Експедиція Франкліна 1845—1847 років або Зникла експедиція Франкліна () — експедиція з освоєння Арктики, що проходила під керівництвом сера Джона Франкліна 1845 року. Бувши офіцером Королівського військово-морського флоту і досвідченим дослідником, він брав участь у трьох арктичних проєктах, у двох з них як командир. У віці 59 років Франклін здійснив свою четверту експедицію. Її метою були дослідження невідомої частини Північно-Західного проходу та завершення його відкриття. Однак експедиція на двох суднах зі 129 членами екіпажу, включно зі самим Франкліном, зникла.
Під тиском дружини Франкліна та громадськості Адміралтейство розпочало пошуки лише 1848 року. Почасти завдяки популярності Франкліна, почасти через запропоновану Адміралтейством винагороду до пошуку приєдналося безліч сторонніх експедицій. 1850 року зниклих одночасно шукало одинадцять британських і два американські кораблі. Деякі з них зустрічалися біля острова Бічі, де було знайдено перші сліди експедиції — могили трьох членів її екіпажу.
1854 року лікар і мандрівник під час вивчення топографії канадського узбережжя Північного Льодовитого океану на південь від острова Кінг-Вїльям записав розповіді місцевих ескімосів і отримав із їхніх рук предмети, що належали людям Франкліна. Ґрунтуючись на розповідях ескімосів, Джон Рей першим висловив припущення про канібалізм серед учасників зниклої експедиції, викликавши цим гнів британської громадськості. Зокрема, в гарячу полеміку з Реєм на сторінках британської преси вступив письменник Чарлз Дікенс, який заявив про «принципову неможливість канібалізму серед моряків Королівського британського флоту».
1859 року пошукова експедиція на чолі зі Френсісом Леопольдом Мак-Клінтоком виявила записку, залишену на острові Кінг-Вільям, з детальною інформацією про долю зниклих до весни 1848 року. Пошуки тривали протягом усієї другої половини ХІХ століття. Найбільших успіхів тут досяг у 1860-х роках американський мандрівник і журналіст , який підтвердив гіпотезу про канібалізм.
1981 року група вчених на чолі з Овеном Бітті, професором антропології з Університету Альберти, розпочала серію наукових досліджень могил, тіл та інших артефактів, які залишила після себе експедиція Франкліна на островах Бічі та Кінг-Вільям. Вони дійшли висновку, що члени екіпажу, могили яких знайдено на острові Бічі, найпевніше, померли від запалення легенів і, можливо, туберкульозу, на тлі загального погіршення здоров'я внаслідок через неякісне паяння банок, в яких зберігалося продовольство. Проте пізніше висунуто припущення, що, можливо, джерелом отруєння стали не консерви, а система дистильованого водопостачання, встановлена на кораблях експедиції. Відмітини на людських кістках, виявлених на острові Кінг-Вільям, розглядалися як ознаки канібалізму. Зі сукупних даних усіх дослідників випливає припущення, що причинами смерті всіх членів експедиції стали голод, гіпотермія, отруєння свинцем і хвороби (зокрема, цинга), разом із загальним впливом екстремального зовнішнього середовища за відсутності відповідних умовам одягу та продуктів харчування. У вересні 2014 року, майже через 170 років з моменту зникнення експедиції, канадські вчені знайшли кістяк одного з експедиційних суден — флагмана HMS Erebus, а 3 вересня 2016 року екіпаж науково-дослідного судна «Мартін Бергман» виявив недалеко від острова Бічі в бухті Нунавут добре збережений корпус HMS Terror.
Попри провал експедиції та свідчення канібалізму, вікторіанські ЗМІ представили сера Франкліна героєм. Про нього написано пісні, в рідному місті Франкліна — Спілсбі, в Лондоні та на Тасманії встановлено пам'ятники, а багато географічних об'єктів було названо його ім'ям. 1852 року йому посмертно присвоєно чин контрадмірала.
Зникла експедиція Франкліна є предметом низки художніх творів, серед яких пісні, вірші, оповідання, романи, а також телевізійні документальні фільми.
