Ієрархія Католицької церкви ґрунтується насамперед на духовенстві, хоча всі миряни та монахи виконують апостольську роль нарівні з духовенством. Однак всередині церковної інституції ролі організовані ієрархічно.

Загальний огляд Через хрещення кожен отримує в Католицькій церкві пророчі, королівські та священницькі властивості. Однак духовенство і миряни є двома основними сім'ями в цій інституції, оскільки явище пророцтва може відбуватися в обох категоріях.

У багатьох системах християнських церков, включаючи деякі некатолицькі (наприклад, православні, англіканські та деякі протестантські церкви), які не перебувають під владою єпископа Риму (Папи Римського), існує поділ ієрархії на три фундаментальні ступені:

Єпископи: Єпископи мають найвищий ступінь таїнства Священних чинів, який уділяється їм через покладання рук і молитву рукоположення. Сакраментальна реальність, отримана при рукоположенні, відрізняє єпископів від священників не тільки з точки зору юрисдикції (єпархія або потенційна парафія), але також з точки зору їхньої сакраментальної ролі. Священники: Священники здобувають менший ступінь таїнства Священних чинів від єпископів через покладання рук і молитву рукоположення. Вони відрізняються від єпископів не тільки з точки зору юрисдикції, але й з точки зору сакраментальної реальності, яку вони отримали при рукоположенні. Також іменуються як пресвітери. Диякони: Диякони висвячуються не на священство, а на служіння. Вони не мають такої ж сакраментальної конфігурації, як єпископи і священники, які представляють Христа як голову, а радше сакраментально представляють Христа як слугу в церкві. Вони втілюють принцип служіння, з яких єпископ є принципом єдності.

Окрім цих трьох ступенів Священного Чину, існують також титули, пов'язані з конкретними ролями. Єпископа Риму, як главу Католицької церкви, зазвичай називають Папою Римським. Титул «монсеньйор» є суто почесним титулом (titulus sine re), тоді як титул «кардинал» пов'язаний з посадою виборця Єпископа Риму.

Єпископи

Єпископи, які володіють усіма чинами, включаючи єпископство, а також священство і дияконію ще раніше, утворюють орган (), який вважається наступником апостолів і є «конституйованими пастирями в церкві, щоб вони також були вчителями доктрини, священниками священного культу і служителями уряду» і «представниками церкви». У 2012 році налічувалося 5 133 католицьких єпископів; а на кінець 2014 року — 5 237. Сам Папа є єпископом (єпископом Риму) і традиційно використовує титул «Високоповажний брате» (), коли пише до іншого єпископа.

Типова роль єпископа — керувати душпастирською опікою єпархії. Єпископи, які виконують ці функції, відомі як «єпархіальні ординарії», оскільки вони володіють тим, що канонічне право називає звичайною (не делегованою) владою над єпархією. У Східних католицьких церквах таких єпископів називають «ієрархами». На допомогу ординаріям можуть призначатися інші єпископи (єпископи-помічники та єпископи-коад'ютори), щоб вони могли якнайкраще здійснювати управління церквою.

Єпископи певної країни або регіону можуть утворювати єпископську конференцію і періодично зустрічатися для обговорення проблем у своїй місцевості. Рішення в певних сферах, таких як літургійні питання, є виключною відповідальністю цих конференцій. Рішення конференцій приймаються лише за умови, що за них проголосувало дві третини присутніх єпископів, і мають бути підтверджені Святим Престолом.

Єпископи номінально висвячуються на єпископат щонайменше трьома іншими єпископами, хоча для цілей дійсності достатньо лише одного, на додаток до дійсного мандату від Святого Престолу. Висвячення на єпископат вважається завершенням Священних Таїнств; навіть якщо єпископ йде на спочинок, він все одно залишається єпископом, а отже, дія Священних Таїнств на нього є онтологічно постійною. З іншого боку, такі титули, як архиєпископ або патріарх, не передбачають онтологічних змін, і тому ті, хто приймає ці посади, не потребують подальших свячень.

Сакраментально всі єпископи рівні. Однак, відповідно до юрисдикції, існують різні призначення та привілеї відповідно до рангу, як зазначено нижче. Всі єпископи є «вікаріями Христа»Lumen Gentium, Catholic Church, p. 27..

