Альмогавари (, , і , запозичене з андалузької арабської) — тип легких піхотинців, що сформувався в прикордонних з мусульманськими еміратами землях Арагонської корони та сусідніх королівств Піренейського півострова в XIII—XIV століттях і брав активну участь в битвах Реконкісти.

Альмогавари були зазвичай мешканцями християнсько-мусульманського прикордоння, легкоозброєними, невимоглививими, швидкими та витривалими пішими воїнами. Спочатку ці загони формувались з місцевих пастухів та фермерів малолюдних прикордонних гірських лісистих районів. Переважно вони походили з Арагонського королівства та Каталонського князівства, але були відомі також і в інших прикордонних з мусульманами Піренейських державах — Валенсійському, Кастильському та Португальському королівствах. У Кастилії внутрішня організація альмогаварів була врегульована королем Альфонсо X в законодавчому збірнику Siete Partidas.

Пізніше їх широко використовували як найманців в Італії, державах хрестоносців в Європі та Леванті. Альмогавари досягли вершини своєї слави на початку XIV століття, коли завдяки перемогам найманців-альмодаварів у Тунісі, на Сицилії та в складі Каталонської компанії, вони стали відомі по всьому Середземномор'ю.

Етимологія Назва «альмогавар» безумовно походить з арабської мови, але існує кілька теорій щодо арабського першоджерела. Згідно однієї, термін походить від «аль-мугавір» (; мн. ) — дослівно «нападники», згідно другої від арабських слів al-mukhābir («носій новин») або al-mujawir (паломники) і, нарешті, третя теорія припускає, що назва походить від прикметника gabar, що перекладається як «гордий» або «гордовитий». Назви військових звань в армії альмогаварів мають також арабське походження.

Сарацинське походження терміна Термін «альмогавари» вперше був використаний у X столітті на території піренейського Аль-Андалусу для позначення невеликих озброєних груп сарацинів, які займалися швидкими нападами та грабунками. Перша задокументована історична згадка з'явилася в хроніці «Ахбар мулук Аль-Андалус» або «Хроніка мавра Расі», історії правителів Аль-Андалуса, написаній між 887 і 955 роками Ахмадом ібн Мухаммедом ар-Разі, відомим серед арабів під ім'ям Аль-Таріхі (Літописець), а серед християн як Мавр Расі. У своїй хроніці історик Кордовського халіфату описує різні території Аль-Андалусу, а при описі долини Ебро згадує про існування деяких військ під назвою альмогавари, присутніх поблизу міста Саракуста (сучасна Сарагоса):

Слово альмогавар також використовувалося протягом останніх століть Реконкісти на кордоні Гранадського емірату для позначення груп мавританських розбійників, які нападали з території емірату на прикордонні міста Мурсійського королівства (Кастилія) та Валенсії (Арагон)«(…)almogavares de tierra de moros que entran a fazer mal e daño a los nuestros regnos (…)». Carta de Juan I de Castilla. 1385-I-24.

Християнська адаптація

Мешканці Арагонського королівства були першими християнами, які перейняли озброєння та тактику мусульманських альмогаварів і з часом назва «альмогавари» поширилась і на арагонських легких піших воїнів-християн, що діяли у прикордонні в схожій на альмогарварів-мусульман манері.

Незважаючи на те, що не збереглось тогочасних хронік, що описують події XI та XII століть, перша згадка про християнських альмогаварів є у свідченнях Херонімо Зуріти в його «Арагонських анналах», де альмогавари відносяться до часів, коли Альфонсо I Арагонський зміцнює фортецю Ель-Кастеллар приблизно в 1105—1110 рр. для подальшого завоювання Сарагоси:

Альфонсо II Арагонський, вірний своїй дружбі з Кастильським королівством, вирушив на допомогу кастильському монарху під час облоги аль-мадінату Кунка в 1177 році на чолі загону піших солдатів, яких називали альмогавари.

