1-ша ескадра нічних винищувачів () — ескадра нічної винищувальної авіації Люфтваффе за часів Другої світової війни. Ескадра почала формування 22 червня 1940 року, яке завершилося створенням у жовтні 1942 року IV/NJG 1. Загалом NJG 1 мала у своєму складі чотири авіаційні групи, озброєних нічними винищувачами Bf 109, Bf 110, He 219, Ju 88 тощо. NJG 1 була підрозділом протиповітряної оборони, що протистояла стратегічним бомбардуванням авіації Королівських ПС і авіації армії США в кампанії зі Стратегічної повітряної оборони Рейху.
У ході повітряної битви за Британію протиборчі сторони розпочали активно здійснювати нічні авіанальоти, користуючись недосконалістю існуючої системи протиповітряної оборони. Основний тягар нічних боїв ліг на ескадри, озброєні важкими двомоторними Messerschmitt Bf.110. У травні 1940 року почали формувати окремі ескадрильї нічних винищувачів, а 26 червня 1940 року на основі них була організована 1-ша ескадра нічної винищувальної авіації. На озброєнні ескадри надійшли переобладнані в нічні винищувачі бомбардувальники Ju 88 і Do 17.
З 1941 року інтенсивність нічних бомбардувань нацистської Німеччини британським Бомбардувальним командуванням багаторазово зросла. Пілоти NJG 1 зуміли запровадити тактику нічного перехоплення, діючи у тісній взаємодії з частинами зенітної артилерії та постами РЛС та прожекторів. Завдяки вмілому комбінованому застосуванню ескадри відсоток втрат стратегічної бомбардувальної авіації союзників різко збільшився. Надалі сторони неодноразово впроваджували різні технологічні нововведення, що дозволяло їм періодично брати гору у протистоянні: централізоване наведення винищувачів станціями стеження, радари «Вюрцбург», «Ліхтенштейн», «Фленсбург», «Моніка», бортові радіоелектронні системи навігації та автоматичного керування вогнем, інфрачервоні приціли, системи розпізнавання «свій-чужий», систему озброєння «неправильна музика», засоби радіолокаційних перешкод «Віндоу».
Історія частини I авіагрупа ескадри сформована 22 червня 1940 року з підрозділів I. групи 1-ї ескадри важких винищувачів (ZG 1) і IV. групи 26-ї ескадри важких винищувачів (ZG 26). II авіагрупа була сформована з IV.(N) групи 2-ї винищувальної ескадри 1 липня 1940 року, хоча авіагрупу було названо III./NJG 1. 1 липня створена ескадрилья 4./NJG 1 з ескадрильї важких винищувачів 30-ї ескадри Z./Kampfgeschwader 30 (Zerstörer/ KG 30). 7 вересня 1940 року цю групу було перейменовано на I./Nachtjagdgeschwader 2 (NJG 2), хоча вона отримала особовий склад з I./ZG 26. 1 липня також була створена III. група з II./NJG 1. А IV./NJG 1 була створена 1 жовтня 1942 року на базі II./NJG 2. Оберст Фальк став першим командиром ескадри. Гауптман Гюнтер Радуш прийняв командування авіагрупою I./NJG 1, майор Вальтер Еле став першим постійним командиром II./NJG 1, гауптман Філіпп фон Ботмер і майор Гельмут Лент прийняли командування групами III. і IV./NJG 1 відповідно.
I./NJG 1 мала базу на аеродромі Венло, де частина дислокувалася з 18 березня 1941 року до 5 вересня 1944 року. Дві злітні смуги мали довжину по 1450 м, а третя — 1200 м. Для освітлення було використано 2000 ламп, а 48 км доріг вели до майстерень, командних пунктів і житлових приміщень. Життєдіяльність аеродрому нічної авіації забезпечувало 18 000 працівників. Формування крил нічних винищувачів об'єднало різні типи пілотів з різними уподобаннями. Екіпажі II./NJG 1, які були сформовані з Z./KG 30, віддали перевагу Ju 88, Do 17 і Do 217, які вважалися пілотами Bf 110 «кульгавими качками», непридатними для цієї ролі. Ці пілоти віддавали перевагу іншим якостям, не переважаючим у важких винищувачах; просторі кабіни пілотів, третій член екіпажу, який буде спостерігати, більша витривалість польоту, автопілот і потужніше озброєння. Ці пілоти, в деяких випадках, були похилого віку для військового авіатора, часто вони були колишніми пілотами Deutsche Luft Hansa. Ці люди не легко пристосувалися до концепції контрольованих нічних боїв. Вернер Бааке та Рудольф Шенерт були прикладами колишніх пілотів «Люфт Ганзи», які приєдналися до Люфтваффе в 1941 році. II./NJG 1 був оснащений Ju 88C і Do 17 Z-10 в 1940 році.
