Бу́бнівка (колишня назва Велика Бубнівка) — село в Україні, у Наркевицькій селищній територіальній громаді Хмельницького району Хмельницької області. Населення становить 1099 осіб.
Спочатку село було розташоване на правому березі річки Мшанець, яка протікає із заходу на схід, беручи початок під селом Гайдайки. По руслу цієї річки утворено три ставки: Новобубнівський, Бубнівський, Пустяцький. Річка Мшанець впадає в Південний Буг, протікає через Чорний Острів.
Пізніше, з розвитком села, люди почали переселятися на лівий берег річки, тобто на місце розташування сучасного населеного пункту. Про назву села усно передаються легенди.
Назва за легендою
Перша легенда: Під час татаро-монгольських нападів у селі, на підвищеному місці, стояв дозорець, який сповіщав жителів села про наближення небезпеки, вибиваючи у великий бубон.
Друга легенда: Невеличке село розташоване було на правому березі річки Гать, а пастухи жили на лівому. Ранком вони сповіщали селян, щоб гнали худобу на пасовисько, вибиваючи у бубон.
Третя легенда: В селі жив найсильніший юнак на ім'я Бубно. Коли вороги напали на рідне село, Бубно сміливо вступив у двобій з ворогом. Багато ворогів полягло, загинув і Бубно від тяжких ран. Увічнюючи пам'ять героя, старожили назвали село його ім'ям
Четверта легенда: У невеличкому селі жили хоробрий хлопець Бубно і дівчина дивної краси Івка. Коли вороги напали на село, вожака вразила краса Івки. Хотів взяти її в полон чванливий яничар. Бубно кинувся захищати кохану. Бій був нерівний. Від важких ран помер Бубно, а Івка кинулась в глибоку річку. На честь вірного і чистого кохання село назвали Бубнівка, а влітку річка чарує білими ліліями — символом ніжного і вірного кохання. Ось що написано про Бубнівку в книзі «Список Проскуровщини». Бубнівка омивається з південної сторони річкою Гать, з північної і східної — річкою Мшанець. Бубнівка виникла з маленького хутора, який носив назву Лічмани. По дорозі в Чорний Острів були розташовані села Васильківці і Лозовики, які були зруйновані монголо-татарами. Жителі цих сіл переселились на хутір Лічмани і тут заснували село.
Історія У 1901 році у Великій Бубнівці було 2750 жителів. Православних — 1823, католиків — 890, євреїв — 37. Жителі займалися землеробством, ткацьким ремеслом, виробляли садові меблі з лози, для якої ринок збуту був в Ярмолинцях і Одесі. Особливо славились стільці, столики, етажерки Семенових. «Церковні землі: присадибні — одна десятина 1237 сажнів, орні і сінокоси — 81 десятина. Було 3 початкові школи, міністерське народне училище, яке існувало з 1874 року». Приміщення міністерського народного училища збереглось до наших днів і знаходиться на території сучасної школи.
Ось що нотується у «Справочной книге для земледельцев и орендаров», Каменец — Подольский, 1903 год, ст. 102. «Бубновка Великая Трительницкой волости в 30-и верстах от уездного города: принадлежит Ивану Юрьевичу Йотко». Економіка села розподілялася так: земля панська, ліс і вода теж панські. Решта кращої землі належать попові, дякові і куркулеві. Розкішний палац пана Йотка розкинувся серед чудового парку над ставком. На околицях жили бідняки і середняки. Сільська глитайня експлуатувала бідноту. Лише незначна частина землі належала біднякам і середнякам, але яка це була земля?! Неродючі виснажені смужки на кручах і узгір'ях. Значна частина селян жила впроголодь, ніколи не наїдались, і тому за безцінь працювали на панських ланах.
