Берлінська криза (; 4 червня — 9 листопада 1961) — епізод Холодної війни, результатом якого стало будівництво Берлінського муру. Причиною кризи став ультиматум Хрущова, який вимагав вивести західні війська з Берліна.
В ультиматумі, пред'явленому президенту США Джону Ф. Кеннеді на Віденському саміті 4 червня 1961 року, прем'єр-міністр Микита Хрущов вимагав, щоб війська союзників вивели з Берліна до кінця 1961 року. В іншому випадку Радянський Союз погрожував підписати двосторонню мирну угоду зі Східною Німеччиною, яка, на його думку, поклала б край праву американських, британських і французьких військ перебувати в Західному Берліні.
У відповідь на позицію СРСР 25 липня президент Кеннеді у телевізійному зверненні оголосив, що проситиме у Сенату США додаткових 3,25 мільярдів доларів на збільшення звичайних озброєнь і оголосив про план потроїти призов. У той же час влада Східної Німеччини таємно готувалася до будівництва стіни, яка б не дала можливості громадянам й надалі втікати до Західного Берліна. Наказ про закриття кордону підписали в суботу, 12 серпня.
У відповідь на спробу СРСР відрізати Західний Берлін від союзників, Кеннеді 31 серпня призвав 148 000 резервістів на дійсну службу. Восени 1961 р. США перегрупували до Європи 8 тактичних підрозділів військової авіації (216 літаків).
Незважаючи на ряд інцидентів, пов'язаних з блокадою кордону Західного Берліна, американці, побоюючись збройного зіткнення, не наважилися на руйнування стіни й де-факто змирилися з нав'язаним СРСР статусом-кво.
Історія
Масова втеча зі Східної Німеччини Після Другої світової війни Німеччина та її столиця, Берлін, були розділені переможцями. Західна частина країни була окупована Сполученими Штатами, Великою Британією та Францією, тоді як Схід контролювався СРСР. Так само було поділено й Берлін.
До 1958 року лідер Східної Німеччини Вальтер Ульбріхт намагався утримати контроль над країною. Східна Німеччина стикнулася з економічними труднощами та дефіцитом товарів, спричиненими війною та репараціями, які вимагав Радянський Союз. Кваліфіковані та освічені працівники шукали кращих можливостей, перетинаючи кордон із Заходом. З 1949 року цим шляхом утекли 2,5 мільйона людей.
Ця масова втеча кваліфікованих кадрів посилила економічний тиск на уряд Східної Німеччини, водночас зростання суспільного невдоволення ставало дедалі важче ігнорувати. Ульбріхт звернувся за допомогою до Хрущова, який заявив, що ця «просто катастрофічна ситуація» загрожує стабільності Східної Німеччини та зусиллям Радянського Союзу щодо консолідації контролю над Східним блоком.
Берлінський ультиматум
1958 У листопаді 1958 року Микита Хрущов висунув перший ультиматум західним союзникам, вимагаючи вирішити статус Німеччини протягом шести місяців. Пропозиція вимагала від західних союзників підписати окремий мирний договір із Західною та Східною Німеччиною. Якщо вони цього не зроблять, Хрущов погрожував підписати сепаратний мир зі Східною Німеччиною, визнавши її незалежною державою, і оголосити Берлін вільним містом, де Східна Німеччина матиме виключний доступ до міста повітрям, суходолом та морем. Наслідком цього став би вимушений вихід союзників із міста, що демілітаризувало б його і, зрештою, дало б Східній Німеччині і, як наслідок, СРСР одноосібний контроль над Берліном.
Однак ультиматум провалився завдяки спільним зусиллям союзників щодо збереження Потсдамського порядку, що було досягнуто через продовження військової присутності, відмову визнати Східну Німеччину та активну дипломатію. Важливим дипломатичним моментом став саміт у Кемп-Девіді у 1959 році, де президент США Двайт Ейзенхауер зустрівся з радянським лідером Хрущовим. Хоча негайного рішення не було знайдено, це знизило напругу та відкрило двері для майбутніх переговорів.
