Євсу́г — село в Україні, у Біловодській селищній громаді Старобільського району Луганської області. Розташовано на північному заході району, за 23 км від районного центру, за 35 км від залізничної станції Старобільськ на залізниці Валуйки — Кондрашівська. Через село проходить національна дорога Н-26.
Населення становить 1740 осіб (2001).
Географія Село розкинулося більш як на 15 км по обох берегах одноіменної річки Євсуг (від крим.ev — дім; домашня та suv — річка, вода), притоці Сіверського Дінця. За списками населених місць станом на 1864-й рік, Євсуг — козацька слобода при річках Євсуг і Ковсуг (ліва притока р. Євсуг, від крим. qoy — вівця), до повітового міста Старобільська — 30 верст, до станової квартири (козацька слобода Біловодськ) — 20 верст.
Обидві назви пов'язані з переселенням кримських греків до Північного Приазов'я. Спільний тюркський гідрографічний термін -суг («річка, джерело з проточною водою») гідронімів має дві різні початкової частини: «дім, домашній» та «вівця, овечий». Вочевидь, кримчаки мали на увазі, що більш чиста вода Євсуга придатна для домашнього використання, у той час як Ковсуг — це річка для водопою домашніх тварин. Остання впадає у річку Євсуг на південно-західній околиці села Балка Очеретовата.
Адміністративний розподіл Слобідський черкаський полк, на території якого спочатку знаходився Євсуг — Острогозький (Рибенський). Найсхідніший полк (велика частина території якого знаходиться сьогодні в складі РФ) був адміністративно-територіальної і військової одиницею Слобідської України в 1652—1765 рр. Полковий центр — місто Острогозьк (інша назва — Рибне, нині на території Воронезької області).
У 1722 року Острогозьк з повітом було передано до Бєлгородської провінції Київської губернії, а з 1727 року — Бєлгородської губернії.
За 50 років, в 1779-80 рр. Острогозький повіт був офіційно оформлений в складі Воронізького намісництва. Євсуг при цьому увійшов до складу Біловодського повіту цього намісництва (з 1796 року — Воронезької губернії).
У 1765 році слобода Євсуг була приписана до Деркульського кінного заводу, а селяни стали кіннозаводськими, які в порівнянні з іншими категоріями державних селян мали більш привілейоване становище.
Наприкінці XVIII століття Євсуг був досить значним, як на той час, населеним пунктом. З виникненням Новоолександрівського кінного заводу у 1810 році селяни Євсуга були приписані до нього, де виконували ті ж самі роботи і платили оброк.
Згідно метрик 1795 року, прилегле до Євсугу село Смолянинове Бахмутського повіту Катеринославського намісництва належало поміщиці надвірної радниці Мотрони Іванівни Суханової. До того ж села відноситься і хутір Гаврилівка, що належав, згідно РС 1816 року, поміщику Гаврилі Суханову.
У 1797 році Острогозький повіт був переданий до складу відновленої Слобідсько-Української губернії, слобода Євсуг увійшла до складу новоствореного Старобільського повіту цієї губернії (перейменованої пізніше в Харківську). До речі, Старобільський повіт був в Харківській губернії найбільшим за площею: вона становила 10 846,2 квадратних верст або 12 350 км². На півдні розташовувалася Катеринославська губернія, на сході — область Війська Донського, на півночі — вищезгадана Воронезька губернія.
У 1802 році Острогозький повіт був повернутий до Воронезької губернії, а ось Старобільський повіт так і залишився на південному сході Харківської губернії, проіснувавши в її складі до 1920 року, коли Ізюмський і Старобільський повіти Харківської губернії відійшли до створеної тоді ж Донецької губернії.
7 березня 1923 р. була введена нова система адміністративного поділу, повіти і губернії були скасовані. Після розформування Старобільського повіту слобода Євсуг увійшла до складу новоствореного Біловодського району Луганської області.
Історія села Село Євсуг було засноване наприкінці XVII — на початку XVIII століття. Першими його поселенцями були головним чином козаки Острогозького полку і вихідці з Чернігівської та Полтавської губерній і Центральної Росії, які тікали від гніту поміщиків на вільні землі. Жителі Євсуга називали себе «новодонцями».
