«Пі́сня санфеди́стів» () або «Грай, Карманьйо́ла!» () — неаполітанська контрреволюційна пісня XIX століття, що вважається гімном народного руху санфедистів, які початково протистояли маріонетковій Неаполітанській республіці та намагалися відновити Неаполітанське королівство. Санфедисти повстали на захист «святої віри» (), старих традицій і устоїв проти французьких загарбників, які намагалися поширити «Велику Революцію» на Італію.
Пісня прославляє династію Бурбонів, що правили Неаполітанським королівством. Зокрема, у приспіві є слова …хай живе Король Бурбон! (неапол. viva sempe ‘o Rre Burbone!), а також …слава Королю та його родині! (неапол. viva ‘o Rre cu la famiglia!). Крім того, пісня санфедистів є своєрідним переспівом і відповіддю французькій революційній . Нині популярна серед жителів Меццоджорно (південної Італії) загалом та Кампанії зокрема.
Історичний контекст
Неаполітанська держава та Бурбони
Неаполітанське королівство мало давню історію. Йому поклало початок норманське завоювання між XI і XII століттями, утворивши Сицилійське королівство, яке потім перейшло до швабської, а ще пізніше — до анжуйської династії. Після того, як Сицилія відкололася, під час «вечірні» 1282 року, континентальна частина потрапила під владу Арагонської Корони і впродовж двох століть була іспанським домініоном. Відтоді для цієї частини в офіційній документації почала вживатися назва «Неаполітанське королівство» (). Попри результати війни за іспанську спадщину, в результаті якої Неаполь на короткий час опинився під австрійською владою, у 1734 році Карло Бурбонському вдалося . Впродовж наступних 25 років Карло правив Неаполем, поки 1759 року не передав його своєму спадкоємцю, Фердінандо IV, а сам коронувався королем Іспанії.
До другої половини XVIII століття Неаполітанська держава мала багатовікову історію, інституціоналізовану та сильну владу суверена всередині королівства, але на міжнародному рівні була ще молодою та слабкою. На події кінця XVIII — початку XIX століть вплинуло кілька факторів. Зокрема, геополітичне положення Неаполя майже в центрі Середземномор'я, бо як писав венеційський посол Альвізе Моченіґо у 1739 році Неаполь — це «кордон Європи та Африки» . Крім того королівство мало образ «родючих земель» завдяки м'якому клімату, що зробило з нього бажаний об'єкт зазіхань інших європейських держав. Так на початку XVI століття Франція та Іспанія вели запеклу боротьбу за цю територію, а Австрія в середині XVIII століття, під час війни за австрійську спадщину вдруге спробувала захопити королівство. Після чергової військової невдачі австрійці вдалися до шлюбної дипломатії й врешті 1768 року імператриця Марія-Терезія привела свою доньку, Марію Кароліну на неаполітанський трон, одруживши з Фердінандо. Ще одним важливим аспектом політичного життя королівства були відносини з церквою. На півночі Неаполь межував з Папською державою, яка претендувала на нього, як на свою вотчину. Остаточне скасування залежності від Святого Престолу, для Неаполітанської монархії означало набуття суверенності подібно іншим європейським державам.
У військовому плані Неаполітанська держава, що довгий час була частиною великої Іспанської імперії, була слабкою. Лише в 1740-х роках королівство почало озброюватися, а у 1780-х роках армія була ефективно реформована міністром ірландського походження Джоном Актоном. Крім того, з 1748 року королівство переживало тривалий період миру, завдяки політиці нейтралітету, яку проводив , спочатку як перший секретар юстиції (1735—1755), а потім (1755—1776). Він був одним з провідників «освіченого абсолютизму» та натхненний ідеями та про те, що «суверен, незалежно від походження, повинен перш за все знати своїх підданих, щоб добре ними керувати; і що найкращий захист можна знайти не в зброї, а в правильних законах». Тож попри попередню службу Карло, після сходження на престол Фердінандо, Тануччі продовжив відстоювати автономію Неаполя, твердо підтримуючи нейтралітет.