Передумови Спроби європейців знайти короткий північний морський шлях із Європи в Азію робилися ще з часів подорожі Колумба 1492 року і тривали аж до середини XVIII століття, коли було здійснено багато дослідницьких експедицій, що проходили переважно під англійським прапором. Більш-менш успішні з цих подорожей відкривали для європейської географії нові знання про західну півкулю, особливо про Північну Америку. Одночасно з цим зростала увага до канадської Арктики. Мандрівники XVI і XVII століть, такі як Мартін Фробішер, Джон Девіс, Генрі Гудзон, Вільям Баффін, зробили в Північній Америці низку важливих географічних відкриттів. Заснована 1670 року Компанія Гудзонової затоки здійснила самостійні дослідження канадського узбережжя й арктичних морів. У XVIII столітті дослідження продовжили мандрівники , , Семюель Герн, Джеймс Кук, Александр Маккензі та Джордж Ванкувер. До 1800 року їхні відкриття показали, що остання нерозвідана частина Північно-Західного проходу лежить у помірних широтах між Тихим і Атлантичним океанами.
1804 року сер став Другим секретарем Адміралтейства і обіймав цю посаду протягом 41 року (за винятком річної перерви 1806—1807 рр.). Він закликав Королівський військово-морський флот завершити географічні дослідження з пошуку Північно-Західного проходу та дослідити можливість досягнення Північного полюса морем. Протягом наступних чотирьох десятиліть такі дослідники, як Джон Росс, , Вільям Едвард Паррі, , Джеймс Кларк Росс, Джордж Бак, Пітер Воррен Діз і , зробили істотний внесок у освоєння канадської Арктики. Серед них був і Джон Франклін, командир одного з двох кораблів експедиції, метою якої було досягти Берингової протоки, пройшовши через Північний полюс. У 1819 та 1825 роках він же організував дві сухопутні експедиції арктичним узбережжям Канади.
На 1845 рік, завдяки всім проведеним дослідженням, незвідана частина канадської Арктики зменшилася на карті до чотирикутника площею 181 300 км². Саме в цій області і мав намір здійснити плавання Франклін, пройшовши через протоку Ланкастер, а потім, рухаючись у західному та південному напрямках, обминаючи землю та лід, завершити Північно-Західний прохід. Відстань, яку треба було подолати, становила приблизно 1670 км (1040 миль).
Підготовка
Керівник експедиції Джон Барроу, якому на той момент було 82 роки, вів обговорення про те, хто очолить експедицію, покликану завершити Північно-Західний прохід і, можливо, знайти Полярне море, яке Барроу уявляв, як вільну від льоду акваторію навколо Північного полюса. Спочатку він вибрав Вільяма Паррі, проте на той час той уже втомився від арктичних досліджень і чемно відмовився. Другим був Джеймс Кларк Росс, але він також відмовився оскільки пообіцяв своїй новій дружині більше не ходити в полярні райони. Третю кандидатуру Барроу, , через надто молодий вік (32 роки) відхилило Адміралтейство. Джон хотів запросити Джорджа Бака, але кандидатура викликала значні суперечки. Ще один кандидат, Френсіс Крозьє, мав занадто низьке походження, та до того ж був ірландцем. Джону Барроу довелося неохоче висунути кандидатуру 59-річного Джона Франкліна. Експедиція мала складатися з двох кораблів, «Еребуса» і «Терора», кожен з яких свого часу ходив до Антарктики під командуванням Джеймса Росса. Фітцджеймса призначено капітаном «Еребуса», а Крозьє, який командував «Терором» ще під час експедиції до Антарктиди з Россом у 1841—1844 роках, — капітаном другого судна. Франклін прийняв команду 7 лютого і отримав офіційні інструкції 2 травня 1845 року.
Кораблі, команда, провізія «Еребус» вантажністю 378 тонн (набл.) та «Терор» вантажністю 331 тонна (набл.) були колишніми бомбардирськими судами Королівського військово-морського флоту, перебудованими для плавань у льодах і оснащеними за найсучаснішими стандартами XIX століття. Паровий локомотивний двигун, встановлений на «Еребусі», придбано в Лондон-Грінвічської залізничної компанії, а двигун «Террора», ймовірно, у Лондон-Бірмінгемської. Вони дозволяли кораблям розвивати швидкість до 4 вузлів (7,4 км/год), корпус було додатково укріплено, а гребні гвинти та стерна могли забиратися в металеві ніші для захисту їх від пошкоджень. На кораблях також було встановлено парову опалювальну систему для комфорту екіпажу. Суднова бібліотека включала понад 1200 книг. Було взято трирічний запас провіанту, що включав 36 487 фунтів (16,5 т) галет, 136 656 фунтів (62 т) борошна, по 30 тис. фунтів (13,6 т) засоленої яловичини, свинини та консервованого м'яса. Як протицинготний засіб було взято 9300 фунтів (4,2 т) лимонного соку.