Папа Римський (єпископ Риму)

Папа є єпископом Римської єпархії. Отже, він є таким в силу цієї посади:«Вікарій Христа, Наступник Князя апостолів, Верховний Понтифік Вселенської католицької церкви, Патріарх Латинської церкви, Примас Італії, Митрополит Архиєпископ Римської провінції, Суверен Держави-Міста Ватикан, Слуга Слуг Божих.»Annuario Pontificio, Libreria Editrice Vaticana, p. 23

Посади й титули «Папа» — це прономінальне почесне звання, а не посада чи титул, оскільки воно просто означає «батько» (найпоширеніше почесне звання для всіх священнослужителів). Почесний титул «папа» використовувався з III століття західними єпископами й походить з грецької мови, де його вперше використав Гомер в «Одіссеї» (6:57). Навіть сьогодні у східному світі термін «папа» є поширеною формою для визначення духовенства в Російській православній церкві, а також єпископа Александрійського. Папа Марцеллін (296-304) був першим єпископом Риму, який, згідно з джерелами, використав термін «папа» для позначення власної особи. Починаючи з VI століття, імператорська канцелярія Константинополя номінально залишала за собою право називати єпископа Риму, і ця практика формально тривала до XI століття, коли Папа Григорій VII оголосив себе незалежним єпископом Риму і тільки з Божої волі.

Як єпископ Римської церкви, Папа є наступником співзасновників помісної церкви, святих Петра і Павла. Тому Римська церква та її єпископи завжди відігравали визначну роль у католицькій спільноті, так само як єпископ Риму завжди відігравав роль примаса над іншими єпископами, як й Петро мав певну перевагу серед інших апостолів. Точна природа цієї першості невідома, але вона, безумовно, є вселенською за своєю природою і втрачається протягом століть церковної історії, розвиваючись у справжню доктрину в Католицькій церкві.

Катехизм католицької церкви, посилаючись на Lumen Gentium Другого Ватиканського собору, відкрито заявляє про це: «Папа, єпископ Риму і наступник Петра, є вічним і видимим джерелом єдності між єпископами і всіма вірними». Сопричастя з єпископом Риму протягом століть відігравало важливу роль у католицькій ідентичності, до такої міри, що Католицька церква відома як «римо-католицька».

Існує ще три посади Папи Римського як глави Римської церкви. Оскільки Латинська церква бере свої літургійні, судові та богословські витоки зі спадщини Риму, її єпископ де-факто є також патріархом Латинської церкви. За словами Папи Бенедикта XVI, було багато «плутанини» між папським приматом як патріарха Західної церкви і його приматом як першого патріарха серед рівних, «таким чином, не розрізняючи» ролі й обов'язки двох різних позицій, що призвело до «крайньої централізації Католицької церкви» і розколу між Сходом і Заходом.

Римська церква також є головною церквою Римської провінції, а тому єпископ Риму є також митрополитом-архієпископом Римської провінції.

Як єпископ, Папу називають . Цей титул, колись спільний для всіх єпископів без розбору між IV і XII століттями, був зарезервований тільки для єпископа Риму з XII по XX століття, і був відновлений для всіх єпископів лише на Другому Ватиканському Соборі.

Папа Римський проживає у Ватикані, незалежній державі в межах міста Риму, як це було санкціоновано в 1929 році Латеранськими пактами між Святим Престолом та Італійською державою. Оскільки Папи були також суверенами Папських держав (754–1870), вони можуть здійснювати абсолютну цивільну владу над мікродержавою Ватикан з 1929 року.

Іноземні посли акредитуються не у Ватикані, а при Святому Престолі, який і до створення держави підпорядковувався міжнародному праву. Група чиновників, які допомагають Папі Римському в управлінні церквою, відома як Римська курія. Термін «Святий Престол зазвичай використовується лише для позначення Папи Римського та його курії, оскільки канонічне право, яке стосується управління Латинською церквою та управління внутрішніми справами Римської єпархії, обов'язково використовує його в технічному значенні.

Нарешті, титул був доданий Папою Григорієм І, щоб нагадати нам, що християнство — це служіння, служіння (дияконія).

