Контроль над озброєнням це термін для міжнародних обмежень на розробку, виробництво, накопичення, розповсюдження та використання ручної вогнепальної зброї, та зброї масового ураження.What Is Arms Control?, US Foreign Policy, The New York Times Company, Barry Kolodkin Контроль над озброєннями, як правило, здійснюється за допомогою дипломатії, яка прагне накласти такі обмеження на учасників, які дали згоду, через міжнародні договори та угоди, хоча він також може включати зусилля нації або групи націй, щоб накласти обмеження на країну, яка не дала згоди.Stuart Croft, Strategies of arms control: a history and typology (Manchester University Press, 1996).
Введення в дію Договори та угоди про контроль над озброєннями часто розглядаються як спосіб уникнути дорогих перегонів озброєнь, які можуть виявитися контрпродуктивними для національних цілей і майбутнього миру. Деякі з них використовуються як спосіб зупинити поширення певних військових технологій (таких як ядерна зброя або ракетна технологія) в обмін на гарантії потенційним розробникам, що вони не стануть жертвами цих технологій. Крім того, деякі угоди про контроль над озброєннями укладаються для обмеження шкоди, завданої війною, особливо цивільному населенню та навколишньому середовищу, що вважається поганим для всіх учасників, незалежно від того, хто виграє війну.
Хоча договори про контроль над озброєннями розглядаються багатьма прихильниками миру як ключовий інструмент проти війни, учасники часто сприймають їх просто як спосіб обмежити високі витрати на розробку та створення зброї та навіть зменшити витрати, пов’язані з самою війною. Контроль над озброєннями може навіть бути способом підтримки життєздатності військових дій шляхом обмеження тієї зброї, яка зробить війну настільки дорогою та руйнівною, що вона більше не стане життєздатним інструментом національної політики.
Примусове виконання
Дотримання угод про контроль над озброєннями виявилося складним з часом. Більшість угод покладаються на постійне бажання учасників дотримуватися умов, щоб вони залишалися чинними. Зазвичай, коли країна більше не бажає дотримуватися умов, вони зазвичай намагаються або приховано обійти умови, або припинити свою участь у договорі. Це було видно з Вашингтонської морської угоди (і подальшої Лондонської морської угоди), де більшість учасників намагалися обійти обмеження, деякі більш законно, ніж інші. Сполучені Штати розробили кращу технологію, щоб отримати кращу продуктивність своїх кораблів, продовжуючи працювати в межах обмежень тоннажності, Велика Британія скористалася лазівкою в умовах, італійці неправильно представили тоннажність своїх суден, а Японія вийшовши за рамки обмежень вийшла з угоди. Країни, які порушили умови договору, не зазнали великих наслідків за свої дії. Трохи більше ніж через десять років договір було скасовано. Женевський протокол тривав довше і був більш успішним в повазі до його положень, але все ж нації порушували його за власним бажанням, коли відчували потребу. Застосування було випадковим, заходи були радше політичними, ніж дотриманням умов. Це означало, що санкції та інші заходи, як правило, пропагувалися проти порушників переважно їхніми природними політичними ворогами, тоді як їхні політичні союзники ігнорували порушення або вживали лише символічних заходів.
Останні договори про контроль над озброєннями передбачили більш суворі умови щодо контролю за порушеннями, а також перевірки. Останнє стало основною перешкодою для ефективного правозастосування, оскільки порушники часто намагаються приховано обійти умови угод. Перевірка — це процес визначення того, чи дотримується країна умов угоди, і включає в себе розкриття такої інформації учасниками, а також якийсь спосіб дозволити учасникам досліджувати один одного, щоб перевірити цю інформацію. Це часто передбачає стільки ж переговорів, скільки й самі обмеження, і в деяких випадках питання перевірки призвели до зриву переговорів щодо договору (наприклад, противники Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань вказували на перевірку як на головну проблему, яка зрештою не була ратифікована Сполученими Штатами).
Держави можуть залишатися в договорі, прагнучи порушити межі цього договору, а не виходити з нього. Це відбувається з двох основних причин. Відкрите порушення угоди, навіть якщо хтось виходить з неї, часто сприймається в поганому світлі з політичного погляду та може мати дипломатичні наслідки. Крім того, якщо хтось залишиться в угоді, конкуренти, які також беруть участь, можуть потрапити під обмеження умов, тоді як вихід звільняє ваших опонентів робити те ж саме, що й ви, обмежуючи переваги цього розвитку.
Теорія контролю над озброєнням Такі вчені та практики, як Джон Стейнбрунер, або Стюарт Крофт, активно працювали над теоретичним обґрунтуванням контролю над озброєннями. Контроль над озброєннями покликаний вирішити дилему безпеки. Він націлений на взаємну безпеку між партнерами та загальну стабільність (чи то в кризовій ситуації, чи то у великій стратегії, чи у стабільності, щоб покласти край перегонам озброєнь). Крім стабільності, контроль над озброєнням забезпечується зниженням витрат і обмеженням шкоди. Воно відрізняється від роззброєння, оскільки підтримка стабільності може дозволити взаємно контрольоване озброєння і не займає позицію миру без зброї. Тим не менш, контроль над озброєннями в принципі є оборонною стратегією, оскільки прозорість, рівність і стабільність не вписуються в наступальну стратегію.