Соціальне походження Через мусульманське завоювання Піренейського півострову, безперестанні війни Реконкісти і зустрічні військові кампанії еміратів Аль-Андалусу, християнські пастухи прикордонних регіонів змушені були об'єднатися в розбійні ватаги, які проникали у ворожі території у пошуках здобичі та засобів для існування. Під час цих набігів, які зазвичай тривали лише кілька днів, альмогавари спали під відкритим небом і харчувались за рахунок підніжного корму. Необхідні для таких рейдів навички альмогавари набували під час свого пастушого життя, оскільки більшість із них виросла серед найдикіших гір, де суворість клімату призвела до того, що земля не давала багато ресурсів і їм довелося навчитись повною мірою використовувати ті з небагатьох, що були в наявності.

Після того, як багато поколінь вели цей новий спосіб життя, до якого їх підштовхнули зовнішні обставини та загарбники, в цих пастуших громадах сформувався справжній войовничий дух і з часом вони вже не знали іншого способу життя, окрім військових нападів та грабіжництва. Крім того, було набагато легше прожити за рахунок декількох швидких грабіжницьких рейдів, ніж важко працювати цілий рік. До цього способу життя продовжували долучатись жителі нових прикордонних територій, коли християнські королівства просувалися на південь. Крім того, задокументовано факти участі мусульманських альмогаварів в нападах пліч-о-пліч з християнськими альмогаварами«Joan Martínez Omar, Adalid del Rey (…) fuera Moro (…) este Adalid veniera con el Rey quando venció al Rey Alobasen cerca de Tarifa, et le guió la hueste por buenos logares, el Rey fiaba mucho dél (…) manguer que oviese seido de la ley de los Moros». Crónica de Alfonso XI, en Crónicas de los Reyes de Castilla, BAE, t. LXVI, Madrid 1953, vol. I, page 343a.

Опис

Альмогавари формували ударні загони, які билися в пішому порядку з легкою зброєю, як правило, з парою довгих списів, одним коротким списом ( — «мисливський спис») і коротким мечем-фальшіоном. Вони мали густі бороди, одягалися бідно, і влітку і взимку носили лише короткі туніки, шкіряні короткі штани, товстий шкіряний пояс і шкіряні сандалі. Крім того, вони завжди носили з собою великий кремінь, яким ударяли по своїй зброї перед тим, як йти в бій, від чого вилітали величезні іскри, які разом зі бойовими вигуками альмогаварів наводили жах на ворогів. Наділені великою бойовою доблестю та люттю, арагонці вступали в бій під крик «Пробудись, залізо! Вбиймо, вбиймо», «За святого Георгія !» і «Арагон! Арагон!»Antonio de Bofarull (ed. y trad. al castellano), Ramón Muntaner, Crónica catalana, Barcelona, Jaime Jepús, 1860..

Це відомий опис альмогавара, написаний Бернатом Дескло у його хроніці під назвою Llibre del rei en Pere d'Aragó e dels seus antecessors passats (Книга короля Петра Арагонського та його минулих предків):

Однак слід мати на увазі, що ці описи не є повними і що опис альмогаварів, як одягу, так і зброї чи способу життя, більш-менш відрізняється залежно від місця та часу. Таким чином, попередній опис альмогаварів, який описує їх як людей, що живуть не в поселеннях, а у віддалених районах, таких як ліси та гори, а також опис їхньої зброї стосується лише альмогаварів зазначеного часу та, ймовірно, попередніх століть. Останні альмогавари, ті, хто з другої половини XV століття до XVI мав кордон Гранади як сферу свого впливу, були мешканцями тамтешніх міст, добре обізнаними з місцевістю, які здійснювали грабіжницькі рейди на території ГранадиLos fronterizos murcianos en la Edad Media. Juan Torres Fontes..