Старий пан Йотко був людиною віруючою. За ставком знаходилась капличка, куди щоранку ішов молитися пан. До каплички він добирався через підвісний міст, який був над ставком. Старий пан просив щасливої долі для свого сина, який навчався в Петербурзі. Молодий Йотко Наркевич на початку XX століття закінчує Петербурзький університет за спеціальністю будівельний інженер. Там же, у Петербурзі, він, захопившись прогресивними ідеями, був помічений у революційних подіях 1905 року. Над Йотком нависає загроза заслання до Сибіру. За допомогою друзів зумів виїхати в Америку. Невеликі гроші, що мав з собою, дуже швидко закінчилися. Молодий пан був на грані відчаю. І тут він прочитав в газеті про конкурс на проект моста через річку Гудзон. Йотко майже за кілька тижнів розробляє проект, бере участь у конкурсі і займає перше місце. Отримавши немалі гроші, Наркевич ще кілька років живе у США. Потім повертається на батьківщину предків — в Польщу, а згодом, дізнавшись про закриття його справи, приїжджає на Поділля. В Бубнівці пан наводить порядок в господарстві, розширює його і подає до уряду прохання на будівництво полустанка на залізниці біля його маєтку. В 1912 році такий дозвіл було отримано. Важко працювали селяни сіл Бубнівка, Сергіївка, Юхимівці, Трительники на будівництві станції.
І нова станція дістала назву Наркевичі. Невеличка станція Наркевичі Волочиського району і один з мостів через Гудзон у Нью-Йорку- дітища нашого земляка. Пан Йотко був автором проекту одного з мостів найбільшого міста США.
7 (20) листопада 1917 року, відповідно до Третього Універсалу Української Центральної Ради, увійшло до складу Української Народної Республіки.Революційні події 1917 року дійшли до Бубнівки. Налякані цими подіями, Йотки виїжджають в Польщу.
Прекрасний розкішний маєток розлючені бідняки перетворили в суцільну руїну. Знищили капличку, підвісний міст. У старовинному парку залишилося місце із кам'яною грудою, де знаходився фонтан. Важке життя, злидні…Але відбулася революція, і люди повірили у своє краще майбутнє.
Далі наступає період окупації «червоною владою».
У 1923 році 9 бідняцьких родин об'єдналися в комуну «Червона зірниця». Вони мали 35 га землі, 7 коней, 5 корів, один плуг, 3 вози. У цьому ж році в селі був проведений перший суботник. У ньому взяли участь члени тільки-що створеної комуни. Виконали вони тоді невелику, але важливу роботу: впорядкували колишній поміщицький парк, зберігши його від знищення. З того часу суботники проводились регулярно.
У вересні 1928 року в селі відкрилася Бубнівська семирічка. До цього в селі працювала початкова школа.
За підрахунками, під час Голодомору 1932—1933 років у селі постраждала 81 особа.
У 1934 році відбувся перший випуск Бубнівської семирічки. Закінчили школу 28 учнів, з них одержали вищу і середню освіту 10 учнів: Бохоновська Марія, Бохоновський Василь- вищу медичну, Кутасевич Марія, Чорна Надія-педагогічну. В цей час директором школи був Мізенко Леонід Іванович, який загинув на фронтах війни, завучем школи працював- Іван Митрофанович Мартиненко.
У 1934 році комуну «Червона зірниця» було перейменовано на колгосп імені Кірова. Пізніше, у 1947 році був в селі споруджений пам'ятник Сергію Мироновичу Кірову. «Красувалась» робота скульптора Є. Чеславського на центральній вулиці села, яка носить ім'я С. М Кірова, до підписання ЗУ «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Тут, як і біля інших пам'ятників, шелестять дерева, біля підніжжя багато квітів. Колгоспники, вірячи «червоним» у краще життя, не жаліють сили, часу, щоб перетворити наше село у розкішний край. Вирощують державі хліб, цукор.
Своїми показниками в праці примножують славу колгоспу.
Настав чорний 1937 рік, який забрав життя 60-ти громадян села…Незважаючи на стан в країні, бубнівчани завзято трудяться, твердо вірячи у світлий завтрашній день.
Але мирне щасливе життя було перервано страшним словом «Війна!». Майже 400 односельчан пішли боронити рідну Вітчизну. 175 з них не повернулися з доріг війни, віддали найдорожче — своє життя за мирне небо Вітчизни, за своє село, за усмішку дітей. Вдячні нащадки побудували пам'ятник загиблим.
Житель села Бубнівка Петро Гуцал каже: «Мій батько загинув у 1944 році, визволяючи рідну Вітчизну. Це пам'ятник моєму батькові і його друзям, батькам моїх однолітків. Мама виростила нас, чотирьох дітей, і завжди приносила на це святе місце перші нарциси… Щоб колосилися наші лани, щоб шуміли сади рідного Поділля, щоб завжди дзвеніли щасливі голоси наших дітей — за все це віддали життя ті, чиї імена викарбувано на гранітних плитах» Чоловіки і старші сини пішли боронити Вітчизну, а в тилу працювали їх дружини і діти. Всі працювали під гаслом: «Все для фронту, все для перемоги!» У тривозі і страху жило село, щодня викликали молодих людей до сільради, оголошуючи про примусові роботи до Німеччини. 50 юнаків і дівчат було відправлено на примусові роботи. Шістнадцятирічними були відправлені до Німеччини Борщевська Ганна Людвігівна і Машталер Франя Францівна.
