Лодомер (; ? — ) — прелат в Угорському королівстві в другій половині XIII століття. Архієпископ Естергомський з 1279 по 1298 рік, єпископ Варада (нині Орадя, Румунія) з 1268 по 1279 рік. Опонент короля Ласло IV, якого відлучив від церкви за те, що не змусив половців прийняти християнство. Після смерті Ласло Лодомер був прихильником короля Андрія III, який намагався відновити сильну королівську владу.
Походження Лодомер або Ладомер, імовірно, народився у 1230-х роках, незадовго до першого монгольського вторгнення в Угорщину. У нього була сестра, ім'я якої невідоме, проте відомо, що вона була матір'ю Тамаша, також архієпископа Естергомського, який навчався в Падуанському університеті завдяки Лодомерові. Походження Лодомера довгий час є об'єктом дискусій між істориками. Посилаючись на нібито «старовинний манускрипт», історик XVIII століття Міклош Шмітт доводив, що Лодомер походив із територій Русі й був родичем Рюриковичів і зокрема Ростислава Михайловича — сина чернігівського князя Михайла Всеволодовича, який воював за Галицьке князівство із Данилом Романовичем і після поразки в битві під Ярославом 1245 року осів у Славонії. Ім'я «Лодомер» — це латинізована форма слов'янського імені Володимир. Імовірно, Шмітт дійшов до такого висновку, виходячи тільки з подібності імені Лодомера та латиномовної назви Волинського князівства — Лодомерія. 1853 року історик Янош Терек, посилаючись на папський лист кінця XIII століття, також доводить руське походження Лодомера. Він писав, що справжнім ім'ям Лодомера є Іван і що після прибуття до Угорщини він називав себе «Lodomericus» («той, хто прийшов з Лодомерії»). Проте сучасний науковець Нандор Кнауз вважає, що папський лист написали на сто років пізніше, наприкінці XIV століття, і він стосувався тодішнього архієпископа Яноша Каніжай.
Кнауз торкався проблеми походження Лодомера у своїй монографії «Monumenta ecclesiae Strigoniensis». Він пише, що Лодомер походив із роду Моносло і додав три аргументи. Архієпископ Лодомер згадує деяких Моріца з Менчгея та Гергея, сина Саула з Моносло як своїх кровних родичів («consanguineorum nostrorum») у 1292 році, коли він віддав їм свої володіння — село Петгегеньє у комітаті Зала. Коли Гергей придбав село Шашді (поблизу Моносло) у 1297 році, у грамоті собору Веспрема він згадується як племінник Лодомера. 1317 року король Карл I Роберт згадав свого придворного Егіда, сина Гергея, який помер, не залишивши нащадків чоловічої статі. Таким чином Кнауз ідентифікував Гергея, племінника Лодомера, як Гергея II Моносло. У грамоті 1296 року також згадується, що Гергей є родичем Банда та Чаби — представників родини Атюс. Теологиня Маргіт Беке підтримала версію Кнауза, посилаючись на те, що свою останню грамоту він видав у Моносло 1297 року — за два місяці до смерті. Проте генеалог Янош Карачоньї не підтримав теорію Кнауза, доводячи, що батьком Гергея Моносло був Тамаш.
Сучасник Карачоньї Мор Вертнер ідентифікував Лодомера як члена роду Важонь і вважав, що Ванд та Чаба теж належали до цього роду. Пізніше він переглянув свою позицію і став вважати, що архієпископ був сином деякого Лерінца — землевласника Геньє, згаданого в королівській грамоті 1237 року. Історик Аттіла Жолдош відкинув аргумент Вертнера, оскільки, на його думку, того факту, що Лодомер отримав володіння у Геньє, недостатньо, щоб пов'язати їх генеалогічно. Натомість Жолдош ідентифікував Моріца з Менчгея як Моріца Важоня — судового виконавця єпископського суду в Естергомі. Жолдош припускав, що Лодомер був братом батька Гергея Моносло — Саула, сина деякого Міки. Внаслідок філологічних та канонічних міркувань стосовно слова «consanguineorum», ужитого Лодомером, історик Тамаш Керменді стверджував, що Моріц і Гергей були родичами Лодомера по батьківській лінії, а отже сам він належав до роду Важонь, а Міка був його батьком. Історик Петер Кіш вважав, що наприкінці правління Арпадів існували два роди Моносло: перший, заможний і впливовий, походив із Подравської Мославини, а другий, значно бідніший, — із селища Моносло поблизу Важоня та Менчгея. Саме з другого роду, на думку Кіша, походив Лодомер.
