«Алегорія живопису» () — картина голландського художника Яна Вермера, створена в період між 1666 та 1669 роками. Сюжетом слугувало власне уявлення художника стосовно процесу створення картини. «Алегорія живопису» — достеменно відома назва цієї роботи, яку в 1676 році його дружина Катаріна передала своїй матері Марії Тінс, намагаючись таким чином врятувати картину вже покійного чоловіка від кредиторів. Думки дослідників розділилися й не існує спільної точки зору стосовно сюжету: автор зобразив лише художника за роботою у власній майстерні, невідомо, чи існує певне приховане алегоричне значення. Відомим є лише те, що Вермер під час створення цієї картини реалізував усі притаманні йому художні навички: передачу падіння світла та поводження з глибиною відтінків при зображенні предметів.

Свого часу картина «Алегорія живопису» привернула увагу Гітлера. В 1940 році він обманом придбав її у нащадків графа Яромира Черніна з наміром включити до запланованого, але так і не реалізованого, музею фюрера у Лінці. Після закінчення другої світової війни представники США повернули картину до Австрії, де з 1958 року під інвентарним номером 9128 вона перебуває у колекції віденського музею історії мистецтв. У 2011 році після спроб нащадків графа Черніна повернути собі картину міністерство культури Австрії вирішило, що вона не підпадає під акт про реституцію.

Історія Картина «Алегорія живопису» створювалася в період пізньої творчості художника. Завдяки своєму авторитетові Вермер вже двічі був обраний головою делфтської гільдії Святого Луки, а переважна більшість його картин зосереджувалася у делфтських колекціонерів та покровителів. Цікавлячись його творчістю до його майстерні приїздили з інших міст. В цей період художник також створює картину «Дівчина з перловою сережкою», яка в наш час визнана найвідомішою роботою Вермера та навіть «північною Мона Лізою». В такій атмосфері творчого підйому й була започаткована робота над картиною «Алегорія живопису». Вона не була створена на замовлення й залишалася у власності Вермера до його смерті. Декілька років, що передували цьому, були для його родини особливо тяжкими, оскільки через війну та економічну кризу ринок мистецтва зазнав занепаду, що своєю чергою негативно відбилося на діяльності Вермера як художника, так і торговця предметами мистецтва. Він збанкрутував, не зміг розрахуватися з усіма кредиторами й, за словами його дружини, впав у такий розпач через фінансову скруту, що занедужав та помер. Таким чином Катаріна залишилася годувальницею одинадцяти дітей та просила дозволу у на відстрочку виплати кредиторам. Дев'ятнадцять робіт Вермера згідно з заповітом мали відійти його дружині та тещі. Намагаючись врятувати картини від кредиторів у 1676 році Катаріна передала своїй матері «Алегорію живопису». Наступні відомості про картину з'являються в 1772 році. Вона перебувала у власності барона , який мешкав у Відні, був придворним лікарем імператриці Священної Римської імперії Марії-Терезії, реформатором австрійської служби охорони здоров'я та медичної університетської освіти. Після його смерті картина перейшла у спадок його синові — барону . Останній помер в 1803 році й протягом десяти років «Алегорія живопису» залишалася у власності його нащадків. Лише в 1813 році її придбав спадковий чеський шляхтич, найбільший землевласник Богемії, видатний діяч чеського національного відродження та меценат національного музею — . Після його смерті в 1845 році згідно із заповітом картина відійшла до приватної колекції його сина . У 1938 році Яромир Чернін намагався продати картину, але нові закони, які прийняв нацистський уряд після аншлюсу Австрії, забороняли продаж творів мистецтва за кордон. Потенційним покупцем мав стати американський промисловець, мільярдер, філантроп і меценат Ендрю Меллон, який запропонував 1 мільйон доларів, що таким чином зробило б її найдорожчою картиною у світі на той час. В березні 1938 року Чернін опинився у скрутному становищі. Його нова дружина Алікс-Мей Оппенгайм () була онукою відомого єврейського банкіра. Через це вона та її попередній чоловік граф Роланд фон Фабер-Кастель () зазнали антисемітських нападок у популярному нацистському виданні Der Stürmer. Сестра Черніна взагалі була одружена з головним супротивником Гітлера в Австрії федеральним канцлером Куртом Шушнігом, якого одразу відправили до в'язниці. В 1939 році тютюновий магнат із Гамбурга Філіп Реемтсма (), який був близьким другом рейхсмаршала Германа Герінга та спонсором НСДАП, запропонував придбати у Черніна картину за 1,8 мільйона рейхсмарок. Герінг підтримав угоду, але австрійські чиновники заблокувати її та закликали Гітлера втрутитися в цю ситуацію. Секретар лідера нацистів надіслав їм у відповідь телеграму, в якій зазначалося, що картину не можна продавати без особистої згоди фюрера. В цей час дружина Яромира Черніна зазнала нових утисків. У лютому 1940 року гестапо втрутилося в її суперечку з колишнім чоловіком щодо опіки над дітьми й позбавило Алікс-Мей батьківських прав. Пізніше того ж року вона була офіційно оголошена «єврейкою та ворогом держави», а її паспорт вилучили. В 1942 році Гітлер дав дозвіл своїм поплічникам розпочати процес придбання картини. Його особистий секретар Мартін Борман пропонував використати будь-які несплачені Черніним податки, як привід конфіскувати картину. Німецький мистецтвознавець, спеціальний уповноважений Гітлера зі створення колекції запланованого музею фюрера в Лінці особисто вирушив, щоб домовитися про купівлю картини за ціною Гітлера. Він рекомендував Черніну прийняти пропозицію, оскільки «Гітлер так чи інакше отримає картину». Угода відбулася й колишній власник отримав 1,65 мільйона рейхсмарок. Проте, це не вберегло його родину від подальшого переслідування. Того ж року його дружину виселили з їх будинку в Богемії, а самого Яромира згодом заарештувало гестапо й відправило до в'язниці, змушуючи фізично працювати, не пред'явивши при цьому жодних обвинувачень.

