Синхромізм — напрям мистецтва, заснований у 1912 році американськими художниками Стентоном Макдональдом-Райтом (1890–1973) і Морґаном Расселом (1886–1953). Їхні абстрактні «синхромії», засновані на підході до живопису, який порівнював колір з музикою, були одними з перших абстрактних картин в американському мистецтві. Хоча він був недовгим і не привернув багато прихильників, Синхромізм став першим американським авангардним мистецьким рухом, який отримав міжнародну увагу. Roberts, Norma J. (ed.), The American Collections, Columbus Museum of Art, 1988, p. 94 . Серед труднощів, в описові синхромізму як узгодженого стилю, є пов’язані з тим фактом, що деякі роботи синхромістів є суто абстрактними, тоді як інші включають репрезентативні образи. Теорія і стиль Синхромізм заснований на ідеї, що колір і звук є схожими явищами і що кольори на картині можуть бути оркестровані таким самим гармонійним чином, яким композитор розташовує ноти в симфонії. Hughes, p. 345. Макдональд-Райт і Рассел вважали, що, маючи кольорові гами, їхня візуальна робота може викликати такі ж складні відчуття, як музика. Як сказав Макдональд-Райт, «синхромізм просто означає «з кольором», як симфонія означає «зі звуком». Феномен «чуття» кольору або з’єднання двох чи більше почуттів — синестезія — також був центральним у творчості Василя Кандинського, який приблизно в той же час створював власні синестетичні картини або «композиції» в Європі.
В основу абстрактних «синхромів» покладені колірні гами, використовуючи ритмічні колірні форми з випередженням і зменшенням відтінків. Зазвичай вони мають центральний вихор і вибухають у складних колірних гармоніях . Синхромісти уникали використання атмосферної перспективи або лінії, покладаючись виключно на колір і форму для вираження форми. Макдональд-Райт і Рассел були одними з ряду художників-аванґардистів, які діяли в період безпосередньо перед Першою світовою війною, які вважали, що реалізм у образотворчому мистецтві вже давно вичерпався і що, щоб мати значення в сучасному світі,, живопис мав розірвати будь-які зв’язки зі старими уявленнями про перспективу та з літературним чи анекдотичним змістом.
Найперші роботи синхромістів були схожі на картини фовістів. Різнокольорові форми картин синхромістів також трохи нагадували ті, які знайдені в орфізмі Робера та Соні Делоне. Hughes, p. 348 and South, pp. 43, 55–56. Однак Макдональд-Райт наполягав на тому, що синхромізм — це унікальна форма мистецтва, яка «не має нічого спільного з орфізмом, і будь-хто, хто читав перший каталог синхромізму... зрозуміє, що ми висміювали орфізм». Борги синхромістів перед орфізмом залишаються джерелом дискусій серед істориків мистецтва. Їхній підхід чітко був чимось зобов’язаний кубізму. Синхромісти використовували розбиті площини кубістів, але їхні щедро пофарбовані ділянки фарби іноді виглядали, як описав їх історик мистецтва Абрагам Девідсон, як «вихори туману, краплі якого збираються, утворюючи частини тулуба, що напружується... Щоб знайти щось подібне в американському живописі, треба дочекатися кольорово-польових полотен Джулса Оліцького (нар. Евель Деміковський в Сновськові, нині Чернігівській области) 1960-х років» Davidson, p. 124. .
Історія Синхромізм був розроблений Стентоном Макдональдом-Райтом і Морґаном Расселом, коли вони навчалися в Парижі на початку 1910-х років. Will South's Color, Myth, and Music: Stanton Macdonald-Wright and Synchromism is the principal book-length study of the movement and its history. У 1907 році Стентон Макдональд-Райт вивчав ідеї вчених-оптиків, таких як Мішель-Ежен Шеврель, Герман фон Гельмгольц і Оґден Руд, щоб продовжити розвиток теорії кольорів під впливом музичних гармоній. Потім з 1911 по 1913 рік вони обидва навчалися у канадського художника Персіваля Тюдора-Гарта, чия теорія кольору пов’язувала якості кольору з якостями музики, такими як тон до відтінку та інтенсивність до насиченості . South, pp. 30–35. Також на Макдональда-Райта та Рассела вплинули імпресіоністи, Сезанн і Матісс з їхнім наголосом на кольорі над малюнком. South, p. 21. Окрім кубістів та імпресіоністів, Макдональд-Райт і Рассел також надихалися такими художниками, як Еміль Бернар, який був клуазоністом, і синтетист Поль Ґоґен за їхні унікальні дослідження властивостей і ефектів кольору. Рассел ввів термін «синхромізм» у 1912 році, намагаючись передати зв’язок живопису та музики.