Після зустрічі Хрущова з Ейзенхауером у Кемп-Девіді на травень 1960 року було заплановано саміт у Парижі для подальшого обговорення статусу Берліна та роззброєння. Проте за кілька днів до саміту над радянським повітряним простором було збито американський літак-розвідник U-2, яким керував Гері Пауерс. Хрущов сприйняв це як зраду з боку Ейзенхауера і зажадав вибачень від президента США. Коли вибачень не послідувало, Радянський Союз відмовився від участі в конференції, фактично зірвавши Паризький саміт. Інцидент був використаний Радянським Союзом з метою пропаганди, що ще більше посіяло недовіру між двома державами.
1961 Незабаром після інавгурації Джона Ф. Кеннеді у Відні відбувся саміт між США та Радянським Союзом. Обидва лідери мали кілька цілей, яких прагнули досягти.
Для Кеннеді саміт був можливістю відновити свій авторитет і довіру після провального вторгнення у затоці Свиней, яке виставило його слабким та нерішучим в очах як Радянського Союзу, так і його власних союзників, а також преси та внутрішніх критиків. Він був сповнений рішучості довести Хрущову, що, незважаючи на молодість і відносну недосвідченість, він є сильним, рішучим лідером і «людиною дії». Крім того, Кеннеді прагнув підтвердити зобов'язання США підтримувати свою присутність у Берліні, переконавши Хрущова в американській рішучості.
З іншого боку, головною метою Хрущова було підтвердити свої вимоги щодо статусу Берліна та сепаратного мирного договору зі Східною Німеччиною, як він це зробив з Ейзенхауером у 1958 році. Він також прагнув випробувати рішучість і політичну зрілість Кеннеді, чинячи на нього тиск з метою змусити піти на поступки радянським вимогам. Дипломатична перемога на саміті не лише підвищила б престиж Хрущова серед радянських прихильників жорсткої лінії, а й зміцнила б його позиції в ширшому комуністичному світі, зокрема у відносинах із Мао Цзедуном.
Хоча також обговорювалися ядерні випробування та роззброєння, ці теми опинилися в тіні напруженості навколо Берліна. Саміт завершився «майже повною відсутністю будь-яких суттєвих домовленостей» з жодного з порушених ключових питань. Кеннеді залишив саміт пригніченим, схвильованим і розгніваним після тривалого словесного тиску з боку Хрущова.
Зростання напруженості У розпал конфронтації навколо статусу Берліна Кеннеді підірвав власну переговорну позицію під час зустрічі з Хрущовим у Відні в червні 1961 року. Кеннеді фактично висловив згоду США на постійний поділ Берліна. Це зробило його пізніші, більш рішучі публічні заяви менш переконливими для радянської сторони. Кеннеді вибрав гнучку політику, запропоновану його молодшими радниками, з мінімальними поступками прихильникам жорсткої лінії навколо Діна Ачесона. Сполучені Штати тепер визначили три життєво важливі інтереси своєї політики щодо Берліна і пов'язали їх лише із західною частиною міста: присутність західних військ у Західному Берліні; безпека та життєздатність західних секторів; і доступ Заходу до них.
Коли протистояння навколо Берліна загострилося, Кеннеді виступив 25 липня з телевізійною промовою в Вашингтоні на каналі CBS, яка транслювалася по всій країні. Він повторив, що Сполучені Штати не шукають конфлікту і що він визнає «історичне занепокоєння Радянського Союзу щодо своєї безпеки в Центральній та Східній Європі». Він заявив, що готовий відновити переговори, але також оголосив, що проситиме Конгрес виділити додатково 3,25 мільярда доларів на військові витрати, переважно на звичайні озброєння. Він хотів отримати шість нових дивізій для армії та дві для морської піхоти, а також оголосив про плани потроїти призов і мобілізувати резервістів. Кеннеді проголосив: «Ми прагнемо миру, але ми не здамося».
Повідомлялося, що Хрущов, який відпочивав на чорноморському курорті в Сочі, був розлючений промовою Кеннеді. Джон Макклой, радник Кеннеді з питань роззброєння, який випадково перебував у Радянському Союзі, був запрошений приєднатися до Хрущова. За наявними даними, Хрущов пояснив Макклою, що нарощування військового потенціалу США загрожує війною.
