Приватизація води — скорочене позначення участі приватного сектора в наданні послуг водопостачання та водовідведення. Приватизація водних ресурсів має різноманітну історію, у якій її популярність і сприятливість змінювалися на ринку та політиці. Однією з поширених форм приватизації є державно-приватне партнерство (ДПП).World Bank / Public-Private Infrastructure Advisory Facility: Public-Private Partnerships for Urban Water Utilities: A Review of Experiences in Developing Countries , by Philippe Marin, 2009, Overview, pp. 6-7. ДПП дозволяють поєднувати державну та приватну власність та/або управління джерелами водопостачання та каналізації та інфраструктурою. Приватизація, як стверджують прихильники, може не тільки підвищити ефективність і якість послуг, але й збільшити фіскальні переваги. Для поточних систем приватизації існують різні форми регулювання.
Участь приватного сектора у водопостачанні та водовідведенні викликає суперечки. Прихильники участі приватного сектору стверджують, що це призвело до покращення ефективності та якості послуг комунальних підприємств. Стверджується, що це збільшило інвестиції та сприяло розширенню доступу. Вони згадують Манілу, Гуаякіль в Еквадорі, Бухарест, кілька міст у Колумбії та Марокко, а також як історії успіху Кот-д'Івуар і Сенегал.Private Water Saves Lives, Fredrik Segerfeldt, Cato Institute, 25 August 2005.Bailey, Ronald: «Water Is a Human Right: How privatization gets water to the poor» Reason Magazine, 17 August 2005. Критики, однак, стверджують, що участь приватного сектору призвела до підвищення тарифів, а приватизовані системи водопостачання несумісні із забезпеченням міжнародного права людини на воду, з переконанням, що державне водопостачання більше не буде державним. Перервана приватизація в Кочабамбі, Болівія, і Дар-ес-Саламі, Танзанія, а також приватні системи водопостачання в Джакарті та Берліні, виділяються як невдалі. У 2019 році Австрія своєю конституцією заборонила приватизацію водопостачання.Lohan, Tara: Fighting the Corporate Theft of Our Water, AlterNet, 25 April 2007.Finger, Matthias & Jeremy Allouche (2002):Water Privatisation: Transnational corporations and the re-regulation of the global water industry, Spon Press, .Beschluss Nationalrat Österreich die Verfassung zu ändern, Result of the vote of the Austrian Parliament to amend the constitution that Water, and its Distribution is a public good, 2019-07-02<Nationalrat stimmt für Glyphosatverbot, Austrian parliament votes to forbid Glyphosphat & water is a public good necessary for the existence of a human, orf.at, 2019-07-02> Приватизацію води в Буенос-Айресі, Аргентині та Англії згадують як прихильники, так і противники, кожен наголошуючи на різних аспектах цих випадків.
Цифри, що описують доступність води з приватного сектору, також демонструють суперечливість приватних джерел води: одне джерело стверджує, що 909 мільйонів людей обслуговувалися «приватними гравцями» у 2011 році у всьому світі, порівняно з 681 мільйоном людей у 2007 році. Ця цифра включає людей, які обслуговуються державними компаніями, які лише передали приватному сектору фінансування, будівництво та експлуатацію частини своїх активів, таких як водопостачання чи очисні споруди. За оцінками Світового банку, кількість міського населення, яке безпосередньо обслуговується приватними водопровідними операторами в країнах, що розвиваються, була значно нижчою — 170 мільйонів у 2007 році. Серед них лише близько 15 мільйонів людей, які живуть у Чилі, обслуговуються приватними комунальними службами. Приватні, але державні компанії обслуговують решту за договорами концесії, оренди та управління.
Історія
Приватні водопровідні підприємства були поширені в Європі, Сполучених Штатах і Латинській Америці в середині та наприкінці ХІХ століття. Їх значення поступово зникало до початку ХХ століття, оскільки вони виявилися нездатними розширити доступ, а державні комунальні послуги зміцнилися. Другий світовий світанок приватних водопровідних підприємств відбувся на початку 1990-х років після приватизації Тетчер в Англії та Вельзі, падіння комунізму та наступного глобального акценту на політиці вільного ринку. через умови кредитування важливу роль у цьому процесі відіграли Світовий банк і Міжнародний валютний фонд.