Ранні роки та навчання Лодомер уперше згадується тогочасними джерелами між 1257 та 1261 роками, коли він виконував роль кантора (співця) у катедральному соборі Веспрема. Окрім читання Святого Письма під час літургій, Лодомер, відповідно до 18 канону Третього Латеранського собору, був відповідальний за навчання священників та бідних учених у соборній школі Веспрема. Крім того, він керував тутешнім . З цього науковець XIX століття Вінце Буньїтай зробив висновок, що Лодомер долучився до клерикальної церкви Веспрема. Такі біографічні дані є припущенням, проте відомо, що вже наприкінці 1250-х років Лодомер згадувався як magister, що означає, що на той час Лодомер уже освоїв основні знання канонів церкви. Після 1260 року Лодомер зникає з джерел на наступні три роки. Історикиня Маргіт Беке вважає, що в цей час він вивчав канонічне та римське право в Болонському університеті.
Тамаш Керменді зазначив, що листи Лодомера (missilis) є свідченням його високої юридичної та філологічної освіченості, того, що він був одним із найосвіченіших угорських прелатів XIII століття, з чого випливає, що він навчався в італійському університеті, проте в якому та коли саме — невідомо. Враховуючи заохочення Римською курією трирічної навчальної відпустки для каноніків, Керменді погоджується з тим, що в 1261—1264 роках Лодомер навчався в університеті в Італії. Посилаючись на дослідження історика літератури Рабана Ґерезді (1941), угорська історіографія ідентифіковувала деякого Лодомера, сина Деніса, учнем Болонського університету згідно з реєстром від 26 жовтня 1268 року із майбутнім архієпископом Лодомером. Проте відповідно до грамоти короля Бели IV Лодомер був призначений єпископом Варадським 9 листопада 1268 року. Незважаючи на це, Керменді погоджується з цим і додає, що таким чином стає більш доведеною версія, що Лодомер належав до роду Атюс, серед якого в XIII столітті були два представники на ім'я Деніс.
Повернувшись із навчання додому, Лодомер у 1264—1266 роках служив віцеканцлером королівського суду молодого короля Стефана V, замінивши на посаді архієпископа Бенедикта, який перейшов на бік Бели IV, батька Стефана, у їхньому конфлікті. Стосунки Стефана із Белою погіршилися на початку 1260-х років. Лодомер завжди залишався вірним Стефанові під час громадянської війни 1260-х років, але виконував роль посередника й примирника, щоб запобігти ескалації конфлікту. Причини лояльності Лодомера до Стефана невідомі. Історик Єне Січ окреслив три соціальні групи за їхніми мотивами підтримати Стефана. Лодомер у цьому сенсі належав до групи молоді, яка боролася проти впливу при королівському дворі старших поколінь значних дворянських родів, до яких належав Бела IV.
Єпископ Варадський Лодомер був обраний єпископом Варадським (нині місто Орадя, Румунія) не пізніше 9 листопада 1268 року, оскільки в той день рішення було затверджене папою Климентом IV. Попередник Лодомера на посаді єпископа Варадського, єпископ Зосим, востаннє згадується в джерелах 17 жовтня 1265 року, коли Бела IV підписав його заповіт. Тому, можливо, Лодомер був призначений наступником Зосима ще в 1266 році, коли залишив посаду віцеканцлера королівського суду Стефана V. Варадська дієцезія була заснована у володіннях Стефана під час його обрання. Того ж року Бела IV надав Лодомерові володіння у Геньє за посередницьку роль у конфлікті. Коли Стефан V посів престол Угорщини у 1270 році, він звільнив усіх кріпаків — підданих Варадської дієцезії від податків, а єпископство отримало право вільного користування копальнями. Також король віддав у власність дієцезії землі зниклих дворянських родів. Лодомер на посаді єпископа засновував монастирі, школи, відправляв священників у села дієцезії. Такі заходи були спробою відновлення території дієцезії після монгольської навали майже 30 років тому. Згідно із грамотою, Лодомер скликав зібрання, на якому піддані Варадської дієцезії склали присягу перед релікварієм святого Ласло. Під час короткого правління Стефана V Лодомер був членом королівської ради.