Наслідки Французької революції
Початок революції у Франції спочатку, здавалося, не хвилював Короля та двір, але події наступних років (створення Республіки та страта Луї XVI) стали жахом для будь-якого європейського монарха. Виступ Першої коаліції звів нанівець усі зусилля колишнього секретаря Тануччі до автономної зовнішньої політики. Держава Бурбонів на той час була сильно послаблена голодом, а також значним землетрусом, що стався в Калабрії та Мессіні 1783 року. Армія, яка тільки но почала озброюватися, виступила разом з Австрією й Англією проти революційної Франції.
У самому Неаполі прихильники реформ намагалися нашкодити вступу у війну. У 1780-х роках на вищі державні посади було призначено багато освічених юристів, економістів і філософів. У переломний період було проведено деякі часткові, але важливі реформи: скасування феодального права приходів, поділ муніципальних земель, придушення феодальної юрисдикції в церковних і наслідних феодах, тобто повернення землі Короні при згасанні лінії феодального успадкування. У французьких подіях нові реформатори побачили «правильну народну реакцію» проти аристократичних привілеїв і королівського деспотизму. На їхню думку, після цього в Неаполі потрібно було йти шляхом ще більш «освіченого» і «реформаторського» абсолютизму. Водночас, монарх не мав наміру змінювати старі основи держави та суспільства. На думку дослідниці історії Неаполітанського королівства, «криза реформ стала полем для поширення революційних ідей».
Однак політика освіченого абсолютизму була згорнута не одразу. 16 грудня 1792 року французький флот контр-адмірала увійшов у з метою визнання французького посла Мако та проханням вплинути на султана Селіма III, аби той визнав посла . Експедиція не лише змусила двір Бурбонів визнати Французьку Республіку та її посла, а й вплинула на настрої в самому Неаполі. Відомо, що контр-адмірал мав контакти з і саме ці зустрічі дали початок справжній конспіративній діяльності французів. Однак, невдовзі змова була викрита та жорстко придушена. Новостворений орган, Вища Державна Рада (), утворений спеціально для боротьби з якобінцями, почав гонитву за змовниками й потенційними змовниками, включаючи регента , арештованого 1795 року. Таким чином була закрита будь-яка можливість діалогу між реформаторами та роялістами. Було оголошено про необхідність захищати престол і вівтар від «французької безбожності».
Попри укладену з Французькою Республікою неаполітанський Двір не відмовився від своїх військових намірів. 15 лютого 1798 року на місці колишньої Папської держави французами було проголошено маріонеткову Римську республіку, а 19 травня Королівство уклало союз з Австрією. Того ж дня з Тулона вийшла французька ескадра під командуванням молодого 28-річного капітана Наполеона Бонапарта, що , але , рятуючись від Гораціо Нельсона. Це все зміцнило побоювання Неаполя щодо Франції і врешті 23 листопада армія Бурбонів під командуванням австрійського генерала Карла Мака фон Ляйберіха вторглася в Римську республіку, а вже 29 листопада Фердінандо IV тріумфально увійшов до Риму. Успіх тривав недовго, оскільки неаполітанці на інших ділянках зазнавали важких поразок, Мак наказав відступати. Основні опорні пункти армії Бурбонів падали один за одним, загони та Фра Діаволо разом з ополченням намагалися зупинити французів в Абруццо та . Фердінандо, нажаханий наступом військ , 23 грудня разом з родиною та Двором відбув на Сицилію.