В Англії та Вельзі поява перших приватних водопровідних компаній відноситься до XVII століття. У 1820 році в Лондоні діяло шість приватних водопровідних компаній. Проте частка ринку приватних водопровідних компаній у Лондоні знизилася з 40 % у 1860 році до 10 % у 1900 році. У 1980-х роках їх частка по всій Англії та Вельзу становила близько 25 %.Bertrand Dardenne: Avant le public était le privé (before the public was the private) , in: Aymeric Blanc and Sarah Botton: Services d'eau privé dans les pays en développement (Private water services in developing countries), Agence française de développement, 2011, pp. 31, 35. Ситуація повністю змінилася в 1989 році, коли консервативний уряд Маргарет Тетчер приватизував усі державні водопровідні та каналізаційні компанії в Англії та Вельзі. У Шотландії органи місцевого самоврядування, де домінувала Лейбористська партія, зберігали системи водопостачання в державній власності.
Тим часом водний сектор у Франції завжди характеризувався співіснуванням державного та приватного управління, причому їх відповідні частки коливалися з часом. Дві найбільші приватні компанії: Veolia Environnement, раніше Compagnie Générale des Eaux, а потім Vivendi Environnement, і Suez Environnement, раніше Lyonnaise des Eaux, а потім Ondeo. Compagnie Générale des Eaux була заснована в 1853 році, а Lyonnaise des Eaux — в 1880 році. Наприкінці ХІХ століття муніципальні органи влади, незадоволені високими тарифами та відсутністю розширення мереж до бідних районів, не відновили приватні концесії та створили натомість муніципальні комунальні підприємства. У 1936 році частка приватних водопровідних операторів знизилася до 17 %. За новою моделлю частка приватного сектора поступово зросла до 32 % у 1954 році, 50 % у 1975 році та 80 % у 2000 році. Замість концесійних контрактів, які передавали відповідальність за фінансування інвестицій приватній компанії, за новими договорами оренди (affermages) приватний оператор відповідав лише за експлуатацію та технічне обслуговування, тоді як основні інвестиції стали відповідальністю муніципалітетів.Cezon, P. et L. Breuil: Les PPP pour développer les services d'eau potable: quelques leçons de l'experience française pour les PED (PPP to develop drinking water services: some lessons from the French experience for developing countries) , in: Aymeric Blanc and Sarah Botton: Services d'eau privé dans les pays en développement (Private water services in developing countries), Agence française de développement, 2011, p. 56.Guerin-Schneider, Laetitia and Dominique Lorrain: Les relations puissance publique-firmes privées dans le secteur de l'eau et de l'assainissement (Public-private power relations in water supply and sanitation) , in: Eau: le temps d'un bilan, La gazette des communes, Cahier détaché no. 2, 30/1752. Французькі водопровідні компанії також уникли націоналізації після війни та пізніше за президента Франсуа Міттерана, оскільки центральний уряд не хотів втручатися в автономію муніципалітетів і не бажав фінансувати великі інвестиції.Bertrand Dardenne: Avant le public était le privé (before the public was the private) , in: Aymeric Blanc and Sarah Botton: Services d'eau privé dans les pays en développement (Private water services in developing countries), Agence française de développement, 2011, pp. 36-37. Водопостачання Парижа приватизовано в 1985 році, коли консервативний мер уклав два контракти на оренду, кожен з яких охоплював одну половину міста. У 2010 році мер-соціаліст повторно муніципалізував систему водопостачання французької столиці.
В Іспанії приватні водопровідні компанії зберегли свої позиції, змінивши світову тенденцію кінця ХІХ та початку ХХ століття. Найбільшою приватною водопровідною компанією в Іспанії є Aguas de Barcelona. Спочатку створена французькими та бельгійськими інвесторами, у 1920 році вона була продана іспанським інвесторам, щоб поступово повернутися під контроль Франції на початку ХХІ століття.Aguas de Barcelona: History .