Плани будівництва Берлінського муру
На початку 1961 року уряд Східної Німеччини шукав спосіб зупинити виїзд свого населення на Захід. Вальтер Ульбріхт, перший секретар Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) і голова Державної ради НДР, а отже, головна особа, яка приймала рішення у Східній Німеччині, переконав Радянський Союз у необхідності застосування сили для припинення цього руху, хоча чотиристоронній статус Берліна вимагав дозволу на вільне пересування між зонами та забороняв присутність німецьких військ у Берліні.
Уряд Східної Німеччини почав накопичувати будівельні матеріали для зведення Берлінського муру; ця діяльність була широко відомою, але лише вузьке коло радянських та східнонімецьких планувальників вірило, що східні німці знали про справжню мету цих приготувань. Ці матеріали включали достатню кількість колючого дроту, щоб оточити Західний Берлін по периметру завдовжки 156 км. Режиму вдалося уникнути підозр, розподіливши закупівлі колючого дроту між кількома східнонімецькими компаніями, які, у свою чергу, розподілили свої замовлення серед низки фірм у Західній Німеччині та Великій Британії.
15 червня 1961 року, менш ніж за два місяці до початку будівництва Берлінського муру, Вальтер Ульбріхт заявив на міжнародній пресконференції: «Niemand hat die Absicht, eine Mauer zu errichten!» («Ніхто не має наміру будувати стіну!»). Це був перший випадок, коли термін Mauer (стіна/мур) було використано в цьому контексті.
4–7 серпня 1961 року міністри закордонних справ США, Великої Британії, Франції та Західної Німеччини таємно зустрілися в Парижі, щоб обговорити, як реагувати на радянські дії у Західному Берліні. Вони висловили небажання вступати у війну. Протягом кількох тижнів КДБ надав Хрущову детальні звіти про паризькі переговори. Вони показували, що державний секретар США Дін Раск, на відміну від західних німців, підтримував переговори з Радянським Союзом, хоча КДБ та ГРУ попереджали, що на США тиснуть інші члени альянсу з вимогою розглянути можливість введення економічних санкцій проти Східної Німеччини та інших соціалістичних країн і прискорити плани щодо звичайного та ядерного озброєння своїх союзників у Західній Європі, зокрема західнонімецького Бундесверу.
Захід мав попередні розвідувальні дані про будівництво стіни. 6 серпня джерело розвідки, функціонер СЄПН, передало 513-й групі військової розвідки США (Берлін) точну дату початку будівництва. На щотижневому засіданні Берлінського комітету спостереження 9 серпня 1961 року голова військової місії зв'язку США при Групі радянських військ у Німеччині спрогнозував будівництво стіни. Перехоплення комунікацій СЄПН того ж дня поінформувало Захід про наявність планів розпочати блокування будь-якого пішохідного руху між Східним і Західним Берліном. Оцінка міжвідомчого комітету спостереження за розвідкою свідчила, що це перехоплення «може бути першим кроком у плані закриття кордону», що виявилося правдою.
Закриття кордону У суботу 12 серпня 1961 року лідери Східної Німеччини відвідали вечірку в саду урядового гостьового будинку в Делльнзее, у лісистій місцевості на північ від Східного Берліна, де Вальтер Ульбріхт підписав наказ про закриття кордону та будівництво стіни навколо Західного Берліна.
Опівночі прикордонна поліція Східної Німеччини, східнонімецька армія та підрозділи Радянської армії почали закривати кордон; до ранку неділі 13 серпня 1961 року кордон із Західним Берліном було закрито. Східнонімецькі війська та робітники почали руйнувати вулиці, що пролягали вздовж майбутнього бар'єру, щоб зробити їх непрохідними для більшості транспортних засобів, а також встановлювати загородження з колючого дроту та паркани вздовж 156 км по периметру трьох західних секторів та 43 км, які безпосередньо розділяли Західний та Східний Берлін. Для будівництва стіни було залучено близько 32 000 військовослужбовців, після чого відповідальність за її охорону та вдосконалення лягла на прикордонну поліцію. Для запобігання втручанню Заходу та можливого придушення заворушень була залучена Радянська армія.