Економіка фашистської Італії відноситься до економіки Королівства Італія між 1922 і 1943 роками, під час фашизму . Італія вийшла з Першої світової війни в поганому та ослабленому стані, а після війни ще й сильно постраждала від інфляції, величезних боргів і тривалої депресії. До 1920 року економіка була в конвульсіях з масовим безробіттям, нестачею продовольства, страйками та подібними характерними негараздами. Прикладом такого збігу точок зору є так звані Biennio Rosso (Два червоні роки).
Підґрунтя Після війни в Європі виникли економічні проблеми, такі як інфляція . Хоча індекс споживчих цін в Італії і продовжував зростати після 1920 року, але в Італії не було такої потужної гіперінфляції як в Австрії, Польщі, Угорщині, росії та Німеччині. Витрати на війну та повоєнну відбудову сприяли інфляційному тиску. Зміна політичних поглядів післявоєнного періоду та зростання робітничого класу також були фактором, і Італія була однією з кількох країн, де існували розбіжності щодо податкового тягаря .
Фашистська економічна політика В 1922 році Беніто Муссоліні прийшов до влади в рамках парламентської коаліції, проте Національна фашистська партія забрала контроль і встановила однопартійну диктатуру на початку 1925 року. Зростання популярності Муссоліні як національного лідера було поступовим, що було характерним для лідера будь-якого фашистського руху. Його доктрина була успішною лише в Італії, оскільки суспільство було захоплено змінами, які Муссоліні пропагував, і бажало позбавитися ліберальних і марксистських ідей у країні. Тому спільно з Джованні Джентіле він написав і поширив серед італійського суспільства "Доктрину фашизму", яка врешті-решт стала основою фашистського порядку протягом диктатури Муссоліні. Таким чином, Муссоліні не просто зайняв позицію диктатора, але поступово піднімався, ґрунтуючись на розумінні його ідей та підтримці, яку вони отримували в країні.
До настання епохи диктатури Муссоліні намагався трансформувати економіку країни відповідно до фашистської ідеології, принаймні на папері. Насправді він не був економічним радикалом і не прагнув розв’язки в економіці. Фашистська партія займала фракцію меншості лише з трьох посад в кабінеті, за винятком Муссоліні; Howard M. Sachar, The Assassination of Europe 1918-1942: A Political History, University Press of Toronto Press, 2015, p. 48 і надання іншим політичним партіям більшої незалежності. Під час коаліційного періоду Муссоліні призначив міністром фінансів Італії класичного ліберального економіста Альберто Де Стефані, який спочатку був стійким лідером Центристської партії Howard M. Sachar,The Assassination of Europe, 1918-1942: A Political History, Toronto: Canada, University of Toronto Press, 2015, p. 48, який просував економічний лібералізм разом із малою приватизацією . Перед своїм звільненням у 1925 році Стефані «спростив податковий кодекс, знизив податки, обмежив витрати, лібералізував торгові обмеження та скасував контроль за орендою». Всього за 3 роки обіймання цієї посади, під його впливом італійська економіка зросла більш ніж на 20 відсотків, а безробіття впало на 77 відсотків. Jim Powell, “The Economic Leadership Secrets of Benito Mussolini,” Forbes, Feb. 22, 2012. Source:
На думку прихильників першого погляду, Муссоліні справді мав чіткий економічний план, як довгостроковий, так і короткостроковий, від початку свого правління. Уряд ставив перед собою дві головні цілі — модернізувати економіку та виправити брак стратегічних ресурсів у країні. До усунення Стефані адміністрація Муссоліні підштовхнула сучасний капіталістичний сектор на службу державі, безпосередньо втручаючись у міру необхідності для створення співпраці між промисловцями, робітниками та державою. Уряд перейшов до вирішення класових конфліктів на користь корпоратизму . У короткостроковій перспективі уряд працював над реформуванням податкової системи, яка часто зловживала, ліквідуванням неефективної державної промисловості, скороченням державних витрат та запровадженням вигідних тарифів для захисту нових галузей. Однак ця політика припинилася після того, як Муссоліні захопив диктатуру і розірвав коаліцію.