Головними прикметними ознаками альмогаварів були їх постійна відданість війні, не лише як професії, а як способу життя, ідеально адаптованому до умов прикордоння з сарацинами, винагорода, заснована на грабунку та продажу полонених, ощадливість, мобільність і витривалість, легке озброєння та ієрархічна організація.

Військові звання Король Альфонсо X у своєму законодавчому кодексі Сім Партид (Siete Partidas) сформулював вимоги, яким мали відповідати альмогавари в Кастилії, серед яких були фізична підготовка, витривалість та спритність. Також у цьому правовому кодексі міститься кодифікація їхніх рангів.

Адалід (лідер) Звання «адалід» походить від арабського слова «далід» (керівник, провідник) і було найвищим званням у війську альмогаварів. Щоб стати адалідом від кандидата вимагалась мудрість, сміливість, розум та вірність, вміння уникати небезпеки та добре знання території, щоб знайти місця для сховку з достатньою кількістю води, дров і випасу, та знання, як відслідковувати кроки ворога. Серед цих функцій були підготовка та організація експедицій та одноосібне повноваження приймати всі рішення щодо набігів, і він мав статус, подібний до статусу лицаря (нижче дворянство). Щоб призначити адаліда, дванадцять адалідів або, за їх відсутності, інші уповноважені посадові особи збиралися і присягали іменем короля, що кандидат має необхідні якості для виконання цього обов'язку. Після цієї присяги король або інша посадова особа вручав йому меч і панталер. Потім кандидат ставав на щит, а король або його представник витягнув меч з піхов і вклав його в його руку. Адаліди піднімали свого нового колегу обличчям на схід, а він своїм мечем робив у повітрі візерунок у вигляді хреста і казав:

- Я, такий-то, кидаю виклик усім ворогам віри в ім'я Бога, мого Господа і Короля та його землі

Потім він робив те саме, повернувшись обличчям до інших сторін світу. Після завершення цієї церемонії, адалід уклав меч у піхви і король казав йому:

- Віднині ти адалід.

Спочатку це була пожиттєва посада, але з кінця XIV століття вона стала спадковою, що ще більше наблизило адалідів до нижчого стану знатіEls almogàvers a la frontera amb els sarrains en el segle XIV. María Teresa Ferrer. p. 2. Адаліди очолювали свої переважно піші загони верхи на конях.

Альмогавари-вершники У Кастилії задокументовано наявність «альмогаварів-вершників», проміжного звання між адалідами та альмокаденамиLey VI. Título XII. Partidas de Alfonso X.

Альмокаден З арабської al-muqaddem, «капітан», «той, хто веде». Він був нижчим рангом і очільником невеликих автономних груп альмогаварів. Для цього від нього вимагалося мати військовий досвід та авторитет серед своїх побратимів, бути відданим своїй справі та бути легким, швидким, вміти легко ховатися, а також бути справедливим, як встановлено далі в розділі XII, акт V записів (Partidas):

Альмокаден був альмогаваром із продемонстрованим досвідом, якого альмогавари своєї групи визнали лідером. Так само, як і два попередні класи, альмокадени також, здається, були вершниками, хоча збереглось лише дві згадки про альмокаденів-вершників і не відомо, чи завжди це було так«Organització i defensa d'un territori fronterer». Maria Teresa Ferrer i Mallol. p. 242.

Альмогавар Звичайні альмогавари були солдатами найнижчого рангу та становили основну частину армії. Їх також називали hombres de campo (земляки) або peones (піхотинці) у Кастилії. Як встановлено Законом VI, Розділом VII, кодексів (Партид), адалідом могла бути обрана лише особа, яка раніше мала звання альмогавара-вершника, альмогаваром-вершником міг бути обраний альмокаден і, нарешті, звання альмокадена могло бути надано звичайному альмогавару «las cosas que han de ir a bien, siempre han de ir, y subir de un grado a otro mejor. Así como se hace del buen peón un buen Almocadén, y del buen Almocadón buen almogávar de caballo, y de aquel, el buen Adalid».

Історичне військове значення