Французи в Неаполі
Наступний місяць місто перебувало в перманентному хаосі й анархії. Вікарієм король лишив . Міська ж влада намагалася організувати постачання продовольства, забезпечити громадський порядок й організувати ополчення. Останнє їм вдавалося вкрай важко, хоча б тому, що бракувало досвіду. Ні іспанці, ні пізніше австрійці не довіряли місцевим жителям, тож не допускали появи великої кількості людей зі зброєю. 28 грудня ді Лайно віддав поспішний наказ підпалити усі канонерські човни в порту, аби вони не дісталися французам. Крім того було обрана депутація, якій вікарій дав завдання організації міліції. Частина неаполітан вважала, що прихід французів буде значити чергову династичну зміну, як це вже було не раз. Інші, як наприклад член депутації та майбутній видатний контрреволюціонер , мріяли про створення справжньої за образом 1647 року. Однак помилялися й перші і другі. 12 січня маркіз домовився з французами про , що передбачало поступки територіями та величезну контрибуцію розміром приблизно в половину річних доходів Королівства. Почувши про перемир'я неаполітанське населення вирішило захищатися, обравши собі в командування та , вірних бурбонських офіцерів. 15 січня, у день коли Неаполь мав сплатити першу частину контрибуції, місцеві простолюдини, , захопили замки , Нуово, та делль'Ово й, узявши звідти зброю, відчинили в'язниці. На фоні пануючої анархії ді Лайно втік з міста. Причиною «повстання лаццарі» вважається довготривала церковна пропаганда, але головним винуватцем втрати контролю над народними масами став вікарій, що мав у розпорядженні 20-тисячне військо, але не використав його. Місто охопила хвиля насилля, озброєні люди ходили по хатах та зупиняли екіпажі й вбивали знайдених французів чи якобінців на місці. Пізніше, вже після відновлення влади Фердінандо, багато хто стверджував, що керував цими людьми. Були й свідчення, що насправді тюрми відчинили місцеві патріоти, перевдягнувшись у лаццарі, аби випустити своїх братчиків.
Історія пісні
Поява
Карманьйола — провінційне місто на Півночі Італії в П'ємонті, відоме виробництвом конопляного прядива. Після переходу міста під владу Савойського герцогства у XVI—XVII століттях багато виробників конопель емігрували до сусідньої Франції, привізши з собою місцеві традиції, технології виробництва одягу та пісні. В результаті французи почали називати словом «карманьйола» () з короткою та великими ґудзиками, пісні та танці іммігрантів з Карманьйоли. Пізніше, в розпал Французької революції 1792 року, саме цей піджак, фригійський ковпак, а також балада, адаптована до подій того часу, поширювалися революціонерами по всій країні. Таким чином стала «піснею революцій» і з того часу має велику кількість різноманітних версій.
1799 року французька пісня «Карманьйола» потрапила на Південь Італії, у Меццоджорно, а саме у Неаполітанське королівство коли французькі війська захопили Неаполь. Встановивши владу у столиці королівства, якобінці проголосили так звану Неаполітанську республіку (ще відома як «Партенопійська республіка»), подібно до проголошення першої Французької республіки. Республіканці підтримувалися Французькою революційною армією, й саме від французьких військовиків місцеве населення вивчило пісню. Однак, протягом кількох місяців окупації жителі змінили текст таким чином, аби висловити свою вірність бурбонському королю, Фердінандо IV.
Записи та виконання
Опис
Сюжет Приспів пісні підбурює до бунту під звуки «Карманьйоли» (Грай, грай — грай Карманьйола — Sona sona — sona Carmagnola), а потім підсилює заклик словами: «Грайте збори, слава Королю та його родині!» (sona li consiglia — viva ‘o Rre cu la famiglia!) або «Грай гармато, хай живе Король Бурбон!» (sona lu cannone, viva sempe ‘o Rre Burbone!).
У першому куплет народ закликається до війни, до повстання. Кожен інструмент є функцією римування для простолюдина або для ворога, якого потрібно перемогти: бас-барабан (grancascia) для так званого «низького народу», простолюдинів (popolo bascio), бубон (tammurriello) для бідняків, дзвін для «простого народу», ремісників тощо (pupulane) і скрипка, щоб пояснити причини конфлікту, тобто прогнати якобінців (giacubine):