Однак консерви придбано за низькою ціною в постачальника Стівена Голднера, контракт з яким укладено 1 квітня 1845 року, всього за сім тижнів до відплиття експедиції. Голднер мав постачити близько 8000 банок, а тому працював у крайньому поспіху. Банки було запаяно неякісно і, як потім було встановлено, «товсто і недбало, припій стікав униз по внутрішній поверхні, як розплавлений віск».
Здебільшого екіпаж було укомплектовано англійцями, багато з яких були з півночі країни. Однак на борту були присутні також ірландці та шотландці. Крім Франкліна, Крозьє та двох льодових лоцманів, ніхто більше не мав полярного досвіду.
Зникнення Вранці 19 травня 1845 року кораблі експедиції залишили причали англійського міста Wright H. S. The great white North; the story of polar exploration from the earliest times to the discovery of the Pole. — New York, 1910. — p. 93.. Екіпаж складався зі 110 матросів та 24 офіцерів. Судна ненадовго зайшли в гавань на Оркнейських островах у північній частині Шотландії, а звідти, у супроводі і транспортного судна , відпливли до Гренландії .
На острові Вейлфіш (Whalefish) у затоці Діско на західному узбережжі Гренландії на транспортному судні забито 10 волів, які ним перевозили, а м'ясо передано на «Еребус» і «Терор» для поповнення запасів продовольства. Члени експедиції написали свої останні листи додому. У цих листах, зокрема, йшлося про заборону Франкліна на лайку та пияцтво серед екіпажу. П'ять осіб відраховано зі штату й відправлено на допоміжних суднах, що йшли назад до Англії. Остаточна кількість експедиціонерів становила 129 осіб. Востаннє вони могли бачити європейців, коли на початку серпня 1845 року капітан Даннетт китобійного судна і капітан Роберт Мартін китобійного судна «Ентерпрайз» () зустріли «Еребус» і «Террор» у морі Баффіна, коли ті, пришвартувавшись до криги, чекали на сприятливі умови для перетину протоки Ланкастер.
Протягом наступних 150 років дослідники та багато вчених об'єднували зусилля у спробах зрозуміти, що ж сталося з експедицією Франкліна далі. Люди Франкліна перезимували у 1845—1846 роках на острові Бічі, де троє з них загинули та поховані. Експедиційні судна затерло льодами поблизу острова Кінг-Вільям у вересні 1846 року і більше вони не виходили у відкриті води. Відповідно до записки Фітцджеймса і Крозьє від 25 квітня 1848 року, Франклін помер 11 червня 1847 року. Екіпаж зимував на острові Кінг-Вільям у 1846—1847 та 1847—1848 роках та 26 квітня 1848 року планував вийти з табору та спробувати досягти річки Бак на канадському узбережжі. 15 матросів та дев'ять офіцерів на той час уже померли. Інші загинули в дорозі, більшість — ще на острові, а 30 або 40 осіб — все ж дійшовши до північної частини материка, але опинившись за сотні миль від найближчого житла.
Ранні пошуки Після двох років очікування звісток від експедиції суспільство, , члени парламенту та британська преса закликали Адміралтейство відправити в Арктику пошуковий загін. У відповідь Адміралтейство розробило план, здійснення якого розпочато навесні 1848 року.
У травні на пошуки вирушили кораблі і HMS Enterprise під командуванням сера Джеймса РоссаWright H. S. The great white North; the story of polar exploration from the earliest times to the discovery of the Pole. — p. 95., проте незабаром рятувальна експедиція сама опинилася у вкрай скрутному становищі. На зворотному шляху HMS Investigator виявився затертим льодами, і майже через три роки команда вимушено покинула судно по льоду.