Звернення до єпископа Риму, однак, залишається тим самим, яке використовується для понтифіка, а саме «Його Святість».

Вибори Чинні правила, що регулюють обрання Папи, можна знайти в апостольській конституції Universi Dominici Gregis. Вона охоплює повноваження кардиналів і департаментів Римської курії від смерті Папи до оголошення обрання його наступника, підготовку до похорону померлого Папи, а також процедури голосування на наступному конклаві.

Як і всі єпископи, Папа має можливість піти у відставку, але, на відміну від інших єпископів, він не зобов'язаний робити це після досягнення 75-річного віку. Найвідомішими є випадки відставки Папи Целестина V у 1294 році, Папи Григорія XII у 1415 році та Папи Бенедикта XVI у 2013 році. Приблизно 10% всіх понтифіків були зміщені або зреклися престолу перед своєю смертю.

Патріархи Глави деяких автономних помісних церков (), що складаються з кількох помісних церков (єпархій), мають титул патріарха.

Папа Римський, як патріарх Латинської церкви, є главою єдиної церкви sui iuris Заходу, з титулом Патріарх Заходу (використовувався з 1863 по 2006 рік). Східні патріархи обираються синодом єпископів своїх церков.

Патріархи, які очолюють окремі автономні церкви:

Александрійський патріарх (Коптська католицька церква). Мелхітський Патріарх Антіохійський (Грецька Мелхітська католицька церква). (Маронітська церква). (Сирійська католицька церква). Халдейський Патріарх Вавилону (Халдейська католицька церква). (Вірменська католицька церква).

Вони мають владу не тільки над єпископами своїх церков, включаючи митрополитів, але й над особливостями своєї віри. Східні католицькі патріархи мають вищий порядок старшинства, ніж всі інші єпископи, за винятком Папи Римського. Почесний титул, який використовується, — «Його Блаженство».

У Латинській церкві є також деякі титулярні патріархи, які з різних історичних причин мають титул, але не несуть відповідальності за єпархії. До них відносяться Латинський патріарх Єрусалиму, Патріарх Венеції, Патріарх Лісабону і . Всі ці посади зараз є суто почесними, і патріархи не є главами автономних окремих церков. Патріарх Ост-Індії є архиєпископом Гоа і Дамао, тоді як інші патріархи є архиєпископами названих міст. Титул Патріарха Вест-Індії раніше надавався деяким іспанським єпископам (не завжди з однієї єпархії), але зараз від нього відмовилися. +Сучасні та історичні католицькі патріархатиТипЦеркваПатріархатПатріархиПатріархи церков sui iurisКопстськаАлександріяПатріарх Ібрагім Ісаак СідракМелькітськаАнтіохіяПатріарх Юссеф АбсіМаронітськаАнтіохіяКардинал Бешара Бутрос РаїСирійськаАнтіохіяПатріарх Ігнатій Йосиф ІІІ ЙонанВірменськаКілікіяПатріарх Рафаїл Бедрос XXI МінассянХалдейськаБагдадКардинал ПатріархиЛатинськаЄрусалимПатріарх П'єрбаттіста Піццабалла, .ЛатинськаСхідна ІндіяПатріарх ЛатинськаВенеціяПатріарх Франческо МоральяЛатинськаЛісабонКардинал Скасовані або почесні патріархиЛатинськаАлександріяСкасовано у 1964 роціЛатинськаАнтіохіяСкасовано у 1964 роціЛатинськаКостантинопольСкасовано у 1964 роціЛатинськаВест-ІндіяПочесний з 1963 рокуЛатинськаАквілеяСкасовано у 1751 роціЛатинськаГрадоПеренесено до Венеції у 1451 році

Великі архієпископи Інші окремі автономні церкви мають верховного архієпископа на чолі. Сиро-Маланкарська католицька церква використовує титул Католикос для позначення свого верховного архієпископа. За деякими винятками, влада верховного архієпископа у своїй церкві sui iuris є еквівалентною владі патріарха у своїй церкві. Однак ця посада є менш престижною і була запроваджена лише в 1963 році для тих Східних католицьких церков, які досягли розміру і стабільності, що дозволяли їм бути самоврядними, але з історичних, екуменічних чи політичних причин не могли бути піднесені до рівня патріархату.