Коли Стефан V захворів і помер 6 серпня 1272 року, в Угорщині почався новий етап феодальної анархії: дві групи дворян боролися за владу під час неповноліття Ласла IV, при якому регентом була його матір Єлизавета. Спочатку Лодомер був прихильником молодого короля, який виступав за відновлення сильної королівської влади. Після своєї коронації наприкінці 1272 року Ласло IV перебував у Вараді, де подарував Лодомерові село Шолеш у комітаті Комаром. Єпископ відсторонився від конфліктів з баронськими угрупованнями. Проте Лодомер зі своїм союзником Петером Моносло, що з 1270 року був єпископом Трансильванії, протистояли амбіціям родини Гередьє, яка прагнула встановити незалежне від короля управління в комітаті Бігар, до якого входила більша частина Варадської дієцезії. Таким чином, Лодомер став на бік родини Чак-Моносло. У травні 1277 року Лодомер брав участь у загальних зборах прелатів, баронів та половців в Ракоші (поблизу Пешта), на яких 15-річного Ласла IV було проголошено повнолітнім й уповноважено відновити мир у державі всіма можливими засобами. Наступного місяця король Ласло доручив Лодомерові очолити дипломатичну місію до Відня, метою якої було укласти союз із Рудольфом I Габсбургом проти короля Богемії Оттокара II. Угоду ратифікували 12 липня 1277 року. Після того, як королівська армія захопила замок бунтівливого Міклоша Гередьє в Адор'яні (нині Лівада, Румунія), Ласло IV на початку літа 1278 року скликав «генеральні збори» для чотирьох комітатів уздовж Тиси поблизу Чанада (нині Ченад, Румунія). Лодомер та інші прелати були присутні на зібранні, в ході якого Гередьє було страчено, а рід Гуткелед присягнув на вірність монархові. Лодомер та духовенство підтримували зусилля Ласло IV відновити сильну королівську владу й послабити вплив баронів, проте зібрання в Чанаді спричинило недовготривалу консолідацію.
Вплив Лодомера в Римській курії зріс до кінця 1270-х років. Папа Інокентій V призначив його головою комісії з беатифікації Маргарити, покійної дочки Бели IV. Комітет відновив свою роботу в 1276 році після 4-річної перерви, пов'язаної зі смертю естергомського архієпископа Фюлепа Тір'є. Необхідні дослідження були проведені в 1271—1276 роках, особі Маргарити приписали 74 чуда, більшість із них стосувалися зцілення від хвороб, навіть повернення кількох осіб із «того світу». Серед тих, хто давав свідчення, було 27 людей, над якими творилися чуда. Маргариту беатифікували того ж року, проте спроба канонізації виявилася невдалою, і її реалізували лише за століття.
Архієпископська катедра в Естергомі була вакантною з 1272 року. Після смерті Іштвана Банчі, архієпископа Калочського, в 1278 році Лодомер став найвпливовішим угорським прелатом завдяки своїм політичним та церковним зв'язкам у Римі та високій освіченості. За посаду Естергомського архієпископа боролися представники двох ворогуючих родів — Міклош Кан та Петер Кесеґі. У червні 1278 року папа Миколай III викликав їх до Рима. Папа відмовився призначити архієпископом когось із них і вирішив обрати кандидатуру самостійно відповідно до канонічного права. Тим часом Миколай відправив до Ласла IV єпископа Фермо Філіпа III, щоб допомогти йому відновити силу своєї королівської влади й обрати кандидатуру на посаду архієпископа Естегормського. Папський легат прибув до Угорщини на початку 1279 року. Духовенство, зокрема Лодомер, стали найвпливовішим союзником Філіпа, що означало, що вони відвернулися від Ласло IV в довгостроковій перспективі. За посередництва папського легата 13 червня 1279 року Миколай III призначив Лодомера архієпископом Естергомським. 7 травня 1280 року Римська курія прислала йому паллій — символ влади.
Архієпископ Естергомський
Опонент Ласло IV