Мовна освіта — процес і практика викладання другої або іноземної мови. Це переважно галузь прикладної лінгвістики, але її можна вважати й міждисциплінарною сфероюSpolsky, B., & Hult, F.M. (Eds.). (2008). Handbook of educational linguistics. Malden, MA: Blackwell.Hult, F.M., (Ed.). (2010). Directions and prospects for educational linguistics. New York: Springer..
Мовну освіту поділяють на чотири основні навчальні категорії:
комунікативні навички рівень знань міжкультурна комунікація грамотністьPhillips, J. K. (2007). Foreign Language Education: Whose Definition?. The Modern Language Journal, 91(2), 266—268. .
Потреба Посилення глобалізації породило велику потребу в працівниках, здатних спілкуватися кількома мовами. Такі сфери, як-от торгівля, туризм, дипломатія, технології, медіа, письмовий та усний переклад і наука, потребують наявності мов, зрозумілих для широкого загалу.
Освітня політика багатьох країн, як-от Корея (Kim Yeong-seo, 2009), Японія (Kubota, 1998) і Китай (Kirkpatrick & Zhichang, 2002), спрямована на вивчення принаймні однієї іноземної мови на рівні початкової або середньої школи. У низці інших країн, як-от Індія, Сінгапур, Малайзія, Пакистан і Філіппіни, друга офіційна мова використовується як урядова. За даними GAO (2010), Китай останнім часом приділяє величезну увагу вивченню іноземних мов, особливо англійської.
Історія
Від стародавніх часів до Середньовіччя Хоча потреба у вивченні іноземних мов майже така ж давня, як сама історія людства, джерела сучасної мовної освіти лежать у вивченні й викладанні латинської мови в XVII столітті. На стародавньому Близькому Сході, а також у листах Амарнського архіву мовою дипломатії була аккадська. На більшій частині західного світу протягом багатьох століть домінуючою мовою освіти, торгівлі, релігії й уряду була латина. До кінця XVI століття вона була значною мірою витіснена французькою, італійською та англійською мовами.
Одним із багатьох людей, які намагалися чинити спротив цій тенденції, був Ян Амос Коменський. Він склав повний курс вивчення латини, що охоплював усю шкільну програму, кульмінацією якого стала його праця Opera Didactica Omnia 1657 року.
У цій праці Коменський також виклав свою теорію засвоєння мови. Він є одним із перших теоретиків, які систематично писали про те, як засвоюються мови, та про педагогічну методологію засвоєння мови. Він вважав, що засвоєння мови пов'язане з відчуттями та досвідом. Викладання має бути усним. У шкільній кімнаті повинні бути моделі речей, а якщо їх немає — їхні зображення. У результаті він також опублікував першу у світі ілюстровану дитячу книгу «Орбіс Піктус» (Orbis sensualium pictus).
Так вивчення живої латинської мови, використовуваної в реальному житті, звелося до вивчення предмета в рамках шкільної програми. Таке редукування вимагало обґрунтування методики вивчення. Тоді стверджували, що вивчення латинської мови у цей спосіб розвивало інтелектуальні здібності, а вивчення латинської граматики перетворилося на самоціль.
З XVI по XVIII століття «граматичні школи» зосереджувалися передусім на викладанні граматичних аспектів класичної латини. Найздібніші студенти продовжували вивчати граматику з додаванням риторики.
XVIII століття До XVIII століття вивчення сучасних мов не було частиною навчальних програм європейських шкіл. Базуючись на суто академічному вивченні латини, студенти, які вивчали сучасні мови, виконували багато вправ, вивчаючи граматичні правила та перекладаючи абстрактні речення. Усна робота була мінімальною, натомість студенти мусили запам'ятовувати граматичні правила та застосовувати їх для «розшифрування» письмових текстів. Цей зумовлений традиціями метод став відомим як метод граматичного перекладу ().
XIX і XX століття
Інновації у викладанні іноземних мов почалися в XIX столітті і значно пришвидшилися у XX столітті. Це призвело до появи низки різних й іноді взаємовиключних методів, кожен із яких претендував на суттєве вдосконалення порівняно з попередніми або сучасними методами.