Нестача промислових ресурсів, зокрема ключових компонентів промислової революції, була урівноважена завдяки інтенсивному розвитку наявних внутрішніх джерел та активній комерційній політиці, яка полягала в пошуку угод з торгівлею сировиною та стратегічної колонізації. З метою сприяти торгівлі, Муссоліні змусив італійський парламент ратифікувати "італо-радянську політичну та економічну угоду" до початку 1923 року. Ця угода допомогла Муссоліні офіційно визнати Італією Радянський Союз у 1924 році, ставши першою західною країною, яка це зробила.
З підписанням Договору про дружбу, ненапад і нейтралітет з Радянським Союзом у 1933 році, фашистська Італія стала головним торговим партнером Росії Йосипа Сталіна. В рамках цього договору відбувався обмін природними ресурсами з Радянською Росією на технічну допомогу з Італії, включаючи постачання родовищ авіаційної, автомобільної та військово-морської техніки.
Хоча Муссоліні був учнем французького марксиста Жоржа Сореля та головного лідера італійської соціалістичної партії в ранні роки існування партії, він відмовився від теорії класової боротьби заради класової співпраці . Деякі фашистські синдикалісти звернулися до економічної співпраці класів, щоб створити «продуктивістську» позицію, де «пролетаріат виробників» мав би вирішальне значення для «концепції революційної політики» та соціальної революції. A. James Gregor, Italian Fascism and Developmental Dictatorship, Princeton: NJ, Princeton University Press, 1979, pp. 59-60 Проте більшість фашистських синдикалістів наслідували приклад Едмондо Россоні, який віддавав перевагу поєднанню націоналізму з класовою боротьбою Franklin Hugh Adler, Italian Industrialists from Liberalism to Fascism: The Political Development of the Industrial Bourgeoisie, 1906-1934, Cambridge University Press, 1995, p. 311, часто демонструючи вороже ставлення до капіталістів. Ця антикапіталістична ворожість була настільки суперечливою, що в 1926 році Россоні засудив промисловців як «вампірів» і «спекуляторів». Lavoro d'Italia, January 6, 1926
Оскільки економіка Італії була загалом нерозвиненою та мала доволі незначну індустріалізацію, фашисти та революційні синдикалісти, такі як Анджело Олів’єро Оліветті, стверджували, що італійський робітничий клас не міг мати необхідної кількості та свідомості дій, щоб здійснити революцію.A. James Gregor, Italian Fascism and Developmental Dictatorship, Princeton: NJ, Princeton University Press, 1979, p. 55 Натомість вони слідували застереженням Карла Маркса про те, що нація потребує «повного дозрівання капіталізму як передумови для соціалістичної реалізації». A. James Gregor, Italian Fascism and Developmental Dictatorship, Princeton: NJ, Princeton University Press, 1979, p. 59 Відповідно до цієї інтерпретації, особливо як її виклав Серджіо Панунціо (головний теоретик італійського фашизму), «синдикалісти були продуктивнішими, аніж дистриб'ютори». A. James Gregor, Italian Fascism and Developmental Dictatorship, Princeton: NJ, Princeton University Press, 1979, p. 60 Фашистські інтелектуали були сповнені рішучості сприяти економічному розвитку, щоб дозволити синдикалістській економіці «досягти свого продуктивного максимуму», який вони вважали вирішальним для «соціалістичної революції». A. James Gregor, Italian Fascism and Developmental Dictatorship, Princeton: NJ, Princeton University Press, 1979, pp. 60-61