Перша картина синхромістів, «Синхромія в зеленому» Рассела, була виставлена на паризькому Салоні Незалежних у 1913 році. Пізніше того ж року в Мюнхені відбулася перша виставка Synchromist Макдональда-Райта та Рассела. South, p. 43. У жовтні 1913 року відбулися виставки в Парижі та в березні 1914 року в Нью-Йоркові. Макдональд-Райт повернувся до Сполучених Штатів у 1914 році, але вони з Расселом продовжували окремо малювати абстрактні синхроми. Roberts, p. 94. Синхромізм залишався впливовим серед художників аж до 1920-х років, хоча його суто абстрактний період був відносно коротким. Багато синхромів кінця 1910-х і 1920-х років містять репрезентативні елементи. Однак жодного разу Макдональд-Райт чи Рассел не досягли того рівня критичного чи комерційного успіху, на який вони сподівалися, представивши синхромізм у Сполучених Штатах. Лише після смерті Рассела та наприкінці життя Макдональда-Райта їх надзвичайно оригінальним досягненням було приділено велику увагу музеїв і науковців. Інші американські художники, які експериментували з синхромізмом, включають Томаса Гарта Бентона (1889–1975), Ендрю Дасбурґа (1887–1979), Патріка Генрі Брюса (1880–1936) та Альберта Генрі Кребіля (1873–1945). Donald T. Ryan, Jr., Albert Henry Khrebiel (1873–1945): American Impressionist, Muralist, and Art Educatior (Krehbiel Corporation, 2001).
Найперша розширена дискусія про синхромізм з’явилася в книзі «Сучасний живопис: його схильність і значення» (1915) Вілларда Гантінґтона Райта. Райт був літературним редактором і мистецтвознавцем, а також братом Стентона Макдональда-Райта, і Стентон був таємним співавтором книги. Він оглядав основні течії сучасного мистецтва від Мане до кубізму, хвалив творчість Сезанна (у той час відносно невідомий у Сполучених Штатах), принижував «менших модерністів», таких як Кандинський і футуристів (і, звичайно, орфістів), і передбачив прийдешню епоху, коли кольорова абстракція витіснить образотворче мистецтво. Синхромізм представлений у книзі як кульмінаційна точка в еволюції модернізму. Віллард Гантінґтон Райт ніколи не визнавав, що писав про творчість свого брата. Loughery, pp. 94–97.
Три інші розширені трактування синхромізму можна знайти в каталозі Ґейл Левін, який супроводжував велику пересувну виставку, організовану Музеєм американського мистецтва Вітні в 1978 році, «Синхромізм і американська кольорова абстракція», 1910–1925, у каталозі Мерилін Кушнер для Морґана Рассела 1990 року ретроспектива в музеї Монклера, а також у «Колір, міф і музика: Стентон Макдональд-Райт і синхромізм» Вілла Саута, каталог-біографія, опублікована разом із виставкою творчості художника в трьох музеях у 2001 році. Левін і Саут є двома істориками мистецтва, найбільш відповідальними за привернення уваги науковців і громадськості до синхромізму, течії, яка часто займала другорядне місце в підручниках з історії мистецтва двадцятого століття.
Примітки
Література Brown, Milton. American Painting from the Armory Show to the Depression. Princeton: Princeton University Press, 1955. Davidson, Abraham A. Early American Modernist Painting, 1910–1935. New York: DaCapo, 1994. Kushner, Marilyn. Morgan Russell. New York: Hudson Hills Press, 1990. Hughes, Robert. American Visions: The Epic History of Art in America. New York: Knopf, 1997. Hunter, Sam. Modern American Painting and Sculpture. New York: Dell, 1959. Levin, Gail. Synchromism and American Color Abstraction, 1910–1925. New York: George Braziller, 1978. Loughery, John. Alias S.S. Van Dine. New York: Scribners, 1992. South, Will. Color, Myth, and Music: Stanton Macdonald-Wright and Synchromism. Raleigh: North Carolina Museum of Art, 2001. Synchromism: Morgan Russell and Stanton Macdonald-Wright. New York: Hollis Taggart Galleries, 1999. Wright, Willard Huntington Wright. Modern Painting: Its Tendency and Meaning. New York: John Lane & Co., 1915.