Передумови для виникнення слободи Євсуг Наприкінці XVI сторіччя між Дніпром і Доном лежав великий простір, що звався Диким полем. Тут безроздільно господарювали кримські татари. У 1600 році воєвода Богдан Бєльський за дорученням московського царя Бориса Годунова будує на Сіверському Донці сторожові містечка Цареборисів Донські козаки зі сходу, запорізькі козаки із заходу, а Московська держава з півночі починають активно тіснити кримчан та згодом в тривалій боротьбі виганяють їх з простору між Доном і Сіверським Дінцем. Уздовж річок Айдар, Червоної, Борової, Деркулу та Євсугу козаки засновують станиці і сторожові містечка. Так з'явилися станиці Стара Айдарська, Новоайдарська, Трьохізбенська, Краснянська, містечко Сухарів. Тільки в другій половині XVII століття в ньому знову почали селитися втікачі з Правобережної України, а також південних і центральних областей Росії. Особливий наплив їх був у 1686 році. У той час з'являються слободи Закотнянская, Осинова, Біловодська, Євсузька, Закаменська.
Перші поселенці: козаки та черкаси Переселенці з колишніх втікачів-кріпаків (або «вільних черкас», як їх називали в російських джерелах), що з часом перетворилися на корінних жителів півдня, спочатку осідали хуторами неподалік від козацьких містечок і станиць (хутори Данилов, Третьяков, Гнидин, Шулікін, Литвинов, Макаров і т. д.). Освоєння південного цілинного степу відбувалося в складних історичних умовах: черкасам доводилося будувати житло і обробляти землю, ведучи одночасно збройну боротьбу за своє існування з зовнішніми ворогами — ногайцами, кримськими татарами, калмиками. Нерідко також між черкасами і «московськими людьми» виникали конфлікти при розподілі території і сфер впливу, які іноді переростали і у збройні зіткнення.
Таким чином, на невеликому обмеженому просторі басейну Сіверського Дінця та його приток Деркула, Айдара, Євсугу, Обітоку та ін. розвивалося економічне співробітництво, взаємопроникнення і взаємозбагачення культур. Наїздами цю територію використовували і донські козаки. Вони ставили пасіки, косили сіно, ловили рибу, а на Бахмуті варили сіль і добували селітру, з якої виробляли порох.
Жителі Цареборисова, Бєльська, Маяцького, Соляного та Ізюму були приписані до Воронезької губернії. Вони теж дісталися до Бахмута і стали добувати сіль і селітру, але не наїздами, як донські козаки. Останні приходили сюди на десять найтепліших тижнів, протягом яких, наприклад, тільки в 1704 році здобули в Бахмуті майже півтора мільйона пудів солі. Донці мали 170 сковорід, значна більшість з яких належало трьохізбенському отаману Кондрату Булавіну, який вважався також і отаманом Бахмутським. Боротьба між донськими козаками і ізюмцямі за солеварні приводила до сутичок, і конфлікти розглядалися на урядовому рівні в Москві.
Також Царський уряд вживав низку заходів, щоб зупинити надалі масову втечу селян-кріпаків на південь. Щоб полегшити чиновникам і каральним експедиціям пошуки вільників в козацькій гущі і повернення кріпаків-втікачів до своїх поміщиків, центральна влада Росії вводить поділ козаків на старожилів, які оселилися тут до 1703 року і новачків, які прибули на вільні землі після 1703 року. Російський уряд намагається контролювати козаків, щоб по річках самовільно більше не будувалися нові поселення. З метою перевірки, як виконуються козацькою старшиною директиви центральної влади, сюди час від часу надсилаються ревізори. Але цього виявляється недостатньо, і незабаром уряд змушений був направляти сюди каральні загони для упіймання в містах селян-кріпаків селян і повертати їх на свої колишні оселі.