Структурний дефіцит, громадські роботи та соціальне забезпечення Називаючи економіку Джона Мейнарда Кейнса «корисним вступом до фашистської економіки», Муссоліні ввів Італію в структурний дефіцит, яке експоненційно зростало. James Strachey Barnes, Universal Aspects of Fascism, Williams and Norgate, London: UK, (1928) pp. 113-114 У перший рік перебування Муссоліні на посаді прем'єр-міністра в 1922 році державний борг Італії становив 93 мільярди італійський лір. До 1934 року італійський історик Гаетано Сальвеміні підрахував, що державний борг Італії зріс до 149 мільярдів лір John T. Flynn, As We Go Marching, New York: NY, Doubleday and Company, Inc., 1944, p. 51. Also see “Twelve Years of Fascist Finance,” by Dr. Gaetano Salvemini Foreign Affairs, April 1935, Vol. 13, No. 3, p. 463 А вже у 1943 році газета «Нью-Йорк Таймс» оголосила, що державний борг Італії становив 406 мільярдів лір. John T. Flynn, As We Go Marching, New York: NY, Doubleday and Company, Inc., 1944, p. 50. See New York Times, Aug. 8, 1943
Як заявляв колишній шкільний вчитель, то витрати Муссоліні на державний сектор, школи та інфраструктуру вважалися надмірними. Муссоліні «започаткував програму громадських робіт, яка досі не мала собі рівних у сучасній Європі. Будувалися мости, канали та дороги, лікарні та школи, вокзали та дитячі будинки; болота були осушені та меліоровані землі, висаджені ліси та закладені університети» Christopher Hibbert, Benito Mussolini: A Biography, Geneva: Switzerland, Heron Books, 1962, p. 56 . Що стосується масштабів і витрат на програми соціального забезпечення, то італійський фашизм «вигідно відрізнявся від більш розвинених європейських націй і в певному відношенні був більш прогресивним». A. James Gregor, Italian Fascism and Developmental Dictatorship, Princeton: NJ, Princeton University Press, 1979, p. 263 Коли нью-йоркський політик Гровер Алоїзіус Велен в 1939 році запитав Муссоліні про значення італійського фашизму, відповідь була: «Це схоже на ваш Новий курс !» . Grover Aloysius Whalen, Mr. New York: The Autobiography of Grover A. Whalen, G.P. Putnam’s Sons, 1955, p. 188
До 1925 року фашистський уряд «приступив до розробленої програми», яка включала додаткову харчову допомогу, догляд за немовлятами, допомогу материнству, загальне охорону здоров’я, надбавки до заробітної плати, оплачувану відпустку, допомогу по безробіттю, страхування на випадок хвороби, страхування від професійних захворювань, загальну допомогу сім’ї, державну допомогу. страхування житла, старості та інвалідності. A. James Gregor, Italian Fascism and Developmental Dictatorship, Princeton: NJ, Princeton University Press, 1979, pp. 258-264 Що стосується громадських робіт, адміністрація Муссоліні «виділила 400 мільйонів лір державних коштів» на будівництво школи між 1922 і 1942 роками, порівняно з лише 60 мільйонами лір між 1862 і 1922 роками A. James Gregor, Italian Fascism and Developmental Dictatorship, Princeton: NJ, Princeton University Press, 1979, p. 260
Перші кроки Фашистський уряд почав своє правління в невпевненому становищі. Прийшовши до влади в 1922 році після походу на Рим, він був урядом меншості до закону Ацербо 1923 року та виборів 1924 року, і йому знадобилося ще два роки, щоб в 1925 році, після вбивства Джакомо Маттеотті, надійно встановити свою диктатуру.
Економічна політика в перші кілька років була в основному класично ліберальною, а Міністерство фінансів контролювалося старим лібералом Альберто Де Стефані. Багатопартійний коаліційний уряд запровадив стриману програму laissez faire — систему оподаткування було реструктуровано (закон від лютого 1925 р., декрет-закон від 23 червня 1927 р. тощо), були спроби залучити іноземні інвестиції та встановити торговельні угоди, і були докладені зусилля збалансувати бюджет і скоротити субсидії. Було скасовано 10% податок на капітал, інвестований у банківський і промисловий сектори, а податок на директорів і адміністраторів анонімних компаній (SA) зменшено вдвічі. Весь іноземний капітал було звільнено від податків, а податок на розкіш також було скасовано. Daniel Guérin, Fascism and Big Business, Chapter IX, Second section, p.193 in the 1999 Syllepse Editions Муссоліні також виступав проти муніципалізації підприємств.