Така увага до картини з боку нацистської верхівки була викликана тим, що з середини 1930-х років і впродовж наступних війн Гітлер та його прибічники розпочали один із найбільших в історії проєктів колекціонування витворів мистецтва. Здебільшого обманом та грабунком на загарбаних територіях нацисти накопичували величезну частину культурних скарбів. Власне Гітлер виявився одним із найпалкіших шанувальників творчості Вермера, де його основним конкурентом у пошуку та колекціонуванні картин голландця був лише Герман Герінг. За задумом Гітлера в місті Лінц мали збудувати європейський культурний центр з художньою галереєю в центрі комплексу. Саме в ній ключове місце відводилося картині Вермера «Астроном», яка відігравала в житті Гітлера особливу роль. Вона потрапила до нього після того, як була викрадена з Парижу під час окупації Франції. Відповідальний за конфіскацію творів мистецтва на окупованих територіях Альфред Розенберг у приватному листуванні з найближчим помічником Гітлера, коментуючи факт викрадення картини для фюрера, наголошував: «Я вважаю, що це принесе йому велику радість». «Астроном» разом з , що потрапили до лідера нацистів, мали бути своєрідним відображенням націоналістичних амбіцій Гітлера, оскільки він вихваляв ранні «німецькі» наукові досягнення. «Алегорія живопису» мала зайняти ключове місце після завершення художньої галереї, більш відомої як Музей фюрера ().

Німеччина стрімко програвала війну й картину, разом з іншими витворами мистецтва, було вирішено рятувати від бомбардувань союзними військами. В 1945 році її привезли до соляної шахти поблизу Альтаусзе, невеликого міста в Австрії. Саме тут, серед вісімнадцяти тунелів, які розкинулися на 67 кілометрів, вона була знайдена разом зі ще 6500 витворами мистецтва. Американські війська під керівництвом відповідального за пам'ятки, образотворче мистецтво та архіви Ендрю Річі перевезли «Алегорію живопису» до Відня.

Після закінчення війни нащадки родини Чернін упродовж багатьох років намагалися повернути «Алегорію живопису» у свою власність. Їх адвокати апелювали до з вимогою віддати картину, яка наразі оцінена в 100 мільйонів євро. У відповідь представники міністерства у наголошували, що рішенням комісії позови родини Черніна про реституцію відхилені. Аргументом цьому слугує та обставина, що Гітлер законно отримав картину, сплативши більше одного мільйона рейхсмарок або, приблизно, 3,5 мільйона євро за сучасними мірками. Проте, законність цієї угоди адвокат родини Олександр Тайсс заперечував, вказуючи, що після аншлюсу Австрії нацисти дозволили Яромиру Черніну продати картину лише Гітлеру.

Опис

Сюжет Хоча картини художників у їхніх майстернях були достатно популярним сюжетом, «Алегорію живопису» не наслідував жодний із відомих художників, навіть попри те, що Вермер чітко написав деякі мотиви. Він наслідував своїх колег сучасників, зображуючи модель, що позує, саме у вигляді музи. Саме юність Кліо є певним уособленням розвитку мистецтва. У нідерландській живописній традиції довгий час кохання між художником і його музою вважали платонічним й зображали за допомогою натяків та алегорій. Наприклад Франс ван Міріс Старший намалював свое бачення сюжету з художником захопленим модно одягненою моделлю. Хоча дівчину видно лише зі спини, але вона дивиться на нас із вже готової картини. З філософської точки зору Вермер був прикладом яскраво вираженного ейдетичного художника, оскільки його спосіб уявлення про картини та спосіб спілкування з глядачем за їх допомогою був виразно візуальним і не мав літературного походження. У цьому відношенні можна говорити про певну тотожність між інтересами Вермера та Веласкеса, який помер приблизно в той час, коли голландець починав свій творчий шлях. Інколи дослідники проводять паралелі між картинами «Фрейліни» та «Алегорія живопису». Ці роботи виникли в різних соціальних контекстах, що свідчить про їх цілком різні початкові призначення та досить різну інтерпретацію задуму художника. Проте відмінність придворної культури Мадрида та міського середовища Делфта не завадила Веласкесу та Вермеру виразити певні претензії на привілейовану роль художника у розкритті та формуванні знань. Таким чином вони відіграли значну роль для сучасної історії мистецтва, яка розглядає саме мистецтво як діяльність, що має балансувати між інтелектуальною та фізичною працею.

Виконання «Алегорія живопису» є відомою жанровою картиною Вермера, а також яскравим прикладом голландського реалізму. Інколи ця робота вважається повномасштабною алегорією, певним коментарем до мистецтва живопису та власне ролі митця в суспільстві. Цілком імовірно, що ця картина була автопортретом художника під час роботи, але як інша у подібному жанрі «Алегорія католицької віри» — найменше підходила до стилю Вермера. Хоча вона містить певне відображення його певних міркувань про мистецтво живопису, це полотно заледве розкриває самого художника чи його методи роботи. разом з тим ця картина мала якесь незвичайне значення для Вермера, через що він зберігав її до самої смерті. Певна «театральність» сюжету навмисно підкреслюється завісою, яка відсувається ліворуч, ніби під час сценічного дійства. Глядачеві видно яскраво освітлену студію, де художник, який сидить спиною до глядача, малює модель. Кімната набагато елегантніша, ніж звичайна художня майстерня, що підкреслено золотою люстрою, вишуканими меблями, дорогою мармуровою підлогою та іншим.