Відповідно до дослідження 2020 року в American Political Science Review, контроль над озброєннями зустрічається рідко, оскільки успішні угоди про контроль над озброєннями передбачають складний компроміс між прозорістю та безпекою. Щоб угоди про контроль над озброєннями були ефективними, потрібен спосіб ретельної перевірки того, що держава дотримується угоди, наприклад, шляхом інтрузивних інспекцій. Однак держави часто неохоче підкоряються таким інспекціям, коли у них є підстави побоюватися, що інспектори використовуватимуть інспекції для збору інформації про можливості держави, які можуть бути використані в майбутньому конфлікті.
Історія
До XIX століття Однією з перших зареєстрованих спроб контролю над озброєнням був набір правил, встановлених у Стародавній Греції Лігами Амфіктіонів. Постанови вказували, як можна вести війну, а порушення цього каралися штрафами або війною.
У VIII і IX століттях нашої ери мечі та кольчужні обладунки, виготовлені у Франкській імперії, користувалися великим попитом через свою якість, і Карл Великий (правління 768–814) заборонив їх продаж і експорт іноземцям, що каралося конфіскацією майна, або навіть смертю. Це була спроба обмежити володіння та використання цього обладнання ворогами франків, зокрема маврами, вікінгами та слов'янами.
Церква використовувала своє становище транснаціональної організації, щоб обмежити засоби ведення війни. Постанова «» 989 р. (продовжена в 1033 р.) захищала від війни мирне населення, аграрні та господарські об'єкти, майно церкви. 1027 року також намагалося запобігти насильству між християнами. Другий Латеранський собор у 1139 році заборонив використання арбалетів проти інших християн, хоча це не заборонило його використання проти нехристиян.
Розвиток вогнепальної зброї призвів до збільшення руйнівності війни. Жорстокість воєн у цей період призвела до спроб офіційно закріпити правила ведення війни з гуманним ставленням до військовополонених і поранених, а також правила захисту некомбатантів і розграбування їхнього майна. Однак у період до початку XIX століття було зафіксовано небагато офіційних угод про контроль над озброєннями, за винятком теоретичних пропозицій і тих, які були нав'язані переможеним арміям.
Одним із укладених договорів була Страсбурзька угода 1675 року. Це перша міжнародна угода, яка обмежує використання хімічної зброї, в даному випадку отруйних куль. Договір був підписаний між Францією та Священною Римською імперією.
XIX століття між Сполученими Штатами та Сполученим Королівством була першим договором про контроль над озброєннями, який можна віднести до сучасної індустріальної епохи, що призвело до демілітаризації регіону Великих озер і озера Шамплейн у Північній Америці. За цим послідував , який призвів до повної демілітаризації.
Промислова революція призвела до збільшення механізації війни, а також до швидкого прогресу в розвитку вогнепальної зброї; збільшення потенціалу руйнування (що пізніше було помічено на полях битв Першої світової війни) призвело до того, що російський цар Микола II скликав лідерів 26 країн на Першу Гаазьку конференцію в 1899 році. Конференція призвела до підписання Гаазької конвенції 1899 року, яка призвела до появи правил оголошення та ведення війни, а також використання сучасної зброї, а також призвела до створення Постійного третейського суду.
1900 до 1945 У 1907 році була скликана Друга Гаазька конференція, яка призвела до доповнень і поправок до початкової угоди 1899 року. У 1915 році було скликано Третю Гаазьку конференцію, але її було скасовано через Першу світову війну.
Після Першої світової війни була створена Ліга Націй, яка намагалася обмежити та скоротити озброєння. Однак реалізація цієї політики не була ефективною. Різноманітні військово-морські конференції, такі як Вашингтонська військово-морська конференція, проводилися в період між Першою та Другою світовими війнами, щоб обмежити кількість і розмір основних військових кораблів п'яти великих морських держав.
призвела до заборони хімічної зброї (як токсичних газів) під час війни в рамках Женевського протоколу. Пакт Келлоґа-Бріана 1928 року, хоч і був неефективним, намагався «передбачити відмову від війни як інструменту національної політики».
після 1945
Після Другої світової війни Організація Об'єднаних Націй була створена як орган, який сприяв би підтримці міжнародного миру та безпеки. Сполучені Штати запропонували план Баруха в 1946 році як спосіб запровадити суворий міжнародний контроль над ядерним паливним циклом і таким чином запобігти глобальним перегонам ядерних озброєнь, але Радянський Союз відхилив пропозицію, і переговори провалилися. Після промови президента Ейзенхауера «» в 1953 році на Генеральній Асамблеї ООН, Міжнародне агентство з атомної енергії було створено в 1957 році для сприяння мирному використанню ядерної технології та застосування гарантій проти перенаправлення ядерного матеріалу з мирного використання на ядерну зброю.
Під егідою ООН у 1963 році було укладено Договір про часткову заборону ядерних випробувань, який мав на меті припинити випробування ядерної зброї в атмосфері, під водою та в космосі. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року був підписаний, щоб запобігти подальшому розповсюдженню технологій ядерної зброї в країни за межами п’яти країн, які вже володіли нею: Сполучені Штати, Радянський Союз, Велика Британія, Франція та Китай.Council on Foreign Relations: Global Governance Monitor on Nonproliferation, available at http://www.cfr.org/publication/18985/ З трьома основними цілями: встановлення нерозповсюдження за допомогою інспекцій, скорочення ядерної зброї та право на використання ядерної енергії в мирних цілях, цей договір спочатку зустрів деяке небажання з боку країн, які розвивають власні ядерні програми, таких як Бразилія, Аргентина та Південна Африка. Проте всі країни, за винятком Індії, Ізраїлю, Пакистану та Південного Судану, вирішили підписати або ратифікувати документ.Treaty on the Non-Proliferation of Nuclear Weapons United Nations Office of Disarmament Affairs.