Каральна експедиція князя Долгорукова Влітку 1707 року за указом російського царя організовується спеціальна експедиція на чолі з полковником Юрієм Долгоруковим. Петро I особисто пише наказ йому наказ: «І того ради вказували ми нині для розшуку оних втікачів їхати з Азова на Дон Вам без уповільнення. Яких втікачів належить Вам в усіх козацьких містечках переписати, за провідниками і їхніми дружинами з дітьми вислати по колишньому в ті ж міста і місця, звідки хто прийшов…»
Каральний загін у складі понад тисячу осіб з регулярної армії по Дону піднявся вгору, а потім пішов по березі Сіверського Дінця і в середині вересня 1707 прибув в містечко Мітякін. Побувавши згодом в селищі Герасимова Лука (нині Герасимівка), офіцери і солдати княза Долгорукова піднявшись ще на кілька верст вгору по березі Деркул — в Обливенське містечко. Тут від населення вони дізналися, що в ньому 16 старих жителів і близько 200 новопоселівшіхся. Всі вони були допитані і переписані. Але тут вже не обійшлося і без інциденту. В Обливах полковник Долгоруков наказав побити батогами принародно трьох осіб за те, що вони зарахували себе до козаків-старожилів. Напевно, це була перша іскра майбутньої великого пожежі.
«Потім був полковник у Біловодській і Євсюжській станицях, і в тих станицях козаків старих не з'явилася, а з'явилися вони новоприйшлі козаки, і він їх допитав, хто звідки прийшов, велів бути до указу в тих же станицях …»
На початку жовтня 1707 р. військовий загін з Євсугу прибув на річку Айдар. Офіцери каральної експедиції застосовували до спійманих втікачив жорстокі тортури, били і катували чоловіків, жінок, дітей. Після облави у восьми козацьких містечках і станицях на річці Айдар тут були схоплені, побиті і видані власникам-поміщикам більше трьох тисяч втікачів.
Народна кара за вчинені лиходійства у козацьких містечках і станицях на Деркулі, Євсузі і Айдарі чекала і полковника Юрія Долгорукова. Втікачі російські та українські селяни, солдати, які покинули службу, козаки на чолі з Трьохізбенським отаманом Кондратієм Булавіним зібралися в Ново-Айдарі і, коли каральний загін розташувався на відпочинок в фортеці Шульгиной (нині Шульгинка) в ніч на 9 жовтня 1707 р. напали на нього. Загін карателів (близько 1000 осіб) був розгромлений, а полковник Чуригін і всі офіцери були убиті. Так почалося Булавинське повстання, яке швидко поширилося містечками верхньої течії Дону.
Придушення повстання Кондрата Булавіна
9 травня Булавін був обраний військовим отаманом на козацькому Колі та почав готуватися до походу на Москву. Ранньою весною 1708 р. Булавін зосередив біля річки Міус усі свої загони; 9 квітня 1708 року в бою на річці Лісковатці, нижче Паншино, він розбив відрядженого проти нього царським урядом військо донського отамана Л. Максимова, захопив гармати, рядові козаки перейшли на бік повсталих. Співчуття булавінцям виражало населення майже усіх південних російських повітів. Повстанське військо на чолі з отаманами С. Драним, Н. Голим і С. Беспалим одержали 8 червня перемогу на річці Уразовій над Сумським полком. 30 червня козаки завдали нової поразки слобідським полкам і обложили місто Тор.
7 (18) липня 1708 року вірні царю козаки під проводом обраного ними старшини, Іллі Зерщикова, напали на отаманський будинок Булавіна та знищили отамана з 11 відданими йому черкасами. Булавінське повстання було жорстоко придушене: дуже багато донських станиць по Айдару за наказом були спалені, а населення знищено.
Розгніваний повстанням булавінців по Айдару, Деркулу та Сіверському Донцю, Петро I 22 серпня 1708 року наказав відібрати у Донського війська землі по Айдару від гирла до верхів'я. Цар приписує командуванню нової каральної експедиції — тепер вже на чолі з Василем Долгоруковим, братом загиблого князя — приймати нещадні заходи проти недавніх вільників-козаків і переселенців:
«Чини негайно з Божою поміччю промисел над тими…, які з них спіймані; тих вели перевішати по містах українським…
Містечка згідно цього розпису, що лежать по Дону та іншим річкам, знищи і над людьми чини за указом…
Слід спустошити по Дону з півночі по Лугань все… По Айдару все… По Деркулу все…»