Едуард Адольф Дрюмон (; 3 травня 1844 — 3 лютого 1917, Париж) — журналіст і католицький письменник, відомий як антисеміт і французький націоналіст. Він ініціював Антисемітську лігу Франції в 1889 році, а також був засновником і редактором політичної газети La Libre Parole (заснованої в 1892 році). Після років досліджень він синтезував три основні типи антисемітизму. Перший тип — традиційне католицьке ставлення до чужорідних «вбивць Христа», посилене палкою антипатією до Французької революції. Другий тип — ворожість до капіталізму. Третій тип — так званий науковий расизм, заснований на аргументі, що раси мають фіксовані характеристики, і стверджував, що євреї мають негативні характеристики. Його робота відіграла ключову роль у розгортанні справи Дрейфуса.
Біограф Дрюмона, Грегуар Кауфманн, відносить Дрюмона до контрреволюційної традиції Луї Вейо, Антуана Блана де Сен-Бонне та антимодерного католицизму. Лідер соціалістів Жан Жорес заявив, що «всі ідеї та аргументи Дрюмона були запозичені у певних клерикальних опонентів Французької революції».
Біографія Дрюмон народився в Парижі 3 травня 1844 року в родині декораторів порцеляни з Лілля. У сімнадцять років його батько помер, і він залишив сім'ю, щоб заробляти собі на життя. Він навчався в Ліцеї Карла Великого.
Спочатку він був на державній службі, але згодом став співробітником видавництва й автором численних різноманітних праць, серед яких «Мій старий Париж» (1879), нагороджений Французькою академією.
Дрюмон також працював у L'Univers Луї Вейо.
У книзі «Єврейська Франція» (), що вийшла у 1886 році, Дрюмон критикував роль євреїв у Франції та виступав за їхнє виключення з суспільства.
У 1892 році Дрюмон заснував газету «Вільна Франція» (), яка стала платформою для агресивного антисемітизму.
У 1893 році його було визнано винним у наклепі на депутата Огюста Бюрдо Сенський суд присяжних і засуджено до трьох місяців ув'язнення у в'язниці Сент-Пелажі (3 листопада 1892 – 3 лютого 1893). У в'язниці його помістили в ту саму зону, що й П'єра Мартіне, засновника індивідуалістичного анархізму, та Люсьєна Пемана, антисеміта та майбутнього колаборанта нацистів.
Газета скептично ставилася до антикатолицької містифікації Таксіла, перш ніж Таксіл визнав її в 1897. Це була перша газета, яка опублікувала новину про арешт Альфреда Дрейфуса у статті під назвою «Державна зрада: єврейського зрадника Альфреда Дрейфуса заарештовано» у 1894 році.
Спочатку Дрюмон підтримував Папу Лева XIII та його політику об'єднання у своїй енцикліці 1892 року «Au milieu des solicitudes», яка закликала французьких католиків прийняти Республіку. Невдовзі він засудив цей курс і гірко образив Папу, Церкву та всіх католиків, які його підтримували. В одній редакційній статті Дрюмон сподівався на «сучасного залізного Ногаре для сучасного Боніфація VIII». У «La Libre Parole» старого друга Дрюмона, графа Адрієна Альберта Марі де Муна та папського нунція кардинала Доменіко Феррату було засуджено як звичайних злочинців.
У Дрюмона було багато прихильників. Він скористався скандалом з Панамською компанією та досяг піка своєї популярності під час справи Дрейфуса, в якій він був найзапеклішим обвинувачем. За свої антипанамські статті Дрюмона було засуджено до трьох місяців ув'язнення.
У 1893 році він невдало балотувався на посаду депутата від Ам'єна; наступного року він пішов у відставку до Брюсселя.
Справа Дрейфуса допомогла йому відновити популярність. На виборах до законодавчих органів Франції у травні 1898 року Антиєврейська ліга Макса Режі підтримала Дрюмона як кандидата на посаду депутата від першого дивізіону Алжиру. Дрюмонт був тріумфально обраний, отримавши 11 557 голосів проти 2 328 та 1 741 за його опонентів. З шести обраних французьких алжирських депутатів четверо були членами Антиєврейської ліги. Дрюмон представляв Алжир у Палаті депутатів з 1898 по 1902 рік. Його було подано до суду за звинувачення депутата в отриманні хабаря від багатого єврейського банкіра Едуара Альфонса де Ротшильда за прийняття законопроекту, якого хотів банкір. Він зазнав поразки на переобранні у квітні-травні 1902 року.
Бувши забобонним, Дрюмон носив із собою корінь мандрагори й напав на Жоржа Буланже, спираючись на пальміру.
Полеміка про «Старий Париж» Його праця «Старий Париж» (), опублікована в 1878 році, є коментованим оглядом столиці. Цей огляд перемежовується тужливими роздумами, сповненими жалю. На думку його недоброзичливців, через присвійний займенник «mon» назва вказує на упереджене бачення і демонструє консервативне ставлення, використовуючи термін «oud».
У ній Дрюмон засуджує Париж 1878 року, пророкуючи занепад «міста вогнів». Його опоненти вбачають в описі Пале-Рояль вираз його монархічних переконань і ненависті до республіканського Парижа:Його опоненти вбачають у цьому передвістя реакційних теорій його твору «Молода Франція» ():
Твори
Mon vieux Paris, 1878 Les Fêtes nationales à Paris, 1878 Le Dernier des Trémolin, 1879 Papiers inédits du Duc de Saint-Simon, 1880 La mort de Louis XIV, 1880 La France Juive, 1886 La France Juive devant l'opinion, 1886 La Fin d'un monde, 1889 La Dernière Bataille, 1890 Le Testament d'un antisémite, 1891 Le Secret de Fourmies, 1892 De l'or, de la boue, du sang-Du Panama á l'anarchie, 1896 Mon vieux Paris Deuxième Série, 1897 La tyrannie maçonnique, 1899 Les juifs contre la France, 1899 — Les Juifs et l'affaire Dreyfus Les Tréteaux du succès, figures de bronze ou statues de neige, 1900 Les Tréteaux du succès, Les héros et les pitres, 1900 Le peuple juif, 1900 Vieux portraits, vieux cadres, 1903 Sur le chemin de la vie, 1914
Коментарі
Примітки
Посилання Твори Едуарда Друмона, на Open Library, Internet Archive.