Семенова Тетяна згадує про важку працю на заводі, як рвалося серце за рідними, як радісно добиралися до рідних домівок. «Коли потяг зупинився на станції Наркевичі я 5 кілометрів бігла до рідного села, не переводячи духу. Ніколи не забуду, як 5 років віддала важкій роботі на фашистів у місті Берліні на механічному заводі, не забути радісної зустрічі з батьками, з рідною землею, я ж у батьків була одиночкою…», — згадує Галина Людвиківна Борщевська.
У 1944 році важкі кровопролитні бої починалися у навколишніх селах: Юхимівцях, Дзеленцях. Поранених бійців привозили у польовий госпіталь, що знаходився у сільському клубі. Десятки колгоспників допомагали пораненим бійцям, а сільські дівчата Лисюк Ганна Іванівна, Віннічук Ганна Адамівна добровільно пішли доглядати поранених. Вісімдесятип'ятирічна сільська акушерка Марія Юліанівна Фурман із сльозами на очах згадує, що у госпіталі лежав вісімнадцятирічний боєць Рибачук Сергій, який був важко поранений у живіт. Юнак дуже хотів жити і пошерхлими вустами просив: «Сестричко, пиши! Жити хочу!» Від важких ран він помер.
Спочатку бійців хоронили в самому селі на тимчасових місцях захоронення. В джерелізгадуються такі місця захоронень як «по дорозі на вокзал біля школи могила№ 1 ряд 1-й» та «біля церкви». Пізніше всі були перепоховані в братській могилі в місцевому парку.
У цьому будинку в роки війни знаходився військовий госпіталь. Пересувний шпиталь пішов за фронтом. Пішли з пораненими і бубнівські дівчата, як їх тепер називають «бубнівські журавки». Ганна Іванівна і Ганна Адамівна живуть тепер у селі і часто розповідають про ці страшні роки. Вони відчувають турботу з боку держави, їм підвищено пенсію, на свято Перемоги вони щорічно одержують допомогу. Окрасою села Бубнівка є сільський парк. Тут, під шатром столітніх дерев були поховані у березні 1944 року 76 воїнів — побратимів, які полягли в боях за визволення Бубнівки і сусідніх сіл. Братська могила стала священним місцем для жителів села. Село було визволено 1944 року. Навесні 1967 року в Бубнівці встановили пам'ятник героям — визволителям. На високому постаменті — мужня постать солдата, який у скорботному мовчанні схилив голову над братською могилою, ніби дає клятву на вірність рідній Вітчизні.
Після визволення села Бубнівка та навколишніх сіл від одних загарбників іншими 05-06 березня 1944 року, вже в період з 19.03 по 22.03.1944Є, звідти було мобілізовано Чорноострівським РВК до лав "червоно" армії 263 особи.
Для прикладу, бубнівчанин Калинюк Олексій Тодосович (№31 по списку в книзі де записували тих кого мобілізували в період з 19.03 по 22.03.1944 р.де записували тих кого мобілізували в період з 19.03 по 22.03.1944 р., див. фото скан) був мобілізований 19.03.1944 року і вже в іншому документі (книга обліку загинувших та пропавших безвісти, родичі яких проживають в Чорноострівському районі Кам.Под. обл., див. фото скан) можна побачити що з травня 1944 - "можна рахувати як безвісти пропавшим"). Тобто в ліпшому випадку він пробув на війні десь 2 місяці.
Стоїть у парку пам'ятник вічної слави, на якому золотими літерами викарбувано 76 імен росіян і українців, вірмен і білорусів, дагестанців і казахів, туркменів і грузинів, які віддали життя за імперські амбіції Сталіна. Ці сини стали рідними нам, а їхні матері — нашими матерями. Сюди ніколи не заростає стежка. Сюди приходять діти, онуки, батьки і матері, щоб покласти свіжі квіти, і схиливши голову, хвилиною мовчання вшанувати їх пам'ять.