Восени 1940 року командування Люфтваффе почало операції з далекого перехоплення літаків противника (), щоб запобігти зростаючій кількості нальотів британського Бомбардувального командування. Служба раннього виявлення Люфтваффе змогла визначити, коли британські бомбардувальники мають розпочинати операції. Нічні винищувачі отримали наказ патрулювати узбережжя Німеччини, літати до виявлених авіабаз противника, де базувалися бомбардувальники і слідувати за ними при поверненні назад до Англії. I./NJG 2 став єдиним підрозділом, який перехоплював літаки противника при цьому виді операції, але результати для німців виявилися коштовними. Крило втратило 32 екіпажі загиблими у боях та 12 втрачених літаків в обмін на 18 збитих британських літаків, як стверджували німці. Німецька оборона над Європою в 1941 році мала дуже обмежені спроможності. Хоча нацистська пропагандистська машина описувала бомбардувальники Королівських ПС як «втомлених старих корів», але обмежений радіус дії точного радара «Вюрцбург» та нездатність відрізнити свою авіацію від ворожої поставили Люфтваффе в невигідне становище. «Освітлювальний бойовий пояс» (), який містив три радари на батарею прожекторів, охоплював територію від кордону з Данією до Мобежа і міг з великою точністю виявляти бомбардувальники, які входили в зону та виходили з неї, але пілоти бомбардувальників Королівських ПС навчилися долати цю перешкоду: вони пікірували після наближення до «поясу», розігналися повз пошукові світлові батареї на малих висотах і виходили з найнебезпечнішої частини зони протиповітряної оборони німців.
Поява в 1942 році новітніх «Галіфаксів» і «Ланкастерів» призвела до подальших проблем. Бомбардувальники могли випереджати Bf 110C або D на неглибокому пікіруванні та на висоті понад 5000 м. Німецькі пілоти повинні були виявити бомбардувальник завчасно, щоб мати можливість пікірувати з набагато більшої висоти. Впровадження нових варіантів радарів, таких як , зрештою покращило дальність та проблеми ідентифікації, що мали місце в 1941 році.
У середині 1940 року штаб NJG 1 під командуванням Фалька базувався в Дюссельдорфі та Делені і мав три Bf 110B. У Беннінгхардті I./NJG 1 мала у свою чергу 34 Bf 110C і D, 22 з яких були в боєготовому стані. У Дюссельдорфі II./NJG 1 міг виставити 11 Ju 88C, чотири боєготові, і 10 Do 17Z, дев'ять справних. У Кельні III./NJG 1 мав Messerschmitt Bf 109; 13 Bf 109C, чотири готових, три Bf 109 D і один боєготовий, 17 Bf 109 E були присутні, всі, крім одного, були готові. У ніч з 19 на 20 липня Вернер Штрайб, 2./NJG 1, здобув одну з перших повітряних перемог для NJG 1: бомбардувальник Armstrong Whitworth Whitley, був ним збитий о 02:15 поблизу Зарбека. Штрайб став командиром групи II./NJG 1 лише через два місяці. Оберфельдфебель Фостер з 8./NJG 1 отримав відзнаку за першу повітряну перемогу NJG 1 у ніч на 9 липня 1940 року. У цей час NJG 1 експериментувала з нічними перехопленнями, використовуючи свої Bf 110 і Do 17 за підтримки одного прожекторного полку. Лише 42 британські бомбардувальники були збиті в 1940 році німецькими нічними винищувачами. I. і II./NJG 1 зіткнулися з труднощами з визначенням місцезнаходження бомбардувальників у 1940 році, і їх невдачі спонукали Каммгубера запровадити більш гнучку тактику дії нічної авіації, засновану на чіткій взаємодії та координації дій нічних винищувачів, прожекторних батарей і радарів. Нічні винищувачі орієнтувалися на світлові і радіомаяки, розташовані за «освітленим поясом» прожекторів. Як тільки бомбардувальник виявлявся, нічний винищувач летів у «пояс», виходив у задню напівсферу бомбардувальника та вступив з ним у бій. Для перехоплення були потрібні радари «Вюрцбург»; один для відстеження винищувача, а інший зосереджувався на бомбардувальнику для координації дії прожектора.