У 1852 році Британська приватна водопровідна компанія у Німеччині створила першу систему водопостачання та очисні споруди в Берліні, але місто, незадоволене відсутністю інвестицій, зокрема в каналізацію, у 1873 році скасувало контракт. У 1887 році створено Gelsenwasser, який залишається важливим регіональним постачальником води в Рурському окрузі. У водному секторі Німеччини завжди домінували муніципальні комунальні підприємства. Попри це система водопостачання Берліна була частково приватизована в 1999 році з фінансових причин.Beveridge, Ross (June 2017). «The partial-privatisation of the Berlin Water Company in 1999 and urban development in 1990s Berlin» (PDF). Waterlat-Gobacit Network Working Paper. 4: 27–40.
У Сполучених Штатах у 1850 році 60 % водопровідних систем були у приватній власності. Однак у 1924 році ця частка знизилася до 30 %.Melosi, Martin: The Sanitary City: Urban Infrastructure in America from Colonial Times to the Present, Johns Hopkins University Press, 2000. Станом на 2010 рік 2000 водопровідних і каналізаційних об'єктів у США експлуатувалися в рамках державно-приватного партнерства, спільними зусиллями приватної групи та муніципалітету, в якому вона діяла.
За часів Піночета у Чилі прийняла Конституцію 1980 року, включаючи закони про воду, які є основою систем водопостачання Чилі. Крім того, уряд прийняв Водний кодекс 1981 року, правовий режим, який вирішив усунути участь уряду в контролі водної системи та дозволити громадянам володіти правами на експлуатацію водних ресурсів. Встановивши цей Водний кодекс, уряд Чилі домігся приватизації води, і цей режим діє досі. Сьогодні уряд скоротив свої повноваження в управлінні водними ресурсами; тому 90 % питної води в Чилі контролюється транснаціональними корпораціями. Однак ця водна система викликає дисбаланс у розподілі водних прав Чилі. Наприклад, оскільки Водний кодекс дозволяє компаніям використовувати водні ресурси, 71 % водних ресурсів Чилі використовується для зрошення, що еквівалентно річному споживанню 243 мільйонів домогосподарств. Нерівномірний розподіл прав на воду призводить до дефіциту водних ресурсів чилійських громадян, особливо під час посухи.
Європейські та місцеві приватні водопровідні компанії розширили свою діяльність у Латинській Америці, Африці та Азії в другій половині ХІХ століття, тоді як їхнє значення в Європі знизилося. В Уругваї з 1867 по 1950 рік водопостачання було приватним; у Буенос-Айресі, Аргентина, протягом короткого періоду з 1887 по 1891 рік і знову з 1993 по 2006 рік; в Каїрі та Олександрії, Єгипет, з 1867 по 1956; у Бейруті, Ліван, з ХІХ століття до 1951 року; у Шанхаї, Китай, з 1875 по 1949; у Касабланці, Марокко, з 1914 по 1962 рік, а потім знову після 1997 року; у Сенегалі до 1971 року, а потім знову після 1996 року; і в Кот-д'Івуарі з колоніальних часів до сьогодні без перерви.Bertrand Dardenne: Avant le public était le privé (before the public was the private) , in: Aymeric Blanc and Sarah Botton: Services d'eau privé dans les pays en développement (Private water services in developing countries), Agence française de développement, 2011, pp. 38-45.
У Центральній та Східній Європі наприкінці 1990-х років приватні компанії розширилися, особливо в Болгарії, Чехії, Угорщині та Румунії.
Однак деякі приватизації води зазнали невдачі, особливо в 2000 році в Кочабамбі, Болівія, що проклало шлях для нового прагматизму та зменшення уваги до приватизації, а в 2019 році Австрія заборонила приватизацію водопостачання своєю конституцією.
Форми приватизації