Ївженка Антона Васильовича.
У період непу (нової економічної політики) на території Куликівської сільської ради діяло кредитне товариство, яке на пільгових умовах відпускало машини і знаряддя праці для селянських господарств.
У 1929 році, під час примусової колективізації, більшовики створили товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) «Крок до комуни». Згодом ТСОЗ реорганізували у колгосп.