У середині 1941 року пілоти NJG 1 почали експериментувати з , який почав надходити на озброєння авіації. Між 10 серпня та 30 вересня 1941 року Людвіг Беккер збив шість бомбардувальників Королівських ПС, керуючи оснащеним таким радаром Dornier Do 215 B-5. Єдиний ліхтенштейнський радар тоді вийшов з ладу, оскільки наступні успіхи були зареєстровані лише в червні 1942 року. Радарів «Ліхтенштейн» бракувало до середини 1943 року, тоді воно було у 80 % нічних винищувачів. I./NJG 1 і II./NJG 2 мали пріоритет, оскільки вони прикривали підступи до Руру. Перші винищувачі Ju 88C, оснащені цим радаром, у лютому 1942 року були поставлені II./NJG 1 у Леувардені. Прибуло лише чотири комплекти, і знадобилося кілька тижнів, щоб привести їх у повну бойову готовність. Невдовзі екіпажі оцінили пристрій і виявили бажання інсталювати його на своїх літаках. У цей час у NJG 1 тестувалися інші платформи. У березні 1942 року Dornier Do 217 J також був випробуваний NJG 1; однак відсутність ефективності зробила цей тип важкого винищувача непопулярним серед екіпажів.
Беккер розробив власну тактику атаки британських бомбардувальників. Він стежив за літаком з корми, трохи нижче висоти, що демонструвалася на радарі. Помітивши бомбардувальник, він пікірував і прискорювався, щоб не бути поміченим хвостовим навідником. Опинившись під ворогом, Беккер скидав газ і зрівнювався зі швидкістю пілота, який нічого не підозрював. Потім Беккер поступово піднімався на 50 м від цілі, перш ніж підтягнутися та відкрити вогонь. Після цього Do 215 знижував швидкість, дозволяючи бомбардувальнику летіти вперед і наражатися на суцільний шлейф снарядів. При атаці в такий спосіб приціл знадобився рідко. Незабаром ця тактика ведення бою стала широко використовуватися нічними винищувачами.
У 1941 році Штрайб здобув 22 повітряні перемоги, що зробило його найуспішнішим нічним пілотом року. Пауль Гільднер претендував на 21, а Лент претендував на 20, що зробило його третім найбільшим результативним претендентом у Люфтваффе того року. Радуш, який провів кілька днів, командуючи I./NJG 1 у 1940 році під час її формування, заявив про 13 здобутих перемог. Наприкінці 1941 року Гайнц-Вольфганг Шнауфер приєднався до крила і став найуспішнішим пілотом нічної винищувальної авіації в історії зі 121 оголошеною перемогою.
У лютому 1942 року маршал авіації Артур Гарріс очолив Бомбардувальне командування. Гарріс став рушійною силою створення потужного важкого бомбардувальника для проведення операцій з тотального площинного бомбардування об'єктів. Рейди на Любек у березні та Кельн у травні 1942 року поклали початок новому етапу в обороні Рейху. Над Любеком NJG 1 заявляв лише про збиття одного бомбардувальника із семи заявлених в той день. 30/31 травня 1942 року NJG 1 заявив про 21 бомбардувальник під час останньої атаки на Кельн з 32, збитих німецькими нічними винищувачами. Загалом був збитий 41 бомбардувальник. Однією з перших втрат крила був Гельмут Волтерсдорф, який загинув у червні 1942 року у бою проти нічного винищувача ПС.
З 30 травня по 17 серпня 1942 року Бомбардувальне командування розпочало регулярні нальоти 1000 бомбардувальників на Німеччину, використовуючи маси бомбардувальників для зниження спроможностей . З серпня 1942 року Бомбардувальне командування почало оснащувати свої літаки новітніми навігаційними приладами. 31 грудня 1942 року Бомбардувальне командування використало літак «Москіто» і бомбардувальник «Ланкастер», оснащені OBOE, під час тестового рейду на Дюссельдорф.