Серед перших прикладних лінгвістів були Жан Мане (Jean Manes), (1803—1865), (1845—1912), Отто Єсперсен (1860—1943) і (1877—1949). Вони визначили принципи навчання мови та підходи, засновані на лінгвістичних і психологічних теоріях, але водночас залишили нащадкам опрацювання багатьох конкретних практичних деталей.
Розвиток підходів щодо вивчення іноземної мови та методів навчання (зокрема, описані нижче) у XX столітті може здатися історією невдач. Дуже небагато студентів університетів США, де іноземна мова викладається як основний предмет, досягають лише «мінімального професійного рівня». Навіть «вміння читати», необхідне для отримання ступеня доктора філософії, можна порівняти лише з рівнем студентів 2-го курсу. Дуже небагато дослідників, для яких англійська мова є рідною, здатні читати й сприймати інформацію, написану іншою мовою. Навіть ряд відомих лінгвістів є одномовними.
Водночас нескладно знайти окремі приклади успішного вивчення другої або іноземної мови. Таким чином, з одного боку, чимало людей добре засвоюють іноземну мову, але, з іншого, більшість мовних програм вочевидь не забезпечують належного рівня володіння нею. Через це дослідження засвоєння другої мови набувають зайвої емоційності. Старі методи та підходи, як-от метод граматичного перекладу та метод безпосереднього вивчення (direct method), відкидаються, ба більше — висміюються, у той час як винаходяться нові методи й підходи, які пропагуються як єдине й остаточне розв'язання проблеми високого рівня неуспішності студентів, що вивчають іноземні мови.
У більшості книжок, присвячених вивченню мов, згадуються різні методи, що використовувалися в минулому, а наприкінці книжки зазвичай наведено новий метод, запропонований автором. Ці нові методи зазвичай подано як такі, що винайдені автором, оскільки автори, як правило, відкидають те, що було розроблено до них, і не пояснюють, як це стосується нового методу. Наприклад, мовознавці-дескриптивісти зазвичай впевнено стверджують, що до їхніх робіт не існувало науково обґрунтованих методів вивчання мов (на підставі чого виник аудіолінгвальний метод (), розроблений для армії США під час Другої світової війни). Утім, є вагомі докази протилежного.
Також часто доходять висновку або навіть заявляють, що колишні методи були абсолютно неефективними або незворотно застаріли, хоча на практиці й досі використовуються навіть найстаріші методи (наприклад, версія прямого методу Берліца ()). Прихильники нових методів переконані, що їхні ідеї нові й дієві, і навіть не усвідомлюють, що ефективність старих методів навчання доведено. Така переконаність, своєю чергою, спричинена загальною орієнтацією на нові наукові підходи, у рамках яких прецеденти минулих часів згадуються, як правило, лише побіжно.
Емпіричний і теоретичний підходи Існувало два основні підходи в галузі вивчення мови — емпіричний і теоретичний. Історії їх розвитку абсолютно різні, і в різні періоди перевага переходила від одного до іншого.
Прикладами дослідників-емпіриків є Єсперсен, Палмер і Леонард Блумфілд: вони роблять акцент на імітуванні й запам'ятовуванні за допомогою вправ за шаблонами. Ці методи випливають з основного положення емпіриків, згідно з яким мова засвоюється як результат формування звичок, утворених шляхом виконання вправ та «натаскування». У найекстремальнішій формі вивчення мови перетворюється на вишкіл: тобто до людини застосовують методи «дресирування», подібні до тих, що їх застосовують до тварин, а людська мова вбачається, по суті, одним із різновидів комунікативної поведінки, що спостерігається й в інших біологічних видів.
Представники теоретичного підходу — наприклад, Франсуа Гуен (), і , чиї раціоналістичні теорії засвоєння мови узгоджуються з лінгвістичними ідеями Ноама Чомські та інших. Вони розробили чималу кількість методів навчання, від методу граматичного перекладу та «методу серій» Гуена до прямих методів Берліца та Де Созе. У рамках цих методів учні складають оригінальні осмислені речення, водночас засвоюючи правила граматики.
Цей підхід базується на раціоналістичному положенні: людина — мисляча істота, а використання мови є її унікальною рисою, неможливою для інших біологічних видів. Наявність багатьох спільних рис у різних людських мовах указує на те, що людям притаманна певна універсальна граматика, «вбудована» в структуру людського мозку. Це дає людям змогу складати речення, яких вони ніколи раніше не зустрічали, але, попри це, зрозумілі будь-кому, хто володіє мовою, якою вони складені.
Емпіричний і теоретичний «табори» мовознавців ставляться один до одного ворожо, проте обговорень і спілкування між їхніми представниками не так вже й багато.
XXI століття З часом мовна освіта знайшла своє місце в школах і стала частиною навчальних програм у всьому світі. У деяких країнах, зокрема в Сполучених Штатах Америки, мовна освіта, де її також називають «мови світу» (World Languages), стала одним з основних предметів нарівні з англійською мовою, математикою та природничими науками.
У деяких країнах, як-от в Австралії, іноземну мову в школах викладають настільки повсюдно, що мовна освіта як предмет дістала особливу назву — «Мова, відмінна від англійської» (Language Other Than English, LOTE). У більшості англомовних навчальних закладів найпопулярнішими мовами для навчання й вивчення є французька, іспанська та німецька. Студентам, для яких рідною мовою не є англійська і які не володіють нею на необхідному рівні, викладають предмет «Англійська як друга мова» (English as a Second Language, ESL).
Викладання іноземної мови в навчальних закладах
Іноземну мову викладають як окремий предмет у загальносвітних і в спеціалізованих школах. Існує багато методів викладання мов. Деякі з них уже втратили популярність, інші, навпаки, набули. Існують ефективні методи з невеликою кількістю прихильників. Терміни «підхід», «метод» і «техніка» часто плутають, проте вони унаочнюють ієрархічні поняття.
Підхід Підхід — це низка припущень щодо природи мови та процесу її засвоєння. Зауважимо, що підхід не передбачає процедур і не розкриває жодних деталей щодо того, як такі припущення слід застосовувати під час викладання. Підхід може бути пов'язаний із теорією засвоєння другої мови.
Існує три основних «підходи»:
Структурний: мова вважається системою структурно пов'язаних елементів, якими «кодується» смисл (наприклад, граматика). Функціональний: мова вважається засобом вираження або реалізації певної функції, як-от прохання що-небудь зробити. Інтерактивний: мова вважається інструментом для налагодження й підтримки соціальних відносин з акцентом на патерни рухів, дій, актів комунікації та взаємодії, які спостерігаються під час спілкування. Цей підхід став домінуючим з 1980-х років.
Метод Метод — це програма викладання мовного матеріалу для вивчення, яка спирається на обраний підхід. Аби розробити метод на основі підходу, систему навчання необхідно розробляти з урахуванням цілей викладання/навчання, способів відбору й організації змісту, типів завдань, які потрібно виконати, ролей учнів і вчителів.
Приклади структурних методів: граматичний переклад, аудіолінгвальний метод. Приклади функціональних методів: усний підхід, навчання мови на основі конкретних ситуацій. Приклади інтерактивних методів: прямий метод, метод серій, комунікативне викладання мови, занурення в мову, метод тихого навчання (Silent Way), сугестопедія, природний підхід, вивчення мови в тандемі, метод фізичного реагування (Total physical response), навчання через читання й розповідання та догматичне засвоєння мови.
Техніка Техніка (також стратегія) — це конкретний прийом або трюк, призначений для досягнення безпосередньої мети. Техніка зумовлюється методом контролювання та, менш опосередковано, підходом.
Онлайн-курси та курси самостійного навчання Для самостійного вивчення доступні сотні мов та сила-силенна посібників від безлічі видавництв за різними цінами та з різними методами. Власне курс виступає в ролі вчителя і використовує певну методику